"Спросоння виглянула у вікно, а там по вулиці повільно їдуть танки з літерою Z – росіяни зайшли". Щемлива історія українки Гутаріної
Пронизлива історія, як чемпіонка Європи U-23 з боксу Дарія-Ольга Гутаріна зустріла перші дні повномасштабного вторгнення в Маріуполі
З Дарією-Ольгою Гутаріною ми познайомилися на вересневому чемпіонаті світу 2025 року з боксу в Ліверпулі.
22-річна українка дебютувала на змаганнях такого рівня серед дорослих. І паралельно продовжує виступати у віковій категорії U-23, де в ролі чинної чемпіонки Європи буде захищати свій титул на континентальній першості в листопаді у Будапешті.
Повномасштабне вторгнення застало 18-річну Гутаріну в Маріуполі, куди вона з сім’єю переїхала у 2016 році.
Історія, як її родина перебувала в окупації та виїжджала на контрольовану українськими військами територію, навряд чи лишить когось байдужим. Далі пряма мова Дарії-Ольги.
Початок війни в Маріуполі
– Перші два тижні після повномасштабного вторгнення ми сиділи вдома, в нашій 9-поверхівці. Однокімнатна квартира на другому поверсі. Мама, я та брат. Але вдень у нас збиралися родичі та друзі. І нас вже було 11. Тітка, дядько, четверо дітей, двом з яких по 10 років, одному 8 років і 6-місячний малюк. Незабаром вони почали ночувати у нас.
У перші дні війни ми разом сіли й перерахували свої гроші. Вирішили, що виїхати та на перший час нам вистачить. Склали гроші поруч з телефонами.
Спочатку у нас в багатоповерхівці вимкнули воду, потім світло, далі газ. Ми були вимушені розпалювати багаття на вулиці – готували їжу. Пляцки були справжнім делікатесом, ми їх дуже любили.
Я була відповідальна за їжу. У перші дні накупили її дуже багато. Після того як вимкнули світло, розклали їжу на балконі. Діти навіть їли солодке – по три цукерки на день. Якщо дитина плакала, давала їй ще одну, щоб їй було не так сумно.
У перші дні російського вторгнення була метушня. Народ виламував продуктові магазини та забирав у них все, що там лишалося.
Найбільш цінним в цей час в Маріуполі були цигарки та алкоголь. Їх можна було вигідно обміняти.
6-місячній дитині потрібна була суміш – вона не пила грудне молоко. Дядько робив об’яву, міняв цю суміш на цигарки.
Танки
– Якось зранку я прокинулась від дивного звуку. Ніколи до цього його не чула. Кажу брату, щоб він подивився у вікно, що це. Він глянув, повернувся до мене і спокійно відповів: "Танки їдуть". Їх ми до цього моменту ще не бачили. Спросоння виглядаю у вікно, дивлюся, дійсно дуже повільно їдуть танки. На них сидять по 3-4 людини, а за танками йдуть військові з автоматами. Бачу на танках літеру Z, розумію, що це росіяни зайшли у наш район.
На той момент у нас вже не було нічого – ні зв’язку, ні води, ні світла. Буджу маму, мовляв, прокидайся, танки на вулиці, потрібно вирішити, що будемо робити далі. Вирішили, що почекаємо день-другий і будемо виїжджати з окупації.
За дві години танки поверталися. Вже їхали на повній швидкості та відстрілювалися на ходу. Наші військові дали їм на горіхи.
"Забирали зброю в мертвих росіян". Він захищав Маріуполь в перші тижні повномасштабного вторгнення
Наш будинок опинився в епіцентрі перестрілки. Прилетіло у двір, ми вибігли до коридору. Почалася паніка. У декого – істерика. У цей момент сама собі дала слово, що заплачу лише тоді, коли ми виїдемо з цього пекла. І в підсумку його дотрималася.
Але тоді в коридорі плакали майже всі члени родини. Втішала їх по черзі, як могла. Почала подавати команди "Глибокий видих на рахунок три-чотири". Проводила гімнастику. Трохи заспокоїлися. А далі прибіг незнайомий чоловік, каже, щоб ми швидко забиралися звідти, мовляв, будинок горить.
Я біжу на кухню, дивлюся у вікно, яке виходить у двір. Там стояло три машини. Одна вже горить. Помітила, що наше авто того разу дивом вціліло. Коли метушня пройшла, вирішили спускатися у підвал.
У нас була сусідка. Вже у віці, незряча. Заходимо в її квартиру, а у неї велика дірка в стіні. Там, де до цього був балкон. Всього в наш будинок було 3-4 прильоти. Носили сусідці їжу та воду. Постаралися закрити дірку в стіні, щоб хоч якесь тепло зберегти. Її повинен був син забрати. Наразі нічого не знаю про її подальшу долю...
У підвалі
– У підвалі ми провели 7 днів. Без сварок не обійшлося – у нас така родина, що маємо гріх часто сваритися через дрібниці. А в такій напруженій ситуації – поготів.
Щоправда, були й більш приємні моменти. У підвалі святкували день народження мами. Надували їй повітряні кульки, я навіть знайшла для неї квіти. У нас було багато свічок. Ще у квартирі я казала: "Якщо на кухні нікого немає, свічка має бути погашена". Ми їх все одно економили.
На четвертий день у підвалі почали радитися, що робити далі. Вода і продукти ще були, але на тривалий термін їх би не вистачило. На той час машина дідуся вже згоріла, а мамину побило осколками, вона знаходилася в неробочому стані.
Розстріл зеленого коридору
– Одного дня мама прокинулася раніше за інших і з самого ранку пішла шукати машину. Щоб виїхати з Маріуполя. Нам потрібна була вантажівка – розділятися і виїжджати по 2 людини ми не хотіли. До цього був так званий зелений коридор – чимало машин по ньому виїхало. Ми тоді не наважилися. І, як виявилось пізніше, нам пощастило – саме того разу росіяни розстріляли багато цивільних машин.
У той же день мама знайшла вантажну машину, яка була вкрита тентом. Там була сім’я: водій, дуже літня жінка та ще 3 людей. Стареньку бабусю потрібно було забирати в центрі Маріуполя, де ще йшли бої. На вантажній машині туди їхати було не можна – її майже напевно розстріляли б. Мама знайшла легкову, на якій ту жіночку забрали.
Чому нас вирішили взяти у вантажну машину? У нас був бензин. У перший день війни ми встигли придбати про запас дві великі каністри. Одна каністра згоріла разом з машиною дідуся. Другу ми занесли у квартиру. І вона лишилася.
Якби не ця каністра, не знаю, як би ми виїхали.
"Війна виграється не мудрими генералами, а патріотичними солдатами": історія Віктора Ожогіна, який воює з 2014 року
30 блокпостів
– Ми виїхали 27 березня.
Мама прибігла та сказала, що у нас є 20 хвилин, щоб зібратися. На кожного по одній валізі. Всі розбіглися по хатах збирати речі. Запитую у мами, що збирати для неї. Дивлюся, в її очах шок… Постаралася привести її до тями.
Я, до речі, склала свою боксерську форму та виграні медалі. Ми завантажились в машину, поїхали у напрямку Запоріжжя. Їхали добу. Нас зупиняли на блокпостах через кожні 10 хвилин. Перевіряли речі. Телефони у всіх вже сіли. Чоловіків роздягали догола – дивилися чи є на них патріотичні українські татуювання та сліди від зброї – наприклад, синці від відстрілів автомату. А на вулиці було холодно, падав сніг.
Були блокпости, де росіяни казали: "Чоловіки на вихід". А через деякий час підходили до нас, жінок, і казали, їдьте, щасливої дороги. Таким чином перевіряли, чи поїдемо ми без наших чоловіків. Тітка відразу виходила з машини з 6-місячним немовлям, просила відпустити чоловіка, ось його дитина, він не військовий.
Відпускали. Якось запитала у дядька, що там було.
"Уже на розстріл росіяни вели, при цьому вони були "набухані та накурені", – відповів.
Траплялося, щоправда, і нейтральне ставлення. Довелося пройти близько 30 блокпостів.
Було достатньо неприємних пригод. Їдемо, відчуваю, що машина зупинилася, розвернулася та поїхала в інший бік. Запитувала потім водія, що це було. Він зізнався, що перед нами машина на міні підірвалася. Ми розвернулися і поїхали іншою дорогою.
Сміх 6-місячного малюка
– О 10 вечора нас зупинили на російському блокпосту. Кажуть, що комендантська година, далі їхати не можна, ночуйте в машині. А ми всі вже дуже змерзли. Запитуємо, що нам робити. Нас привели в будинок. Зустріла українська родина – чоловік, жінка, дитина. Ми вперше за місяць там відігрілися. Наша 6-місячна дитина в теплі почала сміятися. У нас ще були три пакети їжі, ми переночували й вранці лишили їх господарям, які нас прихистили.
Повернення до тренувань
– Ще й машина пізно ввечері зламалася. Водій сказав, що полагодить до 9 ранку. У підсумку виїхали лише о 13:00. Приїхали до наступного блокпоста, почули там "Слава Україні", зрозуміли, що це наш український блокпост. Видихнули: "Героям слава".
Зарядили телефони, зателефонували бабусі та дідусю, які дуже довго чекали від нас вісточки в селі.
У Запоріжжі переночували у знайомих тітки. Потім сіли на евакуаційний потяг та поїхали до родичів у Мукачево. Три дні були там. Я сказала близьким, щоб їхали за кордон. Я ж поїхала до Івано-Франківська, де на мене вже чекав мій тренер Антон Коссе. У мене було велике бажання відновити тренування. Тренеру пощастило, він з дружиною і донькою виїхав з Маріуполя в перший день війни.
Почала тренуватися. І в підсумку виграла чемпіонат України U-22, а на першості Європи здобула "бронзу". У 2024-му виграла чемпіонат Європи U-23.
Ярослава Маринчук: Ми запитували у тренерів, дівчинка це чи хлопчик
