Босман розбрату, або Як футбол в муках вчився продавати
Зимове трансферне вікно в топлігах (Англія, Іспанія, Італія, Німеччина та Франція) закриється завтра, 3 лютого. Але чи знаєте ви, як взагалі виникли ці вікна? Хто встановив правила? І як було, коли їх не існувало?
Льєж і Дюнкерк
Це мав бути трансфер ноунейма, який би ніхто не помітив.
Влітку 1990 року футбольний клуб Дюнкерк зробив пропозицію бельгійському Льєжу щодо Жан-Марка Босмана – півзахисника, що перестав потрапляти до складу, тож був не проти змінити середовище.
В юності цей Босман подавав надії, навіть капітанив у юнацькій збірній Бельгії, але далі, як буває – не пішло. Престижніший Стандард у 86-му продав його Льєжу за 66,000 фунтів, та Жан-Марк не відбив і половини суми, ще й пересварився з усіма, складний характер.
Тим часом боси Льєжа виявилися мстивими.
Коли у Босмана завершився контракт, вони запропонували йому новий, де зарплата була вже не 2,000 фунтів на місяць, а 500.
Дюнкерку ж бельгійці заламали за Жан-Марка космічні 250,000 фунтів, яких той ніколи не коштував, і тим зірвали переговори.
Зараз це виглядає ідіотизмом, але тоді працювали так. Навіть по завершенні контракту гравець повністю залежав від клубу і міг перейти до іншого лише якщо той домовиться з попереднім. Через це трансферів було обмаль.
"Коли я відмовився перепідписуватися на мінімалку, то залишився без зарплати взагалі. І в повній залежності від Льєжа. А в мене були дружина і маленька донька", – каже Босман.
Поза сумнівами, клуб тоді сам напросився.
"В нас маленьке містечко, лише 7000 жителів. Я пішов до найближчої адвокатської контори, а там проходив практику молодий юрист Жан-Луї Дюпон. Його зацікавили мої ідеї та претензії. Ми подали позов спочатку на Льєж, а тоді на Бельгійську федерацію футболу..."
До Босмана
Відмотаймо трохи назад.
Старше покоління пам'ятає, як в Європі дозволяли лише трьох легіонерів (гравців із закордонним паспортом). Аби вони краще розумілися, клуби часто брали земляків – так виникли голландське тріо Мілана, німецьке – Інтера. За трансферний вектор Реал прозвали Вікінгами, а Атлетико – Індіанцями.
Так-от це був результат першої джентльменської угоди між політиками та УЄФА, яку уклали ще в 1978 році.
Був же ще один, менш відомий суд – скаута Гаетано Дона проти ФК Ровіго.
Якщо коротко, то скаут шукав італійському клубу новачків у Бельгії, але на Апеннінах діяла заборона на легіонерів, тож Ровіго покрутив пальцем біля скроні і не оплатив Доні роботу. Той же у відповідь подався до суду, який постановив скасувати заборону і дозволити грати всім.
Тоді-то і виникла угода, що легіонерів можна купляти хоч сотню (аби не ображати закон), але на полі має бути одночасно не більше трьох гравців (щоб зберегти традицію).
Пізніше, у 1991-му, до трьох "звичайних" легіонерів дозволили ще двох "натуралізованих" – себто, таких, що відіграли в країні останні 5 років або більше. Домовленість навіть завізував єврокомісар Мартін Бангеман, ексміністр економіки ФРН, хоча вона суперечила законодавству ЄС.
І ось на цьому місці, коли нібито все всіх влаштовувало, з'явилися Босман і Дюпон.
Гараж і процес
"Коли я зрозумів, що моя кар'єра завершена і грати мені більше не дадуть, я вирішив оскаржити не лише поняття контракту, а й положення про громадянство теж. Моя думка полягала в тому, що я повинен мати можливість пересуватися так само вільно, як і інші працівники", – пояснює Жан-Марк.
Хтозна, нащо він погодився. Як футболіст Босман не стикався з лімітом ніде.
Може, бельгієць повважав себе Робін Гудом? А може просто заплатив хтось впливовий, аби перекроїти ринок, поки Жан-Марк займав найменш комфортне місце – біля амбразури?
"Після другого позову Федерація ще більше розізлилася, рекомендувала не зв'язуватися зі мною. Я підтримував форму з аматорами. Заробітку вистачало якраз щоб заправити машину і доїхати на виїзні матчі. Знайомі гравці в коридорах мене вітали, а на камеру робили вигляд, що не знають. Аби втекти від уваги, я оселився в гаражі у батьків. Мама носила мені туди їжу".
Босман вважав, що воно того варте – позов був аж на 10 млн доларів.
Дюпон клявся йому, що все на мазі – мовляв, ти головне рота не відкривай, я сам краще все скажу. Твоя роль – бути обличчям.
Він і був.
А суди, між тим, затягувались, Дюпон виблискував в промовах, поки Босман лише лисів. Він почав це у 26 років (народився у 1964-му), а фінальний вердикт почув у Європейському суді з прав людини 15 грудня 1995 року – перемога! По всіх пунктах!
От тільки ніяких 10 млн – лише неповні 500 тисяч, з яких майже все довелося виплатити Дюпону за роботу.
І це – після 5 років судів?!
Босман, що й раніше заглядав до чарки, остаточно сів на стакан:
"Я досяг того, що не міг зробити жоден міністр. Але напруга суду нестерпна для однієї людини".
Юганссон і Монті
Зверху довго тягнули з імплементацією рішень ЄСПЛ; удавали, що нічого не сталося.
Лише в 1997-му ФІФА представила Єврокомісії документ, в якому закріплювала статус вільних агентів та скасування ліміту на легіонерів всередині Євросоюзу. УЄФА ж навіть цього не зробила, його президент Леннарт Юганссон тільки скаржився:
"В УЄФА 50 членів, а в Євросоюзі – 18 країн. Як я поясню це решті?".
Та Єврокомісія вже не укладала "угод", а нарощувала темп – вимагала також заборонити трансфери неповнолітніх, дозволити футболістам йти з позовами в цивільні суди.
Тим часом футбол мінявся й без того – стартувала гонка озброєнь, якої ще не бачили.
Вже до осені 1997-го чемпіон ЛЧ-1995 Аякс втратив Зеедорфа, Давідса, Клюйверта, Райцигера, Овермарса, Фініді, Кану, отримавши за них менше ніж 30 млн. Вибору не було – гравці не продовжували контракти, бо в Серії А давали більше.
А потім ще і ще – Берлусконі, Моратті, Санс, Нуньєс не зупинялися.
"Коли Сол Кемпбелл перейшов з Тоттенгема до Арсенала у 2001-му, то став першим гравцем АПЛ із зарплатнею 100 тисяч фунтів на тиждень. У 1991-му в АПЛ не було жодного гравця, який би заробляв 10 тисяч фунтів на тиждень", – каже Гаррі Реднапп.
Авжеж, поки футболіст не вирішував свою долю, то обходився дешево. Як тільки отримав ключ від кар'єри – навіть середняки стали мільйонерами.
Ну, і оскільки більшість спортсменів неосвічені, їм знадобилися специ, які б вели за них переговори, шукали варіанти – так настав час агентів.
Ох вони і розвернулися!
Мілан у 96-му мав 6 легіонерів, в 98-му – вже 15. Інтер мав 5 – стало 13; Реал мав 5 – стало 10; Барса мала 6 – стало 14.
Остаточно нові правила підписали 1 вересня 2001-го. Серед нововведень були 2 трансферні вікна – зимове й літнє; механізм солідарності та виплати клубу, що підготував гравця; мінімальний та максимальний термін дії контрактів; можливість міняти клуб лише раз за сезон; санкції за односторонній розрив контракту без вагомих причин; створення нового органу вирішення суперечок, яким стала Палата ФІФА з вирішення спорів.
"Тепер у футболу з'явилась юридична стабільність, потрібна для подальшого розвитку", – підсумував єврокомісар Маріо Монті.
Тюрма і забуття
Тим часом про Босмана забули, ніби й не було на світі.
Він, хто так хотів визнання, не отримав нічого, заліз в борги, спився, продав дім; найгірше – втратив сім'ю.
Профспілки якось зібрали йому 70 тисяч євро, аби привів справи в порядок, але Босман наробив на ці гроші футболок зі своїм іменем; думав, що їх розкуплять, та в підсумку продав лише одну – сину Дюпона.
Ще б пак – Жан-Луї ця справа озолотила, він став працювати на найбільші клуби світу.
Босмана ж у Бельгії ненавиділи дедалі дужче.
Ну так, він дав гравцям свободу, а багатьох ще й озолотив. Але як щодо малих ліг, на кшталт бельгійської? Небагатих клубів, як Брюгге чи Андерлехт? Цілий світ, де вигравали єврокубки Сарагоса, Стяуа, Црвена Звезда, Гетеборг зник назавжди, похований під образами Жан-Марка на Льєж.
Мабуть, це й справді забагато для однієї людини.
У 2013-му Босман впав на самісіньке дно, побивши співмешканку та її дочку, коли ті відмовилися йти в магазин йому за черговою пляшкою. Відсидів за те рік.
Коли ж вийшов – роботу не знайшов:
"Та хто візьме 46-річного мужика, який до того ж не має диплома і сидить на антидепресантах? Але я шукаю. У мене була пропозиція від Стандарда – працювати з дітьми за тисячу євро на місяць. Але я тоді сильно пив. Уявляєте, молоді хлопчики відчують запах перегару?! Я б залишився в історії як тренер, що не відбувся, до того ж алкоголік. А я дорожу своїм ім'ям. Краще буду бідним. Але гордим".
Наскільки бідним? 600 євро в місяць – допомога по безробіттю. Плюс якісь крихти висилає профспілка FIFPro.
Отак-от він живе.
На футбол ходить зрідка. Каже, якось зустрів Дріса Мертенса, а той його навіть не впізнав, не подав руки.
Чи впізнали б інші? Неймар, що заробляв у Аль-Хілалі 230 євро за хвилину? Роналду із контрактом на 200 млн? Мбаппе, якого ПСЖ відпустив лише тому, що Босман виграв свій суд?
Відповідь ви й самі знаєте.
"Для мене особисто це були 30 років лиха, а для футболістів – 30 років щастя", – ніхто не підсумує долю Босмана краще, ніж він сам.