Лобановський і "бомба" під соціалізм
Змінюючи футбол, Великий тренер ініціював і суспільні реформи
Геній і масштабність фігури Валерія Лобановського ще за його життя мали змогу оцінити навіть далекі від спорту люди. Прихильник тез про те, що футбол – одна зі спрощених моделей навколишнього світу, Тренер невтомно добивався прогресивних змін не лише в найпопулярнішій грі, але й – через неї – в суспільстві.
За Динамо грали "слюсарі", "бухгалтери", "вчителі" й "артисти"
Термін "професіоналізм" стосовно спорту в СРСР вважався ледь не лайкою. Розповіді про атлетів-"заручників" капіталістичних реалій радянська преса розміщувала під рубриками "Їхні звичаї", "Зворотній бік", "Там, де господар – капітал" тощо. Натомість прославлялися успіхи представників "вільного світу" – номінальних робітників, службовців, військових, студентів.
Ось, скажімо, довідка про склад футбольної команди київського Динамо 1949 року, де поруч із прізвищем, ігровим амплуа і спортивною категорією виконавця вказана його цивільна професія. Михайло Коман – механік, Костянтин Скрипченко – електрослюсар, Олег Макаров – учень. У списку також – арматурщик і продавець, фотограф і художник, цинкограф, бухгалтер і навіть артист!
Перші спроби хоча б щось змінити в цій сфері Лобановський разом із однодумцем Олегом Базилевичем здійснили в середині 1970-х, на хвилі найвищого міжнародного успіху радянського клубного футболу. Перемоги киян у Кубку кубків і Суперкубку Європи стали непоганим плацдармом для проголошення необхідності організаційних перетворень.
Скажімо, в жовтні 1975 року на нараді Управління футболу Спорткомітету СРСР обговорювалася нова структура союзного чемпіонату, з переходом до формули "осінь–весна", як у більшості провідних футбольних держав Заходу.
Якби тріумфальний євросезон Динамо його тренери підкріпили й
досягненнями на чолі збірної, проєкт, вочевидь, отримав би право на
втілення. Та "всього лише" бронза монреальської Олімпіади, кваліфікована
спортивним керівництвом як провал, змусила забути про експерименти.
"Гласність" дозволила зазіхнути на сакральне
Тема знову матеріалізувалася десять років по тому, коли черговий гучний успіх Динамо на європейській арені припав на початок епохи бурхливих соціальних змін у Радянському Союзі.
На хвилі "гласності" дозволялося торкатися навіть найсакральнішого. ЗМІ,
вибираючись із лещат суворої цензури, на повну користувалися черговою
"відлигою". До кіосків "Союздруку" щодня вишиковувалися черги,
найпопулярніші та найбільш прогресивні газети й журнали прочитували від
палітурки до палітурки, передавали з рук у руки. Серед іншого набула
популярності й дискусія про перегляд підходу до спорту високих
досягнень, підхоплена не лише профільними виданнями.
Відповідні пропозиції Валерія Лобановського надрукували, зокрема, московські "Известия" та "Комсомольская правда". "Советский спорт" і його недільний додаток "Футбол–Хоккей" узагалі, що називається, запустили обговорення в ротацію.
А влітку 1987 року вибухнула справжня медійна бомба – тема набула
міжнародного поширення! Авторитетний тижневик France Football оприлюднив
інтерв'ю з наставником Динамо саме на тему організаційно-економічних
перетворень у радянському футболі, озаглавивши матеріал "Маніфест
Валерія Лобановського".
"Футбол – уже не просто один вид спорту з багатьох, це автономна галузь індустрії розваг, яка набула нових соціальних і виробничих функцій, – констатував Валерій Васильович, до прикладу згадуючи радянські балет і цирк. – Джерела, що живлять їхню виняткову професійну майстерність, багаті цінним і корисним досвідом".
На думку тренера, затверджені ще в 1930-х роках нормативи безнадійно застаріли для футболу, котрий, аби почуватися конкурентоспроможним на міжнародній арені, вимагає дуже високого рівня професійної підготовки від менеджерів, тренерів і гравців.
"Мені здається, його можна досягти шляхом створення справжніх футбольних клубів зі статусом соціалістичних підприємств. Іншими словами, футбольні менеджери мали б право та обов'язок обирати свою стратегію й тактику в рамках визначеної спортивної та економічної діяльності", – запропонував Лобановський, зазначивши, що ці ідеї викликають підтримку в колі провідних економістів і навіть на рівні державних планових органів, невідворотно наближаючи ситуацію до фази конкретних рішень.
Мільйони доларів, зароблені київським Динамо, йшли бозна куди
Що саме мається на увазі, репортерам France Football розповів Валерій Кузьменко – випускник Київського торгово-економічного інституту, тодішній менеджер ресторану "Динамо".
Наріжні пункти ідеології створення футбольного клубу передбачали
незалежність в адмініструванні та економічній політиці: обрання ради
колективу та президента, виробництво та продаж оригінальної сувенірної
продукції, залучення реклами, відрахування від телевізійних трансляцій
тощо. Неодмінна умова – відкриття власного банківського рахунку.
"Торік київське Динамо збагатило Спорткомітет приблизно на 350 тисяч рублів за матчі, зіграні в Радянському Союзі, та майже на 1,3 мільйона доларів за міжнародні виступи, – навів "Франс Футбол" слова В.Кузьменка. – Якби всі ці гроші повернулися до скарбниці Динамо, воно могло б повністю контролювати свою долю".
Зрозуміло, чому ці нюанси – з натяком на незалежність від державних спортивних органів – доручено було озвучити сторонній людині, що її французи представили як "сірого кардинала" ініційованого Лобановським процесу. Валерій Васильович, тонкий стратег і дипломат, навчений багаторічним досвідом протистояння радянській бюрократії, тестував останню на міцність, знаючи, що вирішальні сутички ще далеко попереду. Те, що дозволив собі нейтральний економіст-ресторатор, в устах самого тренера цілком могло би трактуватися щонайменше як крамола. Якщо не замах на систему!
Цілком вистачить іронії, яка читається "між рядків" його відповідей,
коли розмірковує про перспективи соціалістичної спортивної "економіки"
та її відмінності від професіоналізму цивілізованих зразків.
"Професійна структура, яка існує в західних країнах, не потребує мого схвалення. Вона працює, і в рамках економічної та соціальної структури цих країн працює непогано. В Радянському Союзі все інакше. У нас інші цілі, інші принципи економічної діяльності, тому досвід західного професіоналізму не може запропонувати нам жодних вирішальних уроків. Наша єдина спільна точка зору зводиться до специфічних методів тренування футболістів".
Якби Лобановський казав усе це в мікрофон, на його обличчі, напевно, розквітала б посмішка. Однак те "інтерв'ю" Метр давав заочно: французи сформулювали запитання, їх переклав відомий журналіст Овдій Піналов (у матеріалі фігурує під псевдонімом П'єр Авдєєв), котрий згодом у зворотному напрямку надіслав відповіді Валерія Васильовича.
"Франс Футбол" мав запит на висвітлення змін у радянському футболі, – згадує Овдій. – По-перше, Динамо привертало аудиторію свіжими спогадами про ліонський фінал Кубку кубків 1986 року та "Золотий м'яч" Ігоря Бєланова. По-друге, очолювана Лобановським збірна СРСР виступала в одній відбірній групі Євро-88 із французькою національною командою. Та й узагалі радянська "Перестройка" для Заходу була неабияким трендом.
Зі свого боку, Валерій Васильович прагнув оприлюднити революційні ідеї в такому авторитетному виданні, отримуючи додатковий вагомий аргумент у полеміці зі спортивним керівництвом і державними інституціями".
"Люди не поспішають вірити в те, чого не розуміють..."
Пан Піналов згадує, як супроводжував французьких колег до Москви і як на спробу фотокореспондента "Франс Футболу" зняти на плівку помпезну будівлю Держплану СРСР блискавично відреагували двоє "людей у цивільному": довелося пояснювати співробітникам КДБ, що гість із Парижа – комуніст, друг, товариш і брат, що він "мав на увазі зовсім не те".
Згадує, як перекладав тоді для Лобановського товстезний фоліант регламентних документів французького футболу – всього, що стосувалося системи функціонування професійних клубів і ліг, їхнього ліцензування, трансферних засад, взаємодії з національною асоціацією, спонсорами, телебаченням тощо.
А ще – не забув реакцію тодішнього очільника радянського Управління футболу В'ячеслава Колоскова, котрий, у приватному спілкуванні коментуючи ініціативи Києва про самоврядування клубів, хитро посміхався: "Тонкий лід – не місце для танців..."
Авжеж і до нього апелював Валерій Васильович, зазначивши для "Франс Футболу": люди не поспішають вірити в те, чого не розуміють. Колоскову та йому подібним адресувалася й відповідь динамівського тренера на запитання щодо "соціалістичного уявлення про футбол".
"Організаційні структури, спосіб мислення та засоби вираження нашого футболу є прямим продовженням соціалістичного способу життя. Але уявлення про гру не знають кордонів, вони підкоряються загальній еволюції футболу в усьому світі. Голи, що їх забивають Блохін чи Заваров, абсолютно ідентичні голам Марадони чи Платіні. Будьте певні, соціалістичного підходу до забивання м'ячів не існує".
Подібний сарказм за певних умов сам по собі цілком тягнув би на "антирадянщину". Вкупі з економічним свободомисленням – поготів. Однак, вишукано провокуючи можновладців і, звісно ж, передбачаючи їхню реакцію, Лобановський викидав на стіл іще один козир:
"Як член Комуністичної партії, я зазначаю, що проєкт економічної самостійності футбольних клубів вивчають наразі всі партійні органи. Він відображає колективне та індивідуальне пробудження: кожен у нашій країні хоче брати більш активну участь в управлінні підприємствами. Те, що витає в повітрі, не вдасться так легко знищити".
...Клубним статусом київське Динамо обзаведеться в січні 1989-го. Запустивши коліщатка госпрозрахунку, задавши структурі необхідного ритму, її ідеолог і головний інженер Лобановський відбуде на Близький Схід. Звідти спостерігатиме за намаганнями побудувати зразкове футбольне підприємство в умовах соціалізму, що вже тріщав по всіх швах разом із Радянським Союзом.
А повернеться вже в цілком капіталістичний, ринковий футбол Незалежної
України. Аби й у ньому знайти можливість для життєдайних реформ. Аби й у
незвичних, докорінно нових реаліях знову засвідчити власну велич.