Уболівальники переоцінюють збірну України, Динамо та Шахтар. Їм не досягти успіхів Кличків та Усика
Протягом останніх 20 років, які я працюю в спортивній журналістиці, бачу одну і ту ж картину. Фани та журналісти мають завищені очікування щодо футбольної збірної України. Хоча цілком зрозуміло, що ми – міцні середнячки на європейському рівні. Іноді можемо вистрілити, як на Євро-2020. Але провалів у нас теж точно не менше. Достатньо пригадати хоча б Євро-2016 та Євро-2024.
Можемо обіграти 1:0 Англію, у якої вже немає турнірної мотивації – у жовтні 2009 року я, до речі, працював на цьому переможному матчі в Дніпрі. Або Португалію 2:1 на Олімпійському восени 2019 року.
Однак такі яскраві перемоги у нас відбуваються раз на десятиріччя. А прикрі поразки від таких же середнячків, як ми – набагато частіше. На Євро-2004 ми поступилися Румунії, а зараз в рамках Ліги націй Албанії та Чехії. І починаються фонтани емоцій при обговоренні виступів збірної. Штамп "Найкращий склад збірної в історії" тепер у багатьох фанів викликає лише роздратування. Найкраща збірна в історії у нас була у 2006 році, коли ми дійшли до чвертьфіналу чемпіонату світу. Дай Боже, щоб в найближчі 20 років ми повторили цей результат.
У футболі й на рівні збірної, і на рівні клубів в єврокубках ми завжди будемо значно відставати від Англії, Німеччини, Італії, Іспанії та Франції. Причин для цього більш ніж достатньо. Це велика конкуренція і багаторічні традиції – ці країни майже завжди були сильнішими та успішнішими в футболі, ніж ми.
Україна могла відіграти роль Каліфа на годину. Як Шахтар в Кубку УЄФА-2008/09. Або Дніпро, який вже припинив своє існування, в Лізі Європи-2014/15.
Якщо подивитися в минуле сторіччя, то Динамо в Лізі чемпіонів 1998/99 або збірна тоталітарної країни СРСР, кістяк якої складали українці, на Євро-1988. Ми ніколи не демонстрували стабільно високий результат протягом декількох років поспіль. І це не комплекс меншовартості, а просто констатація факту. Щодо стабільності, варто згадати чемпіона світу 1986 року, на який збірна СРСР їхала фаворитом, а приїхала...
Інша справа – професійний бокс. Завдяки братам Кличкам, а потім Усику ми вже майже 20 років домінуємо в королівському надважкому дивізіоні.
Протягом останніх 17 років я працював на 17 боях Володимира Кличка, 10 поєдинках Віталія Кличка і 8 боях Олександра Усика (рахую тільки чемпіонські поєдинки). Загалом це 35 боїв, з яких українці виграли 33 і тільки двічі судді після фінального гонга підіймали руку суперника Володимира (Кличко-молодшому вже було 39 та 41 рік). І першу поразку я побачив через 8,5 років після того, як почав працювати на боях Кличків.
Протягом останніх 14 років я працював на 52 виїзних матчах київського Динамо в єврокубках. Там статистика геть інша. Пам’ятаю настрій колег після поразок Динамо від молдовського Шерифа, Генка, Ольборга, Генгама, Янг Бойза, Скендербеу, Яблонца і Мальме.
Тож всім фанам збірної України, Шахтаря та Динамо треба реалістично подивитися на речі, щоб потім не виникало глибоких розчарувань. І радіти, що завдяки Віталію, Володимиру та Олександру ми поки найсильніші в хевівейті. Хоча є підозра, що після закінчення боксерської кар’єри Усиком нам буде непросто звикати до нових реалій. Коли ми в боксі станемо такими ж середняками, якими зараз є в футболі.