Там бився президент Вучич, а Бобана ледь не застрелили: як футбольний матч "розпочав" війну сербів з хорватами

Сьогодні виповнюється 35 років побоїщу на "Максимирі" – матчу, який донині називають одним з найвпливовіших в історії.

Чемпіон розповідає, з чого почалася і чим закінчилася легендарна бійка сербів з хорватами.

***

Кажуть, що 13 травня 1990-го на "Максимирі" було близько трьох тисяч сербів.

Хтось прибув потягом Белград – Берлін; інші добиралися своїм ходом через Славонію – регіон на сході Хорватії, де компактно проживали їхні родичі, що бажали удачі.

У турнірній таблиці інтриги вже не залишилось ніякої. Белградська Црвена Звезда із запасом йшла першою, Динамо Загреб – другим.

Але футбол того разу всім був до дупи.

6 травня 1990-го на виборах у Хорватії, яка ще входила до складу комуністичної Югославії, перемогли націоналіст Франьо Туджман та його Хорватська демократична спільнота.

Усі знали, що буде далі; Туджман не приховував прагнення відділитися від Белграда.

Передача влади націоналістам була запланована на 14 травня – і з цього дня Туджман міг перенабирати поліцію, де при комуністах хорвати були в меншості, а також отримував контроль над телебаченням, що 24/7 транслювало просербську пропаганду.

Словом, для хорватів то мала бути велика віха.

Але все вибухнуло раніше.

***

Ультрас Динамо BadBlueBoys так ненавиділи сербів, що лише побачивши їх здалеку заверещали:

"Srbi – na vrbi!"

І вони готувалися.

Достеменно відомо, що напередодні матчу на стадіон "Максимир" пронесли петарди, палиці, навіть холодну зброю. Хто міг їм заборонити? Вони були в себе вдома.

Тим часом з боку Црвени Звезди на "Максимир" прибули Delije – ще жорстокіше угруповання, очолюване Желько Ражнатовичем, якого офіційно оформили як начальника охорони. 

Непересічна, лиха постать. У 1970-80-х Ражнатович на прізвисько Аркан був одним із найрозшукуваніших злочинців Європи. 20 крадіжок зі зломом від Італії до Бельгії, 7 пограбувань банків, 2 втечі з в'язниць. Говорили, що йому допомагала югославська розвідка – і вона ж відкликала додому, коли країну захитало.

"Ubit ćemo Tuđmana! Zagreb je Srbija!" – заволали серби, прибуваючи до Загреба.

Писали, що вони побили перші автівки ще до того, як прийшли на "Максимир" – аби "розігрітись", але поліція не реагувала.

Коли ж нарешті прийшли на стадіон, то завели четницьких пісень, тоді як хорвати у відповідь заспівали марш усташів часів Другої світової.

"Чесно кажучи, ще до виходу на поле я відчував, що матч не відбудеться, оскільки заворушення почалися набагато раніше, і напруга відчувалася завелика", – пригадував через багато років Куйтім Шала із Динамо.

***

Це зараз Црвена Звезда й Динамо Загреб – команди третього ешелону в Європі, а тоді це була еліта.

За хорватів грали, наприклад, Звонимир Бобан та Давор Шукер, а у Звезді виділялися Драган Стойкович, Дарко Панчев, Сініша Михайлович, а ще хорват Роберт Просинечки, що, виходить, грав проти своїх.

Вже за рік ці белградці здобули Кубок чемпіонів – ось ким вони були. 

Однак у Загребі 13 травня футбол так і не побачили.

Як тільки суддя дав свисток, Delije всупереч неписаному кодексу фанатів накинулися на сусідню трибуну зі звичайними хорватськими "кузьмичами", що ніяк не могли опиратися хуліганам і, побиті, тікали.

Стадіон палав, сидіння виривалися з м'ясом, але набрана переважно із сербів та босняків поліція нічого не робила.

Стражі порядку – чи то пак безпорядку – проявилися лише коли на Delije посунули BadBlueBoys. Тоді-то полісмени стали до бою щільними рядами.

"Де поліція? Де та бісова поліція, коли вона потрібна?!" – весь "Максимир" чув крик розлюченого 21-річного капітана Динамо Бобана.

Вже на 10-й хвилині матчу переляканий суддя забрав команди з поля, і всі повтікали до роздягалень, окрім Звонимира, лівого захисника загребців В'єкослава Шкриньяра та тренера Йосипа Куже. Утрьох вони намагалися якось виручити своїх на палаючій трибуні, і тоді-то й сталася історія.

***

"Я був там. Я, публічна людина, готовий був ризикувати всім: життям, кар'єрою і всіма благами, які може принести слава футболіста, заради однієї мети і одного ідеалу: вільної Хорватії", – красиво казав потім Бобан.

А от на полі це виглядало не так естетично.

Полісмен Рефік Ахметович вгатив Бобану кийком; той повернувся і коліном зарядив босняку прямо в голову. BadBlueBoys зустріли удар овацією. 

"Я міг його вбити, він напав на мене на роботі. Бобана врятував Йосип Куже, відтягнувши від мене. Я мав при собі заряджений пістолет, і колеги кричали стріляти", – казав потім Ахметович.

А ще додавав, що зла на Бобана давно не тримає.

Мабуть, він краще його зрозумів у 1992-му, коли сербська армія взяла в облогу Сараєво.

Що ж до бійки на "Максимирі", то хорватські ультрас влаштували Бобану почесний ескорт до підтрибунки, а самі ще додали жару.

Це тривало понад півтори години, і лише тоді поліції з водометами вдалося відтіснили розлючених місцевих. На той час Delije вже тихо сиділи у себе на секторі і чекали, чим все закінчиться. Вони недооцінили ненависть хорватів і тріумф копів по суті врятував їх від розправи, бо народ з Загреба підтягувався.

Зі стадіону сербів вивозили під конвоєм – і серед інших нинішнього президента Сербії Александара Вучича, якому хтось із хорватів розквасив носа.

Що ж до зірок "Звездашів", то за ними Белград і поготів вислав гелікоптери.

***

Озираючись назад, найбільше диво побоїща на "Максимирі" – це відсутність вбитих.

Аж 193 людини отримали середні й важкі поранення, з них 117 – поліцейські, але лікарям вдалося врятувати кожне життя. 

Ну, а Туджман, тим часом, робив своє. Вже наступного дня він очікувано позвільняв з посад етнічних сербів та босняків, замінивши їх хорватами, і почав готувати остаточний вихід із Югославії, який і проголосив одночасно зі словенцями 25 червня 1991-го.

Тоді-то й почалася фронтова, не стадіонна війна.

"Вона спалахнула за рік після матчу. Початок їй дав Кривавий Великдень на Плітвицьких озерах", – розповідає хорватський журналіст Юрай Врдоляк.

Він заперечує, що розрив між сербами й хорватами стався на "Максимирі" – каже, що після того разу Црвена Звезда й Динамо зустрічалися ще тричі, а загалом хорватські клуби виступали в чемпіонаті Югославії аж до середини 1991-го.

А от сербська легенда Драган Джаїч запам'ятав загребські події драматичніше:

"Саме після тієї гри кожному стало зрозуміло, чого чекати далі".

***

Фото Бобана, який б'є полісмена, за день-два облетіло ЗМІ і стало сенсацією.

З ним світ отримав сигнал – Югославія хвора і от-от рвоне.

Федерація футболу забанила Звонимира за те на пів року, він не поїхав на ЧС-1990, але натомість став іконою для хорватських патріотів і все життя тим пишається:

"А що було робити? Фанати з Белграда почали трощити наш стадіон. Поліція, яка на той час охороняла режим, навіть не збиралася діяти". 

Своєю кар'єрою Бобан довів, що не хуліган він, але великий футболіст. У Мілані хорват виграв Лігу чемпіонів, чотири Скудетто, допоміг з адаптацією на "Сан-Сіро" Андрію Шевченку, а його пара з Деметріо Альбертіні в центрі півзахисту виглядала, як потім Кроос і Модрич у Реалі.

Став світовою знаменитістю й Аркан, і це жахливо. Коли почалася війна, він створив на базі Delije добровольчий загін, який катував, грабував, убивав цивільних. Ніхто не знає, чий кілер застрелив Ражнатовича в холі готелю в 2000-му, тому що охочих було занадто багато.

Серби-бо програли; їхня імперія розвалилася, а лідерів на чолі зі Слободаном Мілошевичем судила Гаага.

Не тільки Хорватія стала незалежною за підсумками воєн, а й Словенія, Північна Македонія, Боснія та Герцеговина, Чорногорія і навіть Косово, найсуперечливіша з нових держав.

Чи могли фанати на "Максимирі" уявити таке майбутнє?

Навряд чи, хоча саме за нього вони і билися – за свободу і право жити своїм життям без "старшого брата".

До болю знайома історія, правда?

І якщо будете колись у Загребі, обов'язково придивіться до барельєфа в тіні "Максимира", на ньому зображені якраз вони – ультрас, уже одягнені в хакі, а ще напис:

"Тим уболівальникам Динамо, для яких війна почалася 13 травня 1990-го битвою на цих трибунах, і чиє життя кинуто на вівтар Вітчизни".