Один клуб в Україні, молодь виїхала, дітей складно залучити: як живе український снукер
Снукер з'явився ще наприкінці XIX століття. У 1970-х роках він пережив справжній бум у Великій Британії та колишніх британських колоніях, а згодом почав активно розвиватися і в інших країнах Європи та Азії.
Сьогодні Україна має одразу трьох представників у мейн-турі – елітній лізі світового снукеру, де виступають 128 найкращих гравців планети. Юліан Бойко, Антон Казаков та Михайло Ларков є справжніми зірками цього красивого й непростого спорту.
Здавалося б, країна з кількома великими містами мала б мати бодай кілька осередків для розвитку цієї гри. Проте реальність значно прозаїчніша. Якщо ви хочете не просто покатати кулі, а пограти у снукер в умовах достойної конкуренції, отримати поради від досвідчених гравців, попрацювати над технікою й тактичним мисленням, то дорога фактично одна – до Києва.
Ба більше – у столиці України сьогодні працює лише один спеціалізований снукерний клуб – "Billiard News Snooker Club".
І така назва зовсім не випадкова. За його створенням стоїть Руслан Кориненко – спортивний журналіст, коментатор і людина, яка вже майже два десятиліття популяризує більярдні дисципліни в Україні.
Про народження клубу, сучасний стан українського снукеру та його перспективи він розповів у розмові з "Чемпіоном".
Українські гравці прогресують
"Сьогодні в українському снукері існує, я би так сказав дві сторони медалі. Парадна "вітрина" і все, що за нею. Я пропоную почати розмову саме з цієї "вітрини", хоча б з поваги до наших хлопців – професіоналів.
Юліан Бойко виглядає дуже непогано. Певен, за підсумками сезону він закріпиться в топ-64 світового рейтингу. Він уже в цьому світі. Його знають, про нього пишуть англійські ЗМІ, він має досвід і підтримку родини. Не хочеться загадувати наперед, але, думаю, років 10-15 у мейн-турі він відіграє.
Що буде далі? Це вже залежить від сил і бажання самого Юліана. У нього все є, але ніколи не варто збавляти обертів. Були яскраві перемоги. Наприклад, у матчі з Муді, коли з 0:2 він виграв 5:2. Але, звичайно, є і помилки".
За словами Руслана, інші два українські учасники професійного туру також мають талант і характер, щоб вдосконалюватися.
"Я особисто вважаю, що Михайло Ларков – найталановитіша людина в Україні, яка тримала кий у руках. Неважливо який – для піраміди, пулу чи снукеру. Він ніби народився з києм у руках. Надзвичайно талановитий.
Також важливим фактором стала допомога родини. Велика подяка Михайлу Ларкову-старшому за все, що він зробив і для сина, і для українського снукеру.
Історія Антона Казакова – це взагалі чистий Голлівуд. Кінематографічна історія про те, що якщо людина справді чогось хоче, то зможе цього досягти. Хлопець без особливих фізичних даних, без фінансових можливостей долає шлях до своєї мети.
Коли він уперше потрапив до мейн-туру – це взагалі був неймовірний прорив. Але закріпитись не вдалось, і багато хто поставив хрест на його кар'єрі.
У 17 років він опинився в Англії сам, без батьків. Щоб триматися на плаву, Антон працював на заводі. А тепер він повернувся, вигравши за один місяць в Іспанії і молодіжний, і дорослий чемпіонати Європи.
Він став лише другою людиною в історії, якій в один рік вдалося виграти обидва турніри. Я знаю його змалку, але все одно не розумів, як йому це вдалося. Неймовірна сила духу. Людина поставила собі мету – і йде до неї".
Руслан відзначає, що хлопці поки що не демонструють стабільність, але згадує приклади з історії, коли не все давалося відразу. Та і загалом, мейн-тур – це не лише про забивання куль і чудові сейфті.
"Так, зараз і Антон, і Михайло іноді програють там, де не мали б цього робити. При всій повазі до Ріан Еванс – я дуже її поважаю, – але Михайло вже досяг того рівня, щоб її перемагати.
Мейн-тур – це дуже складний рівень. Там величезну роль відіграє психологічний фактор. В історії є багато таких прикладів.
Наприклад, Ніл Робертсон після свого першого заходу до мейн-туру вилетів, уже хотів завершувати зі снукером, але аматорський чемпіонат світу тоді проходив поруч з його домом, у Новій Зеландії. Ніл поїхав, виграв його, повернувся до еліти й почав свій великий шлях.
Ліам Девіс – обличчя нового покоління. Він прийшов у тур п'ятиразовим чемпіоном світу в різних вікових категоріях, але також вилетів, і знову повернувся. Михайлу буде складно в перший рік, але він пройде цей етап".
Від журналістики в середині 2000-х – до створення власного клубу
Харків'янин Руслан Кориненко цікавився спортом із дитинства, однак снукер увійшов у його життя вже у свідомому віці. Причому сталося це майже випадково – завдяки другові, який буквально жив цією грою.
Зізнається, спершу це була звичайна цікавість. Але іноді достатньо одного матчу, щоб захоплення перетворилося на справу всього життя.
"Снукер у моє життя увійшов несподівано. Мій друг постійно говорив: "Снукер, снукер, снукер". Одного разу я таки ввімкнув трансляцію – це був фінал Grand Prix 2006 між Нілом Робертсоном і Джеймі Коупом. Мені сподобалося. Почав вивчати правила, завантажив гру на телефон. І так, матч за матчем, мені це подобалося дедалі більше.
У 2007 році я переглянув свій перший фінал чемпіонату світу – Хіггінс - Селбі – і вже чудово розумів, що відбувається".
Тут важко не згадати знаменитий вислів Фрідріха Ніцше про безодню. Якщо довго вдивлятися в неї, то одного дня вона почне дивитися у відповідь. Зі снукером у житті Руслана сталося щось подібне. Чим більше він дивився матчів, тим сильніше ця гра затягувала його у власний світ.
Згодом простого перегляду трансляцій уже було недостатньо. Захоплення поступово переросло у професійну діяльність, а бажання розповідати про снукер – у журналістику.
"Я почав писати матеріали, публікувати їх в інтернеті. Наприкінці 2008 року мені запропонували роботу в журналі "Більярд Спорт". Також співпрацював із порталом "Top-Snooker" в перші роки його існування. Свого часу коментував на "XSport" увесь більярд – від снукеру до карамболю".
Ком'юніті снукеру в Україні, мабуть, ніколи не налічувало тисяч та навіть сотень людей, якщо говорити саме про тих, хто регулярно бере кий до рук і прагне прогресувати.
Втім, сама гра доволі впізнавана. Чимало людей знають не лише Ронні О'Саллівана чи Джадда Трампа, а й ще з десяток провідних гравців World Snooker Tour.
Попри це, навіть столиця країни могла залишитися без місця, де українські снукеристи могли б тренуватися й розвиватися, оскільки в 2024-му році закрився клуб "Лідер". Саме небажання допустити таку ситуацію і стало головним мотивом для відкриття власного клубу.
Руслан визнає: рішення було ризикованим, адже раніше він ніколи не займався бізнесом. Проте іноді вибір доводиться робити не між добрим і поганим, а між тим, щоб діяти, або назавжди втратити те, що любиш.
"До Києва я переїхав у 2019 році. Тоді ж за допомоги фабрики Buffalo заснував більярдну агенцію Billiard News.
Спочатку це був сайт. Зараз – телеграм-канали та YouTube-канал майже з 12 тисячами підписників. Саме тому клуб отримав таку назву.
У 2024 році закрився клуб "Лідер" – єдиний снукерний майданчик у столиці. Там стояли чотири столи. Я ходив біля них, намотував кола й розумів: їх розкуплять по одному, а про снукерне середовище можна буде забути.
Було страшно в це пірнати. Ніколи бізнесом не займався. Але ходив, ходив, ходив – і зрештою викупив столи. Дякую Олександру Дмитровичу Гуденку (власник БК "Лідер") за підтримку".
Війна та інші виклики. Чому снукерне ком'юніті серед дорослих в Україні звужується?
Будь-який вид спорту розвивається лише тоді, коли навколо нього формується спільнота людей, які щиро вболівають за спільну справу. Одних ентузіастів недостатньо – потрібні партнери, підтримка, змагання, інфраструктура.
Війна руйнує не лише міста й будинки. Вона руйнує людські долі, плани та спортивні проєкти. Саме тому сьогодні головне завдання, переконаний Руслан Кориненко, – не стільки зробити крок уперед, скільки зберегти те, що вдалося створити.
"Якби я знав, як усе складеться, то не відкривав би клуб. Часто ми робимо кроки, не знаючи, до чого вони приведуть. Якби знав, що потрапимо в таку складну ситуацію, то не робив би цього.
Федерація? Коли дізналися, що я ризикую відкривати клуб, знайшлася людина, яка сказала, що допоможе. Знаючи, хто керує у нас більярдом, я не дуже на це розраховував, але все вийшло ще гірше.
Коли клуб відкривався, у мене була ідея, що саме тут проходитимуть усі офіційні турніри. Але за два роки ми провели їх два – один чемпіонат та один Кубок.
Турніри майже не проходять у нас не тому, що вони проходять в інших містах. Крім нашого клубу проводити їх ніде.Доходило до смішного. Минулого року у Львові чемпіонат України провели на столах, які переробили з пірамідних на снукерні. На це витратили солідні кошти. Гравці один раз погодилися, а потім сказали: "До побачення".
Ви запитаєте – для чого це робили, відповідь: щоб не проводити в нас
Всеукраїнська громадська організація "Федерація спортивного більярду України" була створена в 2001 році. Основною метою роботи є розвиток більярдного спорту – пул, снукер, карамболь, піраміда.
Сайт "Чемпіон" направив запит до Федерації спортивного більярду України, щоб дізнатися, як формується календар офіційних змагань, а також які кошти організація отримує від держави.
У "Billiard News Snooker Club" від самого відкриття регулярно проводять клубні турніри. Проте їхня відвідуваність із кожним роком поступово зменшується.
Руслан не приховує розчарування: війна, еміграція та інші обставини відчутно скоротили коло людей, які продовжують систематично грати у снукер.
"У серпні 2024 року, під час відкриття клубу, ми провели турнір. Приїхали 42 учасники, вдалося зібрати майже всіх найсильніших, а переможцем став Михайло Ларков. Нам є чим пишатися.
Турніри у нас проходять щосуботи. Але скажу чесно: снукерне ком'юніті в Україні дуже порідшало.
Зараз регулярно грають приблизно 10-12 осіб. Ще є п'ять-шість постійних клієнтів, які приходять просто для себе".
Керівник клубу визнає, що зараз навіть за фантастичних умов зібрати рекордну кількість гравців буде нереально.
"Давайте наведу приклад. Організовуємо Кубок сайту "Чемпіон". Знаходимо призовий фонд мільйон гривень, гравці не роблять внесків. Можливо, десь людей 50-60 зібрали. Це за ідеальних умов, але це навіть не сотня.
Шість років тому під час Кубку України у Львові було поставлено рекорд 112 чи 120 людей, точно не згадаю.
Зараз завдання у всій цій темі – вижити. Вижити, щоб воно було. Снукер – класна гра, яка набирає обертів".
Серед тих, хто роками не зраджує своєму захопленню, – Олександр Савченко. Зі снукером він познайомився завдяки телевізійним трансляціям, а сьогодні є одним із постійних учасників клубних турнірів.
На його думку, головне для новачка – не боятися зробити перший крок, адже у клубі завжди знайдуться люди, які допоможуть освоїти основи цієї непростої гри.
"Снукер прийшов у моє життя давно – ще коли його показував телеканал "Мегаспорт". Цікавлюся ним уже років п'ятнадцять, а то й більше. Граю приблизно вісім років, а систематично тренуюся – близько п'яти. Спочатку займався в "Лідері" під керівництвом Андрія Шульги, а зараз – тут.
Через роботу й особисті справи не завжди вдається приходити регулярно, але великі турніри намагаюся не пропускати.
Для новачка тут є все необхідне. Кий дадуть. Столи та сукно – хорошої якості. Я б радив почати з кількох занять із тренером. Це дозволить одразу закласти правильну техніку й отримати базу, з якою буде значно легше прогресувати".
Україна й досі представлена на чемпіонатах Європи доволі чисельною командою. Щоправда, значна частина найперспективніших гравців зараз навчається або живе за кордоном, а тому й підтримує спортивну форму далеко від батьківщини.
"Окрім наших зірок – Бойка, Ларкова та Казакова, – решта лідерів також перебувають за кордоном. Це Хмелевський, якому вже встигли дати пожиттєву дискваліфікацію, яка викликає багато питань. Петрунько, який став чемпіоном Болгарії.
Петро Сидоренко, що зараз живе у Варшаві й свого часу цілий рік тренувався в нашому клубі, Артем Суржиков. Ще є четверо-п'ятеро гравців, які з різних причин завершили виступи в більярді".
Кіберспорт і не тільки. Чому не вдається залучати дітей?
Щоб досягти високого рівня у будь-якому виді спорту, знайомство з ним має відбутися ще в дитинстві. Саме тоді формується техніка, спортивне мислення й звичка до постійної праці.
Втім, знайти дитину, яка буде готова крок за кроком проходити цей довгий шлях, сьогодні дедалі складніше. На думку Руслана Кориненка, причин цьому одразу кілька, і всі вони є відображенням сучасних українських реалій.
Він переконаний: сьогодні снукер конкурує не лише з іншими видами спорту, а й із глобальними тенденціями, які забирають у дітей час та увагу.
"Є тренер – Андрій Шульга (тренував Юліана Бойка та низку інших українців). Але набирати дітей не так просто. Ми вже обійшли всі школи поблизу, проводимо майстер-класи, але з багатьох причин ця справа залишається дуже складною.
Перший конкурент – виїзд із країни. Другий – кіберспорт. Дітям цікаві комп'ютери, відеоігри. Третій – інші види спорту: футбол, теніс і так далі".
Наразі серед дітей у клубі регулярно тренується лише деcятирічний Михайло. І навіть ця історія почалася завдяки родині – батько познайомив сина зі снукером, а випадкове знайомство поступово перетворилося на справжнє захоплення.
Сам Михайло говорить про свою любов до гри просто, з дитячою щирістю. Але саме в такій щирості часто й народжується велика спортивна мрія.
"Граю в снукер, тому що, коли вперше спробував, мені дуже сподобалося. Тоді я вирішив, що буду грати й тренуватися. У тата був друг – тренер. Саме він мене й тренував".
Попри юний вік, Михайло вже звик до серйозних навантажень і не боїться виходити до столу проти дорослих суперників. Навпаки – саме такі матчі додають йому мотивації.
"У мене щотижня по два тренування, кожне триває по чотири години. Мені не страшно грати з дорослими. Коли вперше зіграв із ними, зрозумів, що боятися нічого".
Якщо оцінювати ситуацію без зайвих емоцій, то вже сам факт, що Україна має трьох професійних гравців у мейн-турі, можна назвати великим досягненням.
І Руслан Кориненко, і постійні учасники клубу добре розуміють: за нинішніх умов це радше виняток із правил, ніж закономірний результат системної роботи.
Сам Руслан досі не приховує здивування тим, як склалася ця історія.
"Це диво. Я сам шокований. Можливо, просто збіг багатьох факторів. Сьогодні по три професіонали мають Бельгія, Польща й Україна. Але Польща вже багато років свідомо розвиває більярд. У них у школах є і пул, і снукер. Зараз вони мають трьох гравців у мейн-турі та ще з десяток тих, хто перебуває за крок від нього.
Взагалі не знаю, що сьогодні можна вважати успіхом для українського снукеру в майбутньому. Ще п'ять років тому ніхто не повірив би, що у 2026 році Україна матиме трьох представників у мейн-турі. А десять років тому всі думали: "Де ми, а де мейн-тур?"
Навряд чи варто очікувати якогось буму. Молодь, яка мала певні успіхи, зараз перебуває за кордоном. Саме тепер їм потрібно визначатися, чим займатися далі. І не факт, що вони оберуть шлях до професійної картки.
В Україні головною перепоною залишаються відсутність стабільності та складні часи для всіх".
Попри появу трьох професіоналів, майбутнє українського снукеру Руслан оцінює доволі стримано. На його думку, поява окремих талантів, які вже досягли успіхів на міжнародному рівні, не здатна компенсувати відсутність системи, яка б постійно виховувала нове покоління гравців.
"Перспектив українського снукеру я зараз не бачу. Так, у нас є орієнтир – три гравці в мейн-турі, але загалом ситуація дуже складна.
Є Матвій Лагодзінський. Він молодий, талановитий, йому лише 16 років. Думаю, він ще далеко не досяг своєї стелі. Із молодих є ще Кирило Байдала зі Львова, але йому вже 20 років.
Можливо, ще Петро Сидоренко. Зараз він закінчив школу й вступив до університету у Варшаві. Не знаю, чи залишиться для нього снукер пріоритетом.
Тому появи четвертого професіонала найближчим часом очікувати складно. В Україні потрібно все фактично перезавантажувати – відкривати спортивні школи, вкладати кошти в розвиток і терпляче чекати на результат".
Був сильний майданчик у Львові. Історії Шептицького та інших міст
Колись Львівщина була одним із головних центрів розвитку українського снукеру. Тут працював сучасний клуб, регулярно проходили турніри, а місцеві ентузіасти вкладали у розвиток гри не лише час, а й власні кошти.
Однак пандемія COVID-19 стала тією межею, після якої ця історія почала згасати.
Руслан із теплотою згадує той період, адже переконаний: саме такі локальні осередки й формують фундамент для появи майбутніх чемпіонів.
"Снукер-Львів" мав шість столів. Пану Степану Делятинському це було справді цікаво. Він вкладав кошти, запрошував тренера з Англії, проводилося багато турнірів. А потім підняли орендну плату, прийшов COVID… І, звичайно, жоден бізнесмен не зможе довго вкладати гроші у збиткову справу".
Неподалік Львова був ще один несподіваний осередок українського снукеру – Шептицький (колишній Червоноград – прим.). Для невеликого міста це була справді унікальна історія.
Саме там виросло ціле покоління місцевих гравців, а головною зіркою став Владислав Вишневський.
"Це невелике місто на карті України, де в більярдному клубі стояли снукерні столи.
Владислав Вишневський і його родина, а точніше його дід Святослав Іванів, – один із патріархів українського снукеру. Загалом там стабільно грали сім-вісім людей. Влад був головною зіркою клубу.
Вишневський був дуже талановитим, але не склалося. Він вигравав і чемпіонати України, і Кубки України. Людина могла пів року не брати кий до рук, прийти й виграти турнір. Це талант. Але, наскільки розумію, зараз він уже не грає".
До початку повномасштабної війни свої снукерні традиції мав і Харків. Саме там сформувалася спільнота, яка регулярно брала участь у всеукраїнських турнірах, а серед відвідувачів клубу нерідко були іноземні студенти.
"У рідному Харкові був клуб "Круазе", де стояло кілька снукерних столів. Щотижня там збиралися по 10-15 гравців. Було достатньо харків'ян, які виступали на всеукраїнських турнірах. Саме цей клуб і та спільнота подарували Україні Артема Суржикова, який нині мешкає у Варшаві.
Зараз є клуб "Вертикаль", де встановили кілька столів. Але проблема одна – мало людей. Багато хто виїхав. До війни саме снукер найчастіше обирали іноземні студенти, які навчалися в харківських університетах".
Ще одним важливим осередком залишається Дніпро – місто, яке подарувало українському снукеру Антона Казакова.
Проте й там розвиток дисципліни значною мірою постав на паузу через війну. Людина, навколо якої трималася місцева школа, сьогодні захищає Україну.
"Є осередок і в Дніпрі. Там є тренер, завдяки якому все трималося, але вже не перший рік він служить у Збройних силах України".
Український снукер сьогодні тримається не на гучних проєктах чи державних програмах, а насамперед на людях, які вперто відмовляються опускати руки.
Бо люблять те, чим займаються, вірять у кращі часи, мають натхнення.