20 років рабства: як Глейзери захопили, реформували та знищили Манчестер Юнайтед
Глейзери... Одна лише згадка цього прізвища може викликати багатий спектр емоцій у фанатів Манчестер Юнайтед: від моментального блювотного рефлексу до горіння п'ятої точки.
І нещодавно у шанувальників великого англійського клубу був ще один привід згадати про цю американську сім'ю.
12 травня виповнилося рівно 20 років, як сімейство Глейзерів захопило під свій контроль Манчестер Юнайтед, який за цей час встиг вийти на свій пік і дуже швидко впасти в яму, вихід з якої він все ніяк не знайде.
Для нас же це чудовий привід згадати, як саме манкуніанці опинилися у володінні людей, які абсолютно нічого не тямлять у футболі, чому фанати в певний момент почали вважати сера Алекса Фергюсона зрадником, до чого тут коні та ірландці, а також куди все це клуб привело.
Хто такий Малкольм Глейзер?
Поглинання Манчестер Юнайтед американським бізнесменом Малкольмом Глейзером почалося за два роки до повноцінного захоплення контролю над клубом. У 2003 році Малкольм став одним з акціонерів "червоних дияволів", придбавши маленький 3%-ий пакет акцій за 9 мільйонів фунтів. На той момент акції МЮ вільно ходили по біржі понад 10 років, а тому ніхто не звернув на це особливої уваги, що було Глейзеру на руку.
Але хто він взагалі такий і як він пов'язаний зі світом спорту? Малкольм Глейзер побудував свою сімейну імперію на нерухомості, використовуючи один хитрий механізм. Він отримував вигідні контракти на будівництво під заставу цієї самої нерухомості. Таким чином, Малкольм, не вкладаючи в процес ні цента, заробляв на цьому мільйони. Ось вам і американська мрія в її красі та простоті.
Такий підхід до бізнесу дозволив Глейзеру придбати клуб НФЛ Тампа-Бей Бакканірс у 1995 році. Тодішній власник франшизи Г'ю Кулверхаус помер в 1994 році, через що Тампа по суті стала банкрутом. Син Кулверхауса погодився продати клуб, щоб дати йому надію на нове життя. І буквально на прапорці Малкольм викупив Бакканірс за рекордні на той момент для світового спорту 192 мільйони доларів, одразу ж віддавши фінансові справи клубу під керівництво своїх дітей: Браяна, Едварда і Джоела.
Поступово "пірати", які на той момент не виходили в плейоф упродовж 16 років, почали повертатися до життя, що надалі призвело до двох виграних Супербоулів (2002, 2020), переїзду на нову арену та в ультрасучасний тренувальний центр.
Але стадіон був побудований не на кошти нового власника. Малкольм зажадав від міської влади виділення грошей під цей процес, інакше він перевезе франшизу в інше місто, де йому з радістю нададуть все необхідне. А для більшого тиску Глейзер провів переговори з представниками цих самих міст. Влада Тампи, яка не мала в бюджеті коштів на нову арену, була змушена запровадити новий податок, який дав змогу і гроші знайти, і клуб залишити у себе.
Це була чудова демонстрація того, на що готовий піти Малкольм Глейзер заради досягнення своєї мети: здирництво, відвертий шантаж, погрози – все це було реалізацією тонкого розрахунку, який американець використовуватиме і в історії з МЮ. Показово, що аж до своєї смерті в травні 2014 року він жодного разу не відвідав матч за участю Юнайтед.
Тихіше їдеш – далі будеш
Протягом наступного року з моменту придбання стартових 3% акцій клубу, Глейзер поступово, маленькими угодами, збільшив свою частку і вплив на "Олд Траффорд". Цікаво, що першими це помітили вболівальники Юнайтед, які у складі компанії Shareholders United з 17% акцій, мали свого представникав раді директорів.
Варто зазначити, що 2003 року в британській пресі писали про інтерес до купівлі МЮ російським олігархом на ім'я Роман Абрамович. Але, як ми всі знаємо і пам'ятаємо, в кінцевому підсумку він вирішив придбати один лондонський клуб.
І, враховуючи досвід будівництва нової арени Тампа-Бей Бакканірс, фанати закликали інших членів ради директорів не дати Малкольму взяти клуб під свій контроль. Вони боялися, що це поглинання в підсумку буде оплачено їхнім коштом. Хто б міг подумати, але до них прислухалися – пропозицію Глейзера про викуп контрольного пакета акцій Манчестера було відхилено.
Однак це ніяк не зупинило машину, яка вже давно завелася. Американець перейшов до іншої тактики: він продовжив збільшувати свою частку, але викуповуючи вже зовсім дрібні частки. У підсумку це призвело до того, що на кінець 2004 року Малкольм Глейзер володів 29,8% акцій Манчестер Юнайтед. Ось тільки тепер у нього на шляху стояли великі акціонери, які просто так не збиралися розлучатися зі своїм впливом у клубі. І тут у Глейзерів з'явився несподіваний союзник, який своїм вчинком розбив серця багатьох фанатів МЮ.
Так-так-так, настав час вийти на сцену серу Алексу Фергюсону. Примітно, що до певних подій на "Олд Траффорд" він цілком і повністю підтримував настрої фанатів і виступав проти поглинання клубу Глейзерами. Але що змусило великого шотландця кардинальним чином змінити сторону конфлікту?
Обійшлося без кінської голови в ліжку
Усі, хто тривалий час стежить за Манчестер Юнайтед, знають про любов Фергюсона до скачок. Цю пристрасть він розділяє з Джоном Маньє і Джоном Патріком МакМанусом, які на момент подій володіли контрольним пакетом акцій МЮ.
Саме шотландець порекомендував двом ірландцям придбати частку в клубі, який він обіцяв привести до вершини англійського та світового футболу. І вони послухалися поради, за що згодом подякували серу Алексу, "подарувавши" тому скакового коня "Скеля Гібралтару".
Спочатку тренер володів конем спільно з дружиною Маньє Сьюзен. Він був свідком того, як їхня "Скеля" сім разів перемагав в перегонах для коней до трьох років. Згодом шотландця просто викреслили зі списку власників. Але він цього не знав. А дізнавшись, що 2003 року коня оцінили в 50 мільйонів фунтів, він зажадав частину прибутку. У відповідь Фергюсон почув лише сміх ірландців.
Важливо зазначити, що Маньє і МакМануса називали "Кулморською мафією" через свій вплив в Ірландії. І проти цих людей пішов Фергюсон.
Сер Алекс захотів вирішити питання в суді, де в нього не було шансів, адже засідання відбувалися в Дубліні. Ба більше, "Кулморська мафія" вирішила очорнити репутацію тренера, запустивши потужну піар-кампанію з його дискредитації.
Через "ручні" ЗМІ Маньє і МакМанус розповідали про не найприємніші події з життя Фергюсона, а на всім відомому каналі ВВС навіть вийшов фільм, у якому розповідали про те, як через свого сина Джейсона він укладав трансферні угоди. За рахунок такого посередника Фергі нібито отримував відсотки від угод. Ірландці навіть пред'явили раді директорів документи з усіма подібними трансферами шотландця. Коли ЗМІ дізналися про це, МЮ дистанціювався від Джейсона Фергюсона, а тренеру обмежили вплив на трансфери. Паралельно з цим Маньє і МакМанус вирішили скупити більше акцій клубу, щоб отримати більше впливу і зробити одне – вигнати Фергюсона з клубу, не продовживши з ним контракт, який спливав влітку 2005 року.
Це було неймовірно складне завдання з точки зору репутації, адже в разі розставання з наставником, власники клубу зіткнулися б з армагеддоном у вигляді люті вболівальників. Уже тоді Фергюсон був уособленням Манчестер Юнайтед, а тому такий крок був максимально ризикованим.
Розуміючи, що до чого йде, Фергі заручився повною підтримкою Shareholders United, які влаштовували регулярні акції протесту проти ірландського дуету. У клубі почалася справжнісінька війна за владу: Фергюсон із фанатами, "Кулморська мафія" і Глейзери (адже ніхто не забув про них?).
Ворог мого ворога
З настанням 2005 року війна несподівано закінчилася. Шотландець та ірландці вирішили свій кінський конфлікт: тренер отримав 2,5 мільйона фунтів в обмін на відмову від будь-яких подальших претензій на "Скелю Гібралтару". Але подальша подія стала, як виявилося, фатальною для вболівальників.
Через кілька місяців Маньє і МакМанус, які володіли 28,7% акцій, погодилися розлучитися зі своєю часткою в клубі, продавши її Малкольму Глейзеру.
Шок? Не те слово. Чому вони це зробили? Усе дуже навіть банально – гроші та бажання заробити. Ірландці помітили, чим займається американець, і вирішили зробити те ж саме, скупивши дрібні пакети акцій за ціною, що падала через конфлікт із Фергюсоном. Щойно суперечку було вирішено, вартість акцій МЮ поповзла вгору, і в певний момент Маньє і МакМанус вирішили зафіксувати прибуток, продавши свою частку.
Кумедно, що їм у цьому допоміг сам сер Алекс Фергюсон. Опинившись у війні з Маньє і МакМанусом, він був змушений об'єднатися з Глейзерами. Ті в обмін пообіцяли тренеру повернути колишній вплив і навіть збільшити його, а також не займатися перевірками тих самих трансферів. Можна тільки уявити, як американці раділи тому, що в них на руках опинився такий "джокер".
У підсумку в цій партії в ролі тих, хто програв, опинилися фанати, які розчарувалися в тренері, який, на їхню думку, "зрадив спільні ідеали". Частина з них не забула охрестити наставника зрадником.
Уболівальники розуміли, до чого все йде, і саме тоді було організовано Manchester United Supporters Trust (MUST), який отримав позику на 100 мільйонів фунтів. Фанати хотіли придбати достатню кількість акцій, яка дала б їм змогу заблокувати угоду між ірландцями та американцями. Ще була відчайдушна спроба переконати "Кулморську мафію" не приймати пропозицію Глейзерів. Дуже відчайдушно і дуже безуспішно.
У травні 2005 року Маньє і МакМанус оголосили про готовність продати свою частку, чим Малкольм Глейзер з радістю користується. За тиждень він купує ще один пакет акцій, який доводить частку сімейства до 75% – частина плану Глейзера була виконана.
У чому така особливість 75%? Річ у тім, що при досягненні цього порогу власник контрольного пакета може зробити так, що більше ніхто зі сторони не може придбати акції, клуб виводиться з торгів на біржі – і все це робиться без погодження ради директорів. Саме це і сталося протягом наступних кількох днів. Те, чого так сильно боялися фанати, збулося. І Фергюсон допоміг цьому збутися.
Ед Вудворд: банкір, який убив дияволів
У США Глейзери прекрасно справлялися і самі, але в Англії їм знадобилася допомога одного фахівця, який через багато років став уособленням найпровальнішого періоду в сучасній історії Манчестер Юнайтед.
Молодий і перспективний Ед Вудворд у 2003 році працював в інвестиційному відділі банку JP Morgan Chase. Протягом двох років він консультував Глейзерів у процесі купівлі акцій Манчестер Юнайтед. Саме він допомагав американцям захоплювати все більше влади на "Олд Траффорд". Саме Ед був частиною угоди, в результаті якої Глейзери отримали кредит на придбання Юнайтед, після чого борг за цей самий кредит повісили на клуб. Ось так Манчестер Юнайтед, який не мав боргів з 1931 року, опинився у фінансовій ямі вартістю 580 мільйонів фунтів, яка з роками лише зростає.
Частину кредиту було отримано зі стандартною відсотковою ставкою в розмірі 4,5%, але інша – від хедж-фондів зі ставкою 14,25%. Тобто, клуб повинен був провести перший платіж за кредитами на суму 113 мільйонів. Щоб уникнути цього, у 2006 році Глейзери оголосили про рефінансування боргу, що дозволило їм знизити суму платежу, але це ж збільшило термін виплати кредиту і відсоток ставки. І за все це відповідають не американці, а клуб.
За вірну службу Глейзери нагородили Вудворда посадою фінансового радника, 2007 року його підвищили до директора з комерційних операцій, а 2013 року Ед зійшов на Олімп своєї кар'єри, ставши виконавчим директором клубу. Шкода, звичайно, що у нього був один маленький недолік – він нічого не розумів у футболі. До речі, як і самі Глейзери.
Вудворд – чудовий фінансист, із цим ніхто не посперечається. Але ставити людину з нулем у графі розуміння футболу керувати футбольним клубом – "геніальне" рішення, яке стало однією з найважливіших причин, чому зараз клуб перебуває в місці, яке краще не називати.
Але повернемося у 2005 рік. У червні Джоел, Аврам і Брайан Глейзери вперше приїхали на "Олд Траффорд". Там їх зустріли фанати Манчестера, які висловили їм усю свою "любов", забарикадувавши стадіон. Американцям довелося евакуюватися за допомогою поліції.
Незважаючи на такий "теплий" прийом, Глейзери зайнялися справами. Довівши свій пакет акцій до 98%, вони реконструювали арену, збільшивши її місткість на 9 тисяч. До слова, це остання повноцінна реконструкція 115-річного стадіону на даний момент. Були укладені вигідні спонсорські контракти, Фергюсон отримав під своє керівництво нових гравців, які утворять кістяк команди на роки вперед.
Глейзери були шоковані, коли дізналися, як мало заробляє на спонсорських контрактах один із найбільших клубів світу. У той момент почалася розкрутка Манчестер Юнайтед як глобального бренду, що призвело до подвоєння доходу і зниження його частки від футбольних матчів. І тоді ж Глейзери почали викачувати з клубу гроші, проводячи виплати дивідендів самим собі.
Невдала спроба повернути собі клуб
Коли 2010 року Глейзери оголосили про друге рефінансування боргу, група фанатів під назвою "Червоні лицарі" у складі MUST сформувала консорціум із найбагатших і найвпливовіших однодумців, які мали викупити клуб. Вболівальники відмовилися від червоних кольорів, перейшовши до жовто-зелених кольорів, як відсилання до часів, коли МЮ виступав під назвою Ньютон Хіт.
Однак розголос, отриманий завдяки витоку інформації зсередини, означав, що консорціум втратив елемент несподіванки. На думку людей, це змусило Глейзерів підняти ціну, що в підсумку призвело до поразки MUST. Відтоді жовто-зелені кольори є незмінним символом протесту проти Глейзерів.
"У принципі, ми все ще думали, що зможемо пробитися, але висвітлення подій у ЗМІ вплинуло. Було занадто багато уваги. Більшу частину того тижня це був головний сюжет на BBC, просто неймовірно.
Це було божевілля, яке складно контролювати. Тоді Глейзери зрозуміли: "Вау, цей клуб навіть більший, ніж ми думали". Звичайно, вони ніколи не демонстрували прямого бажання продати клуб через своїх людей, з якими я розмовляв. Вони поширювали історії про те, що відмовилися від сум, які, на їхню думку, були більшими, ніж ми могли б запропонувати, але я впевнений, що це не так, але з їхнього боку було досить розумно так вчинити", – сказав Джим О'Ніл, колишній член ради директорів МЮ.
Наприкінці 2000-х – початку 2010-х Манчестер Юнайтед залишався найкращим клубом Англії, який регулярно доходив до найважливіших стадій Ліги чемпіонів. Команда під керівництвом Фергюсона в період з 2008 по 2011 роки тричі доходила до фіналу, один з яких був тріумфальним. Але потім відбулися всім відомі події, які ознаменували початок деградації команди в плані результатів.
"Подивіться, що вони зробили з моїм хлопчиком"
Сезон-2012/13. Манчестер Юнайтед виграє 20-й титул чемпіона, рекордний для Англії, відірвавшись на два від Ліверпуля, попереднього рекордсмена. Сер Алекс Фергюсон, який обіцяв скинути мерсисайдців з їхнього "грьобаного сідала", з почуттям виконаного обов'язку оголошує про відхід на пенсію. А разом із ним іде і багаторічний виконавчий директор Девід Гілл. Ви ж пам'ятаєте, хто став його наступником?
У той момент у МЮ було дві великі проблеми. Фергюсон у свій останній сезон примудрився виграти чемпіонат Англії зі складом, який уже віджив себе, він вичавив максимум із тих гравців, які були. До того ж, у тому складі були відверті пасажири, яких у попередні роки там ніколи не було б.
На думку Фергі, Девід Моєс, його співвітчизник, був здатний впоратися із завданням перебудови команди. Але через десять років можна з упевненістю сказати, що з ним не впорався б ніхто на світі, і вже тим паче екстренер Евертона.
У клубу не було виразної довгострокової футбольної стратегії. Цей маркетинговий поїзд уже мчав у безодню, і його машиністом був Вудворд, людина-фінансист, але не людина-футбол. Ед чудово справлявся зі своєю стихією, укладаючи все більші й вигідніші контракти. Але при цьому він оформляв трансфери, яких не варто було оформляти, ще й сильно переплачуючи за них. А ті контракти, які він виписував абсолютно посереднім гравцям, ммм, казка.
Глейзери повинні були зрозуміти, що Вудворд не може відповідати за футбольну частину, що йому потрібен помічник у вигляді спортивного директора, якого у Манчестер Юнайтед, до речі, ніколи не було. Не можна сказати, що американці тупі, вони добре справляються з Тампою, у США у них значно менше супротивників серед фанатів, там їхня репутація має в рази кращий вигляд. Але в цьому і проблема – то в США, а це в Англії. І їм байдуже на Манчестер Юнайтед як клуб, він для них важливий як бренд, що приносить гроші за рахунок свого імені. А те, що відбувається на футбольному полі, їх не хвилює.
Паралельно з хаосом у стані "червоних дияволів" їхні суперники поступово скорочували відставання у футбольному плані. Кілька ітерацій Челсі з двома перемогами в Лізі чемпіонів, шикарний Ліверпуль Юргена Клоппа і абсолютний гегемон Манчестер Сіті Жузепа Гвардіоли. На чолі цієї компанії мав бути Манчестер Юнайтед, але манкуніанці через жахливі рішення керівництва та історичні події 2005 року падають все нижче й нижче.
У клубу не було стратегії розвитку, а тому на чолі команди були тренери з різними стилями гри, під яких купувалися відповідні гравці. Тож теза про розчищення "авгієвих стаєнь" переходила від одного наставника до іншого. Не дарма Луї Ван Гаал вже після відходу з Манчестер Юнайтед називав його комерційним клубом, а не футбольним.
Минають роки, борг клубу зростає, власники мільйонами виплачують самі собі дивіденди, результати команди стають дедалі гіршими, як і стан "Олд Траффорду", що не бачив реконструкцію з 2006 року, а також тренувальної бази в Керрінгтоні. Нагадую, за цей же період Тампа-Бей Бакканірс отримали і нову арену, і новий тренувальний центр. Глейзери ніби показують, що МЮ потрібен їм як дійна корова для їхнього головного дітища.
Перша велика поразка Глейзерів
Розуміючи, що для потенційної реконструкції стадіону знадобляться гроші, а свої вони ніколи не захочуть виділити, Глейзери разом із керівниками інших топових клубів дійшли геніальної ідеї. Думаю, ви вже зрозуміли, про що йдеться.
У квітні 2021 року дванадцять клубів Англії, Італії та Іспанії оголосили про створення Європейської Суперліги. І МЮ мав стати одним із головних облич цього турніру. Джоел Глейзер став віцеголовою Суперліги, по суті, другою за важливістю людиною після Флорентіно Переса, який був головою.
Варто зазначити, що це сталося під час пандемії коронавірусу, через яку всі клуби світу зазнавали збитків, а тому їм потрібні були гроші. Але на цю причину плювати хотіли фанати, які влаштували масові акції протесту. Зокрема було зірвано матч між МЮ і Ліверпулем на "Олд Траффорд". Через деякий час перший варіант Суперліги "помер", а Джоел Глейзер був змушений вибачатися перед уболівальниками.
Найцікавіше, що цапом-відбувайлом зробили Вудворда, який згодом залишив Манчестер Юнайтед. І хоча Ед потім говорив, що виступав проти ідеї створення Суперліги, це не так, а зовсім навіть навпаки, він був одним із тих, хто займався її заснуванням.
У фанатів з'явилася надія на світле майбутнє
Наприкінці 2022 року Глейзери вперше за весь час свого володіння клубом задумалися про продаж Манчестер Юнайтед. Англійців оцінили в 3,5 мільярда фунтів, але американці не збиралися розглядати пропозиції нижче за 5 мільярдів. А взявши до уваги продаж Челсі за 4 мільярди, вони підняли ціну до 6 мільярдів.
На сцені були два головні гравці, які не приховували свого бажання придбати "червоних дияволів": друга найбагатша людина Британії, до того ж, уродженець Манчестера, сер Джим Реткліфф, і таємничий шейх Джассім ібн Хамад Аль-Тані. Таємничий він, тому що на весь Інтернет можна знайти всього кілька його фотографій. Шейха жодного разу не бачили на публіці, його інтереси представляли інші люди, які приїжджали на "Олд Траффорд" для переговорів. Хтось навіть не вірить, що шейх Джассім існує.
У потенційних покупців були різні варіанти угоди. Джассім збирався повністю викупити Манчестер Юнайтед, погасити його борг і побудувати новий стадіон. Водночас Реткліфф збирався викупити лише частину акцій МЮ із зобов'язанням одразу ж інвестувати кілька сотен мільйонів у команду. І саме другий варіант найбільше сподобався Глейзерам, адже він дозволив їм залишитися в клубі й отримувати прибуток.
20 лютого 2024 року було оформлено угоду: сер Джим Реткліфф придбав 27,7% акцій Манчестер Юнайтед за 1,25 мільярда фунтів. Реткліфф, як і обіцяв, інвестував 200 мільйонів у невелику реконструкцію "Олд Траффорд", яка кардинально ні на що не вплинула. Бізнесмен же планує побудувати в Манчестері "Вемблі" півночі на 100 тисяч осіб. Але це вже історія Реткліффа, нас же цікавлять Глейзери.
Фанати начебто отримали те, що вони просили (новий власник), але й Глейзерів вони не позбулися. Причому з часом репутація Реткліффа стає дедалі гіршою – своїми постійними скороченнями співробітників він не заробляє собі очки. Більше того, тепер саме він відповідає за спортивну складову клубу, в той час, як Глейзери взяли на себе комерційну сторону. Тож і критикувати їх начебто нема за що. Але вболівальники продовжують протестувати проти них, вимагаючи продати решту частки в клубі.
А чи є вихід?
Який підсумок можна зробити з 20 років правління сімейства Глейзерів? З точки зору бізнесу вони все зробили дуже правильно, виконавши свої завдання. Навіть із жахливими результатами на полі Манчестер Юнайтед продовжує залишатися в топі клубів із найбільшою річною виручкою.
Ось тільки рано чи пізно результати почнуть впливати на комерційну складову, контракти будуть уже не такими щедрими, після чого клуб впаде ще нижче. І для виходу з цього піке знадобиться багато часу. А враховуючи, скільки часу вже було втрачено, скільки всього Манчестер Юнайтед міг виграти, але не виграв, Глейзерів можна сміливо назвати одними з найгірших власників в історії футболу.