Динамо й Шахтар у єврокубках: схожа різниця двох заручників обставин
На двох Динамо й Шахтар заробили 4 очки в основних раундах Ліги Європи та Ліги чемпіонів. Усі залікові бали – на рахунку "гірників". Втім, навіть з урахуванням поки разючої різниці у виступах команд Олександра Шовковського та Маріно Пушича у європейських клубних турнірах схожого між київським та донецьким клубами в цьому питанні все ж набагато більше.
Перед черговими матчами двох останніх представників України в єврокубках Чемпіон торкається теми виступів Динамо й Шахтаря на міжнародній арені через призму обставин, з якими змушені рахуватися обидва східноєвропейські гранди.
Нелогічна логістика?
Після того, як стадія кваліфікації обох єврокубків закінчилася так само, як і літня пора, і Динамо, і Шахтар за місця базування у номінально домашніх іграх обрали Німеччину. У випадку з киянами таким містом став Гамбург, в історії донеччан – Гельзенкірхен. Однак, як до перших, так і до других стосовно місця проведення ігор питань вистачає.
Як відомо, Шахтар в своєму місті не грає давно. Тож у контексті виступу в єврокубках може обирати місце проведення "домашніх" ігор в УПЛ з прив'язкою саме до виїздів за територію України. Саме тому вибір на користь Львова для "помаранчево-чорних" давно став звичною й так само необхідною буденністю, незважаючи на постійне базування саме в Києві. Життя на два міста всередині України не відміняє факту оптимального місцезнаходження "гірників" з точки зору географії – з західної столиці України відкриваються дороги з мінімально можливими затратами часу в будь-які найближчі держави континенту. Цього разу Шахтар не був націлений на проведення ігор у тій же Варшаві. Проте у випадку з "гірниками" такий вибір ще можна назвати прийнятним не тільки з точки зору кількості набраних очок, а й через не таке часте бажання виправдовувати власні невдачі в ЛЧ логістичними складнощами.
На щастя, Динамо можливості проводити домашні матчі чемпіонату України не позбавлене. Разом з тим, віддаленість Києва від західного кордону країни створює команді додаткові труднощі. Позбавлене можливості користуватися авіасполученням, Динамо змушене долати ледь не 1000 кілометрів землею лише для того, щоб наблизитися до території першої країни Європейського Союзу на своєму шляху – Польщі. Якщо інформація про те, що на її території кияни для проведення матчів основної стадії єврокубків розглядали лише одне місто – Люблін, з яким нібито не вдалося домовитися, є правдивою, не дуже зрозуміло, чому у фокусі уваги керівництва клубу не були інші міста батьківщини Адама Міцкевича. Адже у випадку з Динамо розмови про постійну втому від складної логістики звучать не тільки незрівнянно більш часто, ніж з табору Шахтаря, а й є прямим доказом того, що для "біло-синіх" на вагу дистанційного золота – чи не кожен кілометр.
Чого "біло-сині" мусять повчитися в "помаранчево-чорних"
За останні 20 з гаком років одним з факторів виходу Шахтаря на новий рівень було й залишається вміння правильно працювати в напрямках маркетингової складової. Та виявилося, що вміння Шахтаря агресивно просувати клубний бренд актуальне не тільки для внутрішніх реалій, а й у вимірі завдань за межами України. Мова про відвідуваність "домашніх" матчів донецького клубу на "ФЕЛЬТІНС-Арені".
У двох іграх на німецькій землі подивитися за потугами "гірників" прийшли 21636 глядачів у грі з італійською Аталантою та 17420 шанувальників футболу у випадку з протистоянням із швейцарським Янг Бойз. Цифри Динамо в таких же двох "домашніх" поєдинках із ще одним італійським клубом Лаціо та угорським Ференцварошем більш ніж промовисті. На матчі з римськими "орлами" на трибунах "Фолькспарштадіону" зібралося 7751 глядачів, на грі з колишнім клубом Сергія Реброва були присутні 5338 уболівальників.
В чому ж причина такої разючої різниці у бажанні відвідувати поєдинки за участі двох найвпізнаваніших українських клубів в одній країні? Ризикну припустити, що такі цифри показником більшої популярності чи "вгадуваності" Шахтаря за кордоном у цілому й у Німеччині зокрема аж ніяк не є. Варіант із вигідним статусом Ліги чемпіонів перед Лігою Європи, без сумніву, право на життя має, однак вирішальною причиною так само не виглядає.
Насправді ж мова радше про стандарти роботи з уболівальниками у виконанні ключових структурних підрозділів клубу, які Динамо "перенесло" з того самого внутрішньоукраїнського, і вкрай невдалого, досвіду залучення пересічного глядача на трибуни, тепер вже за межі України. Складається враження, що в таборі київського клубу все ще "відмовляються" приймати факт, що за своїх шанувальників – і тих, що вже в "обоймі", і потенційних "споживачів", треба боротися. Варто лише згадати, як заповнювався НСК "Олімпійський" на матчах "біло-синіх" у рідному Києві, і яких цифр вдавалося досягати тому ж Шахтарю на тому ж "Олімпійському" в "домашніх" іграх. Причому як в УПЛ, так і у єврокубках, коли відповідні показники часто не на користь Динамо у вимірі походів на футбол публіки в столиці були відвертою тактичною перемогою принципового конкурента в змаганні, яке важливе аж ніяк не в меншій мірі, ніж успіхи на полі. Минають дні, минають місяці й роки, проте у випадку з Динамо хура й досі там. І не тільки у питанні пущеної в самоплив теми вболівальників.