Паплюження рингу: як бій Пола та Джошуа знецінив професійний бокс
Колись ринг був місцем, де не існувало компромісів. Там або ти доводиш свою велич, або зникаєш. Бій між Ентоні Джошуа та Джейком Полом зруйнував цю просту істину з першої хвилини. Він не народився зі спортивної необхідності – його придумали в переговорних кімнатах, серед цифр, контрактів і алгоритмів стримінгових платформ. Саме тому цей поєдинок ще до стартового гонгу виглядав не як подія у професійному боксі, а як добре упакований маркетинговий продукт.
Ентоні Джошуа таки нокаутував Джейка Пола, "граючись" із блогером трохи більше п'яти раундів, даючи зірковому американцю змогу виживати на рингу як можна довше.
Журналіст "Чемпіона" Богдан Войченко висловив свої думки щодо цього абсурдного бою, зібравши основне в одному тексті.
Різниця між бійцями була кричущою. Не стилістичною, не тактичною – фізичною. Джейк Пол вийшов у ринг проти повноцінного надважковаговика, будучи нижчим і легшим на 12 кілограмів. У цій вазі такі цифри не просто статистика, а вирок. Це означає, що один боксер контролює простір, а інший із першого раунду думає лише про те, як не опинитися на настилі. Саме так виглядав і сам бій.
Пол одразу обрав тактику виживання. Він багато рухався, бігав по периметру рингу, намагався грати в швидкі ноги та постійний відхід, ніби копіюючи стиль Олександра Усика. Але ця імітація була поверхневою і порожньою. У Усика швидкі ноги – це лише частина складної системи, підкріпленої феноменальним кардіо, боксерським інтелектом і роками на елітному рівні. У Джейка ж залишився лише рух без глибини. У більшості випадків удари летіли повз британця, серії виходили сумнівними, без продовження, ніби кожна атака могла стати для Пола фатальною.
З кожним раундом картина ставала дедалі неприємнішою. Після майже кожного невдалого клінчу Пол почав падати на коліна або буквально в ноги Джошуа. Це не виглядало як наслідок ударів – радше як навмисна спроба зупинити темп, виграти кілька секунд, відновити дихання і зламати ритм суперника. Такі дії не мають нічого спільного з великим боксом. Це поведінка людини, яка усвідомлює власну безпорадність у прямому протистоянні.
На цьому тлі ще дивніше виглядав сам Джошуа. Було відчуття, що він не поспішає. Після показового знищення Френсіса Нганну, якого Ентоні нокаутував уже в другому раунді, контраст був разючий. Там не було сумнівів чи вагань. Тут же – ніби стриманість, ніби внутрішній стоп-кран. Складалося враження, що або платформа, або самі бійці домовилися не завершувати все надто швидко. Перші раунди минали під знаком обережності, а вже з третього Джошуа почав поступово вмикати справжню потужність, немов відкручуючи регулятор сили.
До п'ятого раунду ситуація стала настільки очевидною, що навіть рефері перестав заплющувати очі. Пол відверто тягнув час, падав, намагався віддихатися і вигадати бодай щось, що дозволило б дотягнути до кінця. Почалися реальні відрахування нокдаунів, і стало ясно: фінал – це лише питання хвилин, а не інтриги.
У підсумку цей поєдинок виглядав фарсом від початку й до кінця. Не було спортивної логіки, не було справжнього протистояння, не було навіть ілюзії рівних шансів. Був лише добре зрежисований спектакль, у якому бокс слугував декорацією. І головна мотивація обох учасників ніколи не приховувалася – шалені гроші. Кожен із них отримав щонайменше по 50 мільйонів доларів, і заради цієї суми можна було пожертвувати принципами, здоровим глуздом і повагою до рингу.
