Сергій Куніцин: Якби показали зуби в Криму, ніякого Донбасу не було б
Сергій Куніцин — легендарна постать для футболу та політики в Криму. Експрезидент ФК Таврія, президент Асоціації футболу АР Крим та міста Севастополя, колишній прем'єр кримської автономії — це лише частина резюме 63-річного українського політика. У великому ексклюзивному інтерв'ю для Чемпіона Сергій Володимирович пригадав, як сімферопольський клуб грав у єврокубках, назвав найдорожчий трансфер "на вихід" в історії Таврії, висловився про анексію півострова Росією, а також розповів про спроби окупаційної влади завербувати та арештувати його.
— Розповідали, що саме ви привели Фірташа у футбол, чи відповідає це дійсності та як це було?
— Як це було, тоді у нас 50 відсотків промисловості Криму були хімзаводи — Кримсода, Титан.
І він якраз зайшов, викупив 50 відсотків на Титані і в Армянську, а я звідти сам, я був мером у Красноперекопську, народним депутатом, Таврія була у жахливому стані, вона йшла на останньому місці, грошей не було, команда була на межі розпаду.
— Не пам’ятаєте, який це був рік?
— 2004-2005. Я тоді з ним познайомився, тому що я був Прем’єр-міністром і погоджував документи на державну власність. І я попросив його, щоб він у Армянську зробив ремонт у лікарні та єдиному роддомі на півночі Криму, який був у жахливому стані. Об’єкти інфраструктури, просто в Красноперекопську ми побудували стадіон і там тренувалася команда Хімік, яку я утримував та грав, коли був школярем. Будинок культури відремонтували і я Фірташа попросив, тому що не було більше людей, в усіх олігархів були клуби, щоб він допоміг, щоб Таврія вижила. Він допоміг, він ще тоді захоплювався баскетболом, підтримував БК Київ і по суті цей клуб став засновником нової Таврії, Волков Олександр і так далі. Я пішов тоді з посади Прем’єр-міністра Криму, бо Ющенко став президентом та передав справи Анатолію Матвієнку, а я був обраний президентом Федерації Криму. І я думаю, як так, я президент федерації, Прем’єр-міністр Криму і помре перший чемпіон України — це ж сором на все життя. І я пішов туди президентом і ось 10 років практично керував. Першим тренером був Федорчук, а потім, коли ми були на дні, мені порадили Фоменка. Він майже повністю змінив команду і я скажу, що на друге коло ми вийшли, перша гра в Донецьку з Шахтарем була, ми забили гол у першому таймі і команда зовсім інша. І лише на 78-й з пенальті "гірники" зрівняли рахунок. Мені тоді Янукович сказав: "Ти де цю команду взяв?" І, за підсумками другого кола, ми посіли 3 місце, а загалом 6. Ми 4 роки працювали з Фоменком, потім були інші тренери, Альтман, Лужний, Пучков. Але найм’ятніший період — це робота з Михайлом Івановичем Фоменком. Царство йому небесне, він помер цього року. Це тренер від Бога, супер порядна людина, і те, що він зробив стосовно команди, при тому, що бюджет у нас був дуже маленький.
— Який? У які роки?
— Ну я й не рахував, бо цим займався генеральний директор. А БК Київ був спонсором, то, я думаю, до 10 млн, не більше. У Шахтаря і Динамо на той час бюджет складав під 100 млн.
— У Фірташа теж був момент, що він зацікавився, але потім ця зацікавленість зникла. Як відбулося все?
— Я б не сказав, що зацікавленість зникла. Я вам скажу, я коли сам прийшов у Таврію, думаю, я 7 років був Прем’єр-міністром, народним депутатом, мером, що мені ця Таврія, хіба я не впораюся? Але через півроку я зрозумів, що футбол — це вища математика. По деяких речах він складніший, ніж політика і професійний футбол — це дуже важка праця, фінансово вона затратна, тоді тільки Шахтар працював з плюсом, всі інші, включаючи Динамо, працювали з мінусом. Тому, я не скажу, що вони відійшли. Змінювалася влада, ставлення між нею та бізнесменами, ми потрапили в такий період. Але, попри все, ми виграли Кубок України та стали третім клубом, який був чемпіоном та володарем КУ. Я, до речі, був першим і на цей день, мабуть, останнім президентом клубу, який пішов вчитися на тренера категорії B. Я півроку просидів за партою у ФФУ. Пішов для того, щоб зрозуміти, що таке професійний футбол. Наді мною навіть тренери насміхалися, але я приїхав з Києва після іспитів. Уявляєте собі, Куніцин президент клубу і сидять молоді хлопці. Спочатку це всіх дивувало, але після навчання я сказав, якби кожен президент пішов на тренера вивчився, не для того, щоб тренувати команду Другої ліги, а для того, щоб глибше розуміти футбол. Багато чого у футболі змінилося б. Тому я вивчився на категорію B, після 2014 року на категорію А, на PRO поки не вивчився.
— Навчання дало щось для розуміння?
— Безумовно. Я приїхав іншою людиною.
— Що стали краще розуміти?
— Все. Я зрозумів, що футбол — це ціла наука. Знаєте, як у радянські часі говорили про футболістів — бий, біжи.
Типу мізків немає, потрібно, щоб ноги бігали. Зараз футболісти це люди сучасні, зі знанням міжнародних мов, всі практично мають вищу освіту та знають англійську. Попри те, що у них не так багато часу на не футбольні справи, зараз вже не скажеш, що це бий, біжи. Тому, загалом, мені навчання дало дуже багато знань і я коли приїхав, іноді вступав у робочу полеміку з тренерами. Вони розуміли, що навчання таки дало мені професійне розуміння і вже "навішати лапшу мені на вуха" була набагато складніше.
— Нагадайте, коли ви покинули пост президента Таврії?
— У 2012-му я став народним депутатом України, а у Криму змінилася влада і тоді прийшла Партія Регіонів, мене попросили, заради того, щоб Таврія існувала, щоб Могильов став президентом клубу, а я генеральним директором. Тим паче, я більшість часу проводив у Києві, в парламенті, я погодився, бо заради Таврії був готовий на все. Ну десь 8 років працював президентом, а потім, коли захопили Крим, самі розумієте.
Таврія — володар Кубка України 2009/10
— За ці 8 років були досягнення, 2010 рік — пік, Кубок, гарні виступи, а як змінювався бюджет клубу? Він теж ріс?
— Я скажу вам, ми не тільки Кубок виграли, ми були у топ-5, тоді конкурентами, окрім Динамо та Шахтаря, були і Металіст, і Дніпро, і Арсенал, і Карпати. Щоб увійти у п’ятірку потрібно було дуже сильно битися. Так, росли потреби бюджету, шукали гроші, де могли, бо, якщо ти хотів залишатися у топі, а не просто дожити до кінця сезону та залишити у Прем’єр-лізі — це не про нас. Дуже важка справа, дехто допомагав, але бюджет ріс, не тому, що ми хотіли, у нас з’являлися нові гравці, відома пара Гоменюк-Ковпак. Останнього, до речі, Дніпро купило. Були гравці, у яких зарплата повинна була бути більша, ніж тоді, коли ми розпочинали. Ми хотіли бути на горі турнірної таблиці, ми хотіли грати в єврокубках, ми грали, але без грошей це неможливо.
— На піку вже більший бюджет був?
— Коли я пішов, не знаю, який був бюджет. Останні два роки…
— Ну вас трохи усунули.
— Знаєте, якщо б я сказав ні, мене б не усунули. Я просто розумів, що ситуація склалася така, що влада перейшла до Регіонів, Прем’єр-міністр, так само як і я ним був, має фінансові можливості. Заради того, щоб команда існувала, я погодився. Я працюю у Києві у Верховній Раді, тому десь у двічі бюджет був підвищений.
— Новінського у Севастополь хто привів?
— У Севастополь він сам прийшов. Я став головою адміністрації, мером цього міста.
— Який рік це був?
— З 2006 по 2010 рік. Я, крім Таврії, займався ще й севастопольським футболом. Я вам кажу, команда міста-Героя грає у Другій лізі. Вони увійшли у Першу лігу, де виступали успішно. Але стадіону не було, ми способом державного будівництва розпочали будувати арену в Балаклаві. Новінський прийшов у балаклавське рудоуправління, я з ним зустрівся, бо я його знав. Я тоді йому сказав: "Вадим, 5 турів залишилося до завершення, Севастополь виходить у Прем’єр-лігу, немає інвестора". А йому Кривбас пропонували, він ж так працював, я кажу йому: "Твої земляки-росіяни за Кривбасі тобі дякую не скажуть, а Севастополь місто-Герой. Тим паче, ти сам з Пітера". І він погодився, вклав велику суму, побудував сучасний стадіон, інвестував у команду, а після 2014 року, коли ми зустрічалися у Верховній Раді, він говорив: "Так, Сергію, розвів ти мене на енну суму грошей, що ти тепер?". А я сказав, що у всіх все забрали, в мене у тому ж числі.
— Казав, на яку саме суму?
— Мене це не цікавило, яким був бюджет. Тому що президентом федерації Севастополя був Красильніков, у мене була Таврія. До мене прийшли Красильніков з пусковим з переляканими очима за 5 турів до завершення сезону і питають: "Що нам робити? Ми виходимо у Прем’єр-лігу, а грошей немає". Я їм відповів: "А що ви футболістам скажете? Пацани, здаємо ті матчі і не виходимо?" Севастополь ж ніколи не був так високо, ні у Радянському Союзі, ні за часів незалежної України.
— Фірташ, судячи з вашої розповіді, інвестував у Таврію близько 100 млн? У нього було стовідсоткове фінансування чи були додаткові джерела?
— Не було у нього сто відсотків фінансування.
Бо у нього було багато промисловості, потім його обрали президентом ради працівників і, наскільки мені відомо, вже більше сто тисяч людей працювало на хімзаводах по країні. Я можу сказати, що більшу половину фінансував він, а 30-40 відсотків давали ми, кримчани.
— Це були комерційні структури чи державна?
— Ні, державної допомоги не було. Плюс ми продали декілька успішних футболістів.
— Наприклад?
— Гоменюка, Ковпака, Едмара у Металіст, він потім грав за збірну України, прийняв громадянство.
Едмар у матчі за Таврію проти Дніпра
— Найдорожче кого продали?
— Гоменюка.
— За скільки?
— Це залишиться таємницею.
— Ви під час того, як були президентом, витрачали 5 відсотків свого часу на Таврію чи важко порахувати?
— Коли я був президентом, я тільки цим і займався. Футболом, Таврією, федерацією. До того ж, я очолював ветеранів Афганістану у Криму, був депутатом Верховної Ради Криму, 4 скликання поспіль. Мені було чим займатися, тому це була основна робота. По-іншому не вийде.
— Ви високо відгукнулися про Фоменка, можливо, пригадаєте історії, які ілюструють це?
— По-перше, коли ми шукали тренера, мені порадили його, в нас грав Віталій Рева, який у нього грав у ЦСКА. Я запитав у нього, що він скаже про Михайла Івановича, він мені такий жарт сказав: "Це справедливий керівник Гестапо, з усієї вашої команди дай Бог, щоб 5 гравців залишилося". Ми зустрілися з Фоменком, поспілкувалися, він дав добро. 56 людей прийшло на збори, більша половина не витримала навантаження, тому що фізичному навантаженню він надавав велику увагу та час. Як наслідок, коли ми їхали в Донецьк, я пам’ятаю, що він сказав нашим футболістам: "Ви всі разом, запам’ятайте, вартуєте, як одна нога Даріо Срни. Тому в технічному плані перемогти Шахтар ми не можемо, але ми їх перебігаємо". У результаті 1:1. Різні були моменти, дуже багато у нас з’явилося міжнародних матчів. Ми грали з Баєром, Ренном, це був драматичний матч, 0:1 там, 1:0 тут — 24 пенальті, повний стадіон уболівальників і ми на останньому 11-метровому програємо.
— Хвилювалися?
— Не те слово, у мене на наступний день був день народження. Гіршого дня народження я не пам’ятаю, судячи з настрою.
— Зараз за збірну України не так хвилюєтеся?
— Це не можна порівнювати. Збірна — це обличчя нації, зараз уявляєте, Україна кров’ю обливається, у мене син у спецназі 2 роки, сестра служить, її чоловік 6 років у Азові прослужив і загинув, в Ірпені згорів будинок, залишилася у 48 років без чоловіка, без житла, без нічого і ще пішла служити. І футбол — це одна єдина радість і для тих, хто в окопах і тих, хто живе в Україні та за її межами. Всі дивляться. Бійці на фронті вболівають дуже сильно, хвилюються, тому наші хлопці повинні розуміти, що в умовах війни, коли проливається кров наших солдатів, мирних людей, футбол та перемоги — вони дають заряд всім, від воїнів до мирних жителів. Можу вам сказати, ми навіть не можемо оцінити вартість футболу зараз для держави, в якій йде війна, чемпіонат відбувається практично без уболівальників, де є люди, які працюють у клубах, у в якій з’явилися футболісти, які собі зробили імена у провідних клубах світу. Лунін у Реалі, Циганков з Довбиком у Жироні, Зінченко в Арсеналі і так далі. У нас ніколи не було гравців такого класу, щоб грали на світовому рівні. Тому я не можу порівнювати Таврію та збірну — це різна любов. Коли я йшов у президенти клубу, Суркіс був президентом федерації. І він мені сказав: "Ну все, запам’ятай, з цього дня ти теж футбольний наркоман".
— Через який термін вас підсадили на цю футбольну голку?
— Та з першого дня. Команда вилітала з Першої ліги. Вартувало титанічних зусиль, щоб не зганьбитися та не залишити своє ім’я, щоб було написано чорними літерами, що при ньому перший чемпіон помер.
— Давайте пригадаємо сумні події 2013 року, тоді ви були в "Ударі". До речі, потім дороги з "Ударом" розійшлися. Чого?
— Ми не розійшлися. У нас була підписана угода з Кличком, партія ветеранів Афганістану не входила в "Удар", партії не об’єднувалися. Ми підписали, що ми разом у загальному списку йдемо з Кличком. Бо з Регіонами ми йти не хотіли.
Сергій Куніцин із нагородами за участь у бойових діях в Афганістані
А Кличко нам представився, як нова сила центрального політичного напрямку. І ми туди пішли, двоє з нас стали депутатами ВР. Ми не розходилися, просто після обрання Зеленського президентом і програшу Порошенка переформатувалася загальна ситуація і ми зараз вже не співпрацюємо у політичному плані з "Ударом".
— З Кличком було цікаво? Можливо, є історії, коли він вас здивував?
— Я його не знав, але коли він приїхав у Крим, коли ми підписали угоду в Києві, ми разом їздили по Криму, організовували зустрічі, багато часу проводили разом, говорили. Знаєте, про боксерів різні жарти є, але я побачив, що він дійсно виглядав, як нова політична сила центрального характеру, яка могла б ці крайнощі в обличчі Партії Регіонів з одного боку та інших Правих, могла б перемогти, якщо б займалася серйозно. А потім був Майдан, я був обраний членом Ради Майдану, тому що афганці були ядром Майдану, більше 3 тисяч їх пройшло крізь нього. Потім вони розійшлися по різних батальйонах. Ну і з приходом війни ситуація змінилася.
— У 2014 році анексували Крим. Є така думка, що не було шансів відстояти, бо населення було за Росію, навіть якщо б отримали приказ стріляти, було б гірше. Яка ваша думка з цього приводу?
— Я впевнений, що Крим здали. У нас були підстави втримати його. Якщо ви пам’ятаєте, коли російські війська увійшли, то вони були без шевронів, бо їм був потрібен Севастополь. Верховна Рада наша лише прийшла, ще не сформувала свої структури, відмінили Харківські угоди, закон по російській мові, на чому зіграли в Криму росіяни. І за великим рахунком, їм потрібен був Севастополь. Вони знали, що у Криму є такий народ, як кримські татари, для яких Москва і Сталін — це слова, які половину народу довели до смерті. Вони розуміли, що будуть проблеми, тому у нас були і сили. Не так, як розказують, що всього 3 тисячі було боєздатних частин. Це неправда. Генерали та міністри Януковича, зрозуміло, мали паспорт громадян Росії, але середня ланка та бойові десантні бригади, морпіхи, спецназ були готові. Я особисто Турчинову телефонував і казав, дай команду на відкриття вогню, ми не будемо їх вбивати, просто виїде декілька танків, БМП і над головою дадуть кілька залпів і вони розбіжаться. Росіяни чекали, вони думали та чекали цього, але, на жаль, цього не відбулося і мені голова ВР сказав на це все, що був план щодо захоплення Криму, проведення навчань, тому що у розвідці теж не всі були зрадники, але він цього не зробив. Він мені сказав, що американці запевняють, що росіяни підуть. Я кажу, ви в кабінетах у Києві сидите, а тут за мною ФСБ ганяє. Я бачу картину — вони не підуть. А народ просто був переляканий, не стільки був за росію. Їх налякали, що Правий сектор буде смажити дітей на мангалі, їсти жінок і тд. Тобто, вже виросло два-три покоління, які жили при незалежній Україні і за великим рахунком ці люди не горіли бажанням, щоб їх забрала Росія. А на початку 90-х взагалі не хотіли, бо там була чеченська війна і перетворити Крим у чечню не дуже хороша перспектива. Я впевнений, що Крим можна було відстояти, як на початку 90-х, коли там обрали президента Мішкова, обрали республіканський рух Крима проросійський на 90 відсотків ВР, привезли керівництво з Москви. Україна зі всім справилася, самі ж проросійські парламентарі зняли Мішкова, уряд, наша країна розташувала військові підрозділи. Насправді Україна дала все Криму — підвищила статус, автономна Республіка Крим, своя Рада, конституція, основна маса податків залишалася у Криму. А у 2014 році можна було піти тим же шляхом, залишити всі податки, додати повноважень, тому що влада була ще дуже хитка і я думаю, що Севастополь ми б втратили швидше за все, тим паче, на той момент там перебували десятки тисяч військових російської армії, а Крим можна було відстояти, щоб він залишився в Україні з більшими повноваженнями. На жаль, цього не відбулося. А потім у росіян прийшов апетит, що так легко їм вдалося захопити Крим і вони поперли на Донбас. Якби показали зуби в Криму, ніякого Донбасу не було б.
— Коли ви зрозуміли, що вже нічого не зміниться стосовно Криму?
— Коли я почув, що не буде ніякого наказу для військових, що ми не будемо чинити опір, я зрозумів. Мене хотіли арештувати, я зателефонував у аеропорт, сказав, щоб забронювати квиток на Київ. Росіяни послали туди 200 людей, щоб мене арештувати. Я насправді на машині поїхав та на останньому потязі, який не перевіряли. Бо сенсу перебувати там не було.
— Зазвичай, росіяни вербують, домовляються якось. До вас підходили заздалегідь, були розмови, щоб перетягнути на свій бік?
— Розмови були і вони натякали й пропонували, щоб я там залишився.
— Що пропонували? Ту ж посаду?
— Так.
— Чого не погодилися, адже 80 відсотків це зробили?
— Так я ж патріот України. У 90-му році я був одним із наймолодших депутатів Верховної Ради першого скликання. До речі, нас наймолодших було 5 сержантів і 5 афганців, мені тоді було 26-28 років. А всього було 38 афганців і всі голосували за незалежність. Я ж не політична повія, якщо я за Україну, я за Україну. І моя мораль не дозволила мені перебігти на той бік, я вважав, що це аморально та політично неправильно, тому що підписали угоди. Путін став президентом і сказав, що вони на Україну не претендують, це закрите питання, окрім пускати маркації у районі Тузли. Крим — це законна територія України.
— Що була за історія, що вас ФСБ переслідувало, ви ховалися в татар. Було таке чи вирвано з контексту?
— Вони не переслідували, вони хотіли мене арештувати. Тому що я приїхав і почав надавати накази, ми російський батальйон взяли під свій контроль, аеродром в Кіровському чекали нашу 25-у і третій полк спецназу, тому що були десантні підрозділи, сили спеціальних операції, які вже сиділи у літаках. 79-та Миколаївська повинна була з Херсону зайти, був план, як не дати захопити Крим. І коли я приїхав, я почав командувати, бо всі керівники були донецькі і вони всі написали рапорта. За день всіх поміняли і почали діяти. Тому щовечора я виходив у прямий ефір, зі мною зустрічалися посли, представники міжнародних організацій. Я постійно з ними зустрічався, але в центр Сімферополя я не заїжджав, бо знав, що там мене заарештують та закриють. Я щодня міняв машини, спочатку мені дали авто, в якому втікав Янукович і я не міг зрозуміти, на обочині Сімферополя зі мною була охорона, люди зі зброєю, півгодини п’ємо каву, а потім нас оточують. Як виявилося згодом, в тому бусі була прослушка, навігатор і вони нас відстежували. Коли я почав змінювати машини, вони через 1,5-2 години під’їжджали. Ночував я і у кримських татар і не в кримських, звісно, міняв місце проживання, бо була загроза арешту.
— Хтось доклав, що Янукович у Криму чи ви по факту дізналися?
— Ні, я ж був на Майдані. У грудні 2013 року я повинен був захищати в університеті дисертацію у Криму. Приїхала вчена рада зі всієї країни, а ректор універу, покійний Багров, перший голова Верховної Ради, закрив університет на ключ та не впустив ні мене, ні вчену раду. Мені він сказав: "Мені особисто телефонував Янукович і сказав, що Куніцин командує афганцями на Майдані, тому він не повинен захищати дисертацію". І мені так і не дали захиститися, зробив я це на другий день після перемоги Майдану. Але тоді я був нардепом, а 26-27 ми програли тиждень часу. Мені пропонували депутати від партії, яка правила там, від Регіонів, щоб я повернувся втретє у Прем’єр-міністри. Вони казали, що не хочуть, щоб прийшли "дровосєкі", що я хоч і з Майдану, але я їхній, кримський. Гарантували, що за мене проголосує ВР. Я це все доніс Турчинову, керівництву, я думаю, якщо б вони погодилися і я став втретє Прем’єр-міністром, ми б цього не допустили. Але вони ще тиждень думали, послали в Крим іншу людину. Пам’ятаєте, були мітинги кримських татарів, які організовували росіяни. Ми програли час, а з ним і Крим.
— Важливо все одно мати мрію, і в 15 років, і в 60. Яка ваша футбольна мрія та життєва? Можливо, хочете відродити Таврію, коли все завершиться?
— Я, як людина, яка пройшла Афганістан, а зараз третю війну в житті, думаю, зараз всі мріють про мир, щоб закінчилася війна на користь України, бо так буде справедливо.
А все інше ми відбудуємо, тобто, сьогодні найголовніше закінчити війну. А що стосується футболу, ми зараз перебуваємо на Євро, тому хотілося б, щоб українська збірна піднялася якомога вище. Хоча б до півфіналу. А щодо Таврії, я розумію, що зараз на Херсонщині, де команда грала, була база хороша, стадіон, перспектива, було завдання вийти в Першу лігу, потім Прем’єр-лігу. Ми розуміємо, те, що відбувається у Херсоні і те, у що перетворили росіяни його та область... Ще не скоро ми зможемо цим займатися, навіть якщо найближчим часом переможемо. Там розмінування територій займе десятки років, але, звісно, така мрія є.
— Розкажіть трохи про своїх рідних, більшість захищає Україну.
— Моя сестра з чоловіком у 2015 році приїхали сюди, тому що вони там жити не могли, вони проукраїнські. Він пішов воювати в Азов, провів там 3 роки, потім повернувся в Київ, працював у наших ветеранських організаціях, а у 2019 році сказав, що не може тут і поїде в Азов. Коли почалася повномасштабна війна він був командиром мінометного розрахунку. 50 років йому виповнилося надавно б, він загинув 15 квітня 2022 року, коли наші прорвалися на Азовсталь. Він сидів за кермом авто, в якій було близько 20 важкопоранених хлопців. Поруч з ним сидів побратим, якому відірвало кулею палець, той йому перебинтував, сказав бігти вперед, бо залишалося декілька сот метрів до жахливих обстрілів. І цей хлопець повернувся з полону та розповів, як Льоня загинув. Він сказав, що не кинув хлопців, вони всі не ходячі. І цей хлопець пробіг декілька сот метрів і побачив прильот у цю машину. Знайти його ми досі не можемо. Робили ДНК, командира знайшли, поховали минулого року, а Льоню не знайшли. А сестра залишилася з нічим, ще й пішла у воєнкомат, мобілізувалася, вивчилась на бойового медика та вже півтора роки служить у одному із батальйонів.