El Clásico 11:1 – великий матч, ще більший міф
Іспанія готується до Ель Класіко – протистояння, яке завжди у фокусі уваги не тільки на Піренеях, а й серед уболівальників футболу по всьому світу. Чергова дуель відбудеться на "Сантьяго Бернабеу" 26 жовтня, початок зустрічі – о 22:00.
У 1943 році "Мадрид" обіграв "Барселону" з рахунком 11:1 у матчі-відповіді півфіналу Кубку Іспанії, відігравшись після поразки 0:3 у першому поєдинку. На даний момент, це найбільша перемога, зафіксована в історії "Класіко".
Данило Моісеєнков знайомить читача з подробицями матчу, який став знаковим для обох клубів, а Чемпіон звертається до історії великого протистояння.
Менше, ніж варто було б, цю гру пам'ятають через деякі наслідки цієї перемоги для двох команд: вона фатально посилила ворожнечу між клубами, можливо, назавжди посваривши їх, знищила політику "патріотичної дружби" (politica de amistad), з якою новий режим у країні хотів відфільтрувати спортивні стосунки між іспанськими клубами, а також допомогла Сантьяго Бернабеу стати президентом "Мадрида".
Цей матч – один із тих "зіркових моментів", до яких зручно вдається пропаганда жертви у виконанні каталонської журналістики, зображуючи "Реал" як політичного агента на службі диктатури тодішнього Каудільйо Іспанії Франсіско Франко. Рахунок 11:1 не став, як вважається, початком "вічного" суперництва двох клубів, він лише остаточно закріпив усе, що відбувалося раніше. Що саме? Про це сьогодні й поговоримо.
Уже 1936 року, коли в Іспанії почалася Громадянська війна, "Барселона" працювала над тим, щоб завадити «Мадриду» зіграти в чемпіонаті Каталонії – єдиному турнірі, що залишався активним у республіканській Іспанії навіть на момент війни. Технічний секретар "Реала" Пабло Ернандес Коронадо навіть запропонував місцевим клубам не вважати "Мадрид" чемпіоном у разі перемоги в чемпіонаті й отримав згоду всіх клубів, крім "Барселони".
Ця відмова керівництва "Барси" поставила "Мадрид" на край загибелі, оскільки в клубу не було жодних доходів – матчі не проводили, а "Старий Чамартін" було пошкоджено під час війни.
У червні 1943 року, в самий розпал післявоєнного періоду, атмосфера в країні була зовсім іншою. У той час, з ранами, які ще не загоїлися, і країною, що оговтувалася від матеріального і людського спустошення, "франкізм" хотів "об'єднати різні народи Іспанії".
Ось, що писав про це історик Анхель Бахамонде:
"Це була теорія футболу без конфліктів як вираження почуття єдності, що має переважати в новій ультранаціоналістичній Іспанії переможців".
Мова про те, щоб викорінити всі розбіжності в іспанському суспільному житті, беручи до уваги цю полярність, політичну і будь-якого іншого роду, першопричину розколу, що породив війну.
Звісно, цю теорію потрібно було застосувати і до футболу, який дуже скоро відновився і навіть подвоїв свою популярність, остаточно ступивши на шлях, що привів його всього за десятиліття до того, щоб стати наймасовішим спортом у країні, та й у світі, чи не так?
Футбол, як чи не єдине місце за нового режиму, в якому маси могли дозволити собі деяку стихійність, щось схоже на безпосередню колективну свободу, став справою делікатною, справою, якою влада не могла знехтувати з огляду на його підривний потенціал.
Тим паче, що за часів республіки вже посилилися епізодичні прояви політичного характеру і "Барселона", наприклад, виступала неофіційним виразником таких ідей, як "Каталонія – не Іспанія". Цей клуб і досі виступає одним з інструментів сепаратистської пропаганди каталонських діячів – не залежить від них, але підтримує.
Таким чином, перший матч півфінального протистояння Кубку між "Барселоною" та "Мадридом", зіграний на "Лес-Кортс" 7 червня, повністю суперечив франкістській політиці "патріотичної дружби".
Хроніка газети АВС наступного дня була дуже відверта в цьому сенсі:
"Як і на найзапекліших мітингах у колишні часи, є дуже важливе попереднє питання. Справа не у футболі, а в тому, що його оточує. Це стосується не спорту, а антиспорту. Ясніше: на "Лес-Кортс" ми стали свідками одностайної агресивності, лютості, яка межує зі стовідсотковою ненавистю, і приховувати правду було б нерозумно і безглуздо.
Проти "Барселони", "Реал Мадрид" не міг грати протягом усього першого тайму, бо зазнавав нападів публіки найрізноманітнішого характеру: їх атакували різними предметами перед входом на стадіон, кидалися ними з трибун під час матчу та вигукували націоналістичні образи".
Інтерв'ю технічного секретаря "Мадрида" Пабло Ернандеса Коронадо від 9 червня 1943 року, після поразкив першому півфіналі з рахунком 0:3.
"Не дивлячись на 0:3 протистояння ще не програно, а події, що відбулися в Барселоні, нас ще більше мотивують".
Коронадо звернув увагу на буйну поведінку вболівальників і атмосферу навколо матчу.
Хуліан Гарсія Кандау в біографічній книзі про Сантьяго Бернабеу приписує цю ворожість "політичному прояву певної частини каталонської громадськості".
"Мадрид" тоді ніхто не називав "командою Франко". Клуб був у процесі інституційної реконструкції, намагаючись оговтатися від наслідків війни. Останній титул "Реала" датувався 1936-м роком, ще до початку Громадянської війни.
Цікавий контраст хроніки ABC з хронікою гри, складеною каталонським виданням La Vanguardia:
"Ані вкрай оборонна тактика, прийнята "Мадридом", ані бурхлива гра, що переважала впродовж усього першого тайму, ініційована мадридською командою – не допомоглиїм розпечатати ворота "Барси" та здобути гарний результат".
У хроніці не згадується ні надмірно напружена атмосфера на трибунах, ні упередженість арбітра, але в останньому рядку хроніки вони все ж згадали, що "генерал-лейтенант Москардо, делегат національного спорту, був на матчі".Делегація на чолі з Москардо через Федерацію попередила ОБИДВІ команди, що така атмосфера ненависті й така поведінка вболівальників не може повторитися в матчі-відповіді, оскільки суперечить політиці режиму щодо "дружнього патріотизму".
Згідно з найпопулярнішою версією каталонської преси (яка з'явилася через роки після матчу), "високопоставлений працівник поліції" увійшов до роздягальні "Барси" перед початком гри в Мадриді, щоб "попередити їх" у мафіозній манері, що вони не можуть дозволити собі перемогти.
За словами каталонського історика Жоана Барау, це "історія, яка ніколи не була доведена, і не залишилося жодного члена "Барселони", який був у тій роздягальні, але очевидно, що для того, щоб забити одинадцять голів, ви маєте грати проти "відсутнього" на полі суперника, бо це в будь-якому разі незвично, і що "попередження" від мадридської преси після звірств першого матчу змусили деяких гравців "Барселони" замислитися, чи варто чинити опір у Мадриді".
Авторитетний іспанський журналіст Альфредо Реланьйо вже у наші дні у статті для AS пише наступне.
"Жодних погроз не було, лише попереднє попередженнядля двох команд про хорошу поведінку. "Барса" впала через атмосферу навколо матчу, нічого більше".
Хуліан Кандау пояснює момент із "попередженням" у своїй книзі:
"Перед початком гри до роздягальні "Барселони" увійшов високопоставлений чиновник із Головного управліннябезпеки – ніколи не було зрозуміло, чи був це сам генеральний директор, чи вищий за рангом начальник поліції. Він не хотів, щоб події першого матчу повторилися, і щоб було взято до уваги, що деякі з гравців "Барселони" могли продовжувати грати у футбол виключно завдяки щедрості режиму".
При цьому, всупереч тому, що стверджує каталонська преса, саме гравці "Барселони", як-от Ескола, Бальманья або Райч, були дуже лояльними до режиму Франко – під час війни вони були у Франції, грали в першому французькому дивізіоні, дуже рано втекли з Каталонії, побоюючись переслідувань і покарань не з боку франкістів, а з боку анархістів і комуністів (Райч пізніше підтвердив це в інтерв'ю).
Атмосфера в Мадриді в день 11:1 була дуже напруженою. За словами Кандау, "протягом тижня мадридська преса розпалювала атмосферу, виникало надмірне бажання реваншу, а після подій першого матчу трибуни були забиті".
Реланьйо пише, що "щоразу, коли гравець "Барси" торкався м'яча, понад 20 тисяч людей видавали нестерпні звуки свисту".
Воротар "Барселони" Міро завершив кар'єру після гри, отримавши травму. La Vanguardia взяла в нього інтерв'юпісля матчу:
"З перших хвилин було видно, що вони вийшли на матч із диким ентузіазмом, а ми були пригнічені. Нам було дуже важко грати за таких трибун і за такої атмосфери – ми відчували, що гравці "Мадрида" жадають реваншу після першого матчу. Ми не впоралися з тиском трибун".
Примітно, що каталонська La Vanguardia дала арбітру хорошу оцінку після матчу: "Хороший рівень арбітражу для дуже важкого матчу".
Історик Анхель Бахамонде:
"Владі був важливий не результат або переможець, а скоріше викорінення публічного прояву внутрішньої ворожнечі, який не вкладався в офіційну політику патріотичної єдності. Але їм не вдалося запобігти розгулу вболівальників у матчі-відповіді – у Мадриді ми побачили практично те ж саме, що й у Барселоні в першому матчі".
Тож обидві команди були оштрафовані на 25 000 песет за жахливе видовище "шуму і тиску на гравців", "Барселона" була оштрафована на додаткові 2500 песет за створення атмосфери, яка передувала матчу.
Національна спортивна делегація на чолі з Москардо також "рекомендувала" піти у відставку президентам двох клубів. "Мадрид" очолював Антоніо Сантос Перальба, який змінив Мелендеса трьома роками раніше. Людина, чия місія полягала в тому, щоб очолити "Мадрид" після того, як наприкінці війни був скликаний "комітет порятунку".
І Перальба, і президент "Барселони" Енріке Піньєйро були змушені піти у відставку – влада "знесла голову" і "Мадриду", і "Барселоні", щоб припинити суспільну ворожість.
Нові президенти клубів Сантьяго Бернабеу і Хосе Вендрелл під тиском режиму погодилися зіграти два "матчі миру", як їх називали на той час.
Того ж року "Мадрид" і "Барселона" зіграли два товариські матчі один з одним на полях один одного, які стали справжнім спектаклем братньої і патріотичної любові, чудово поставленим з усіх боків.Команди вручили одна одній кубок в обох матчах – "Кубок Конкордії", як його стали називати. Обидва рази кубок вручався капітаном однієї з команд – це було символом єдності.
Добре, із самим міфом розібралися, а як розвивався сам матч? Доволі однобічно.
"Реал Мадрид" – "Барселона" – 11:1
13.06.1943 – Кубок Іспанії – півфінал – матч-відповідь
Мадрид. "Старий Чамартін"
"Реал Мадрид" (Рамон Енсінес): Марса, Керехета, Корона, Соуто, Іпінья, Молейро, Алсуа, Алонсо, Пруден, Барінага, Ботелья.
"Барселона" (Хуян Хосе Ногес): Міро, Беніто, Курта, Райх, Росаленч, Кальвет, Соспедра, Ескола, Мартін, Сесар, Вальє.
Голи: Пруден (6’, 37’, 61’, 81’), Барінага (28’, 33’, 44’), Алонсо (39’, 68’), Алсуа (41’), Ботелья (75’) – Мартін (?ʼ)
В перші півгодини "Барса" хоч якось, але трималася. Однак після того, як з поля вилучили правого захисника каталонців Беніто за дуже грубий фол проти Алонсо, настали ті самі 11 хвилин, упродовж яких м'ячі у ворота "Барси" забивалися кожні дві хвилини. Пруден і Барінага відзначилися по три рази кожен.
Винос каталонського тіла зупинив свисток судді на перерву. Але й потім "Барса" виглядала не краще. Хоча мадридці, домігшись більш ніж переконливої та достатньої переваги, скинули оберти й більше розважалися, ніж грали, хоча ще кілька голів у сітку воріт "Барселони" закинули, а потім дозволили Мартіну розмочити рахунок.
І в кінці цієї історії важливо зазначити, що у фіналі Кубку "Реал" програв "Атлетику" з переможним голом легендарного Тельмо Сарри – баски в першу половину 20-го століття були справжньою машиною для перемог, тож дивуватися цьому не треба.
Данило МОІСЕЄНКОВ, для Чемпіона