Сергій Гладир – про кар'єру, перехід від виступів на паркеті до тренерства, роботу в збірній України
За всю історію українського баскетболу чудову кар'єру в Європі побудували кілька гравців. Сергій Гладир – один із них.
Уже тривалий період часу він працює асистентом тренера у топовому клубі Євроліги – Монако, а буквально кілька тижнів тому Сергій став помічником Айнарса Багатскіса в збірній України.
"Чемпіон" вирішив запитати в одного з найкращих баскетболістів в історії України про його кар'єру, пригадали виступи в Літній лізі НБА, а також дізналися про складнощі від переходу з амплуа гравця до тренерства. Звичайно, приділили увагу і підготовці "синьо-жовтих" до матчів прекваліфікації чемпіонату світу.
Початок кар'єри. Виступи в Іспанії та Франції. Гра в Літній лізі
– Ви пройшли шлях від виступів за МБК Миколаїв до гри в чемпіонатах Іспанії та Франції – топових європейських лігах. Який перехід був найскладнішим – географічний чи ментальний?
– Насамперед найскладніше було ментально. Мені був 21 рік. Я не розмовляв іспанською, у клубі мало хто розмовляв англійською. Я був сам – не було друзів, знайомих. Треба було починати жити практично з нуля. Ментально на початку було складно.
Франція мені сподобалася не відразу, а ось Іспанія припала до душі практично моментально. Сподобалося жити там.
– Уже в 17 років почали пробиватися до першої команди МБК Миколаїв. Може пригадаєте, які легіонери клубу того періоду запам'яталися вам найбільше?
– Першим легіонером у нас був Ямче Тібо (камерунець, який в Україні також грав за Львівську Політехніку – прим.). Це ще 2004 чи 2005 рік.
Фізично він був дуже сильний – справжній звір. Дуже високо стрибав, швидко біг. Це все, що пам'ятаю про нього. Це було давно, коли я тільки-но починав тренуватися з першою командою.
А ось саме легіонер, з яким вже сподобалося грати, це був Джарріус Джексон (після відходу з МБК Миколаїв Джексон грав в Італії 6 сезонів і в 2011 році став MVP Кубка – прим.). Він пройшов університет Техас Тек. В Україні перед приходом до МБК Миколаїв грав за Хімік.
Ми називали його JJ. Ось він був справді чудовий гравець. З ним було комфортно на паркеті – подобалося грати поряд.
– Протягом кар'єри вдалося виходити проти багатьох топів європейського баскетболу. Назвіть трьох найнеприємніших опонентів за кар’єру?
– За 4 роки в Іспанії таких людей вистачало. Я грав у Лізі чемпіонів, Єврокубку, у Євролізі з Нантером грав, але найскладніше було грати з Піт Мікелом із Барселони. Він був найнезручнішим суперником.
Індивідуально проти нього було дуже складно. Він фізично сильніший, чудово грав у лоу-пості. Такий був незручний не тільки для мене, а й для всіх.
Хочу згадати Серхіо Юля з Реала. Дуже швидкий, чудовий кидок, спортивно нахабний. І такий упертий, настирливий. Проти нього було складно, але водночас цікаво – подобалося змагатися з ним.
Взагалі за кар'єру грав проти великої кількості хороших і сильних гравців, але ці двоє точно запам'яталися.
– Ви – один із небагатьох українців, які були обрані на драфті НБА. У Літній лізі ви грали навіть у 2013 році. Чи були якісь, скажімо так, тісні контакти з командами НБА?
– Я був і 2010 року, і 2013-го. Після драфту перші кілька років клуб справді підтримував зі мною зв'язок. Це логічно – якщо команда тебе обирає, то вона зацікавлена. У перші два роки до мене приїжджали скаути майже щомісяця. Ми з ними ходили на вечерю, вони щось розповідали, запитували. Але, мабуть, не побачили того прогресу, що хотіли.
У Літній лізі 2010 року я грав десь по 5 хвилин у кожній половині. 2013-го мене знову запросили, але тоді я вже сам розчарувався – і тому перестав думати про НБА.
– А чому розчарувалися?
– Ну, дивіться, я вже чотири роки провів в Іспанії. Мені було 25 років. Я не вважав себе повністю сформованим, але вже мав певний досвід. І сподівався отримати шанс.
15-20 хвилин у якійсь грі, щоб реально себе показати. А так – дали 5 хвилин. А це ж Літня ліга, туди всі приїжджають показати себе. Великого часу я не отримав, і зрозумів, що команді я вже не дуже цікавий.
Я розчарувався, що навіть не дали шансу проявити себе. Тому після того я сильно не мріяв про ще якийсь шанс отримати контракт від команди НБА.
– Завершили кар'єру гравця в 31 рік через проблеми з колінами. Це було особисте рішення "не добивати" чи лікарі вже вмовляли чи натякали, що варто закінчити?
– Ні, лікарі не відмовляли, але попереджали про серйозні наслідки.
Але я завершив кар'єру за власним бажанням. Закінчився контракт із Монако – його продовжувати не збиралися. Грати кілька матчів на тиждень, щоденні тренування – було б складно.
Але – найголовніше – я вже не хотів переходити до команди рівнем нижче. А оскільки я вже не міг грати на рівні Єврокубку, то й вирішив завершити кар'єру.
До того ж, у мене була розмова із Сашею Обрадовичем та керівництвом Монако. Я попросив дати мені шанс розпочати свою тренерську кар'єру саме у Монако. Вони погодились. Ось так і почалося.
Погляд на нинішню збірну України. Спогади про успішний Євробаскет-2013 та виступ на ЧС-2014
– Ви багато років були лідером збірної України. Як змінилася атмосфера в команді з того часу, як ви були гравцем, до сьогодні – коли почали працювати в штабі?
– Я не сказав би, що якось змінилася. Все те саме. Гравці приїжджають, спілкуються, працюють. Молодь викладається. Наприклад, коли я починав грати за збірну, то було більше вікових гравців. Нині такий один – Слава Кравцов.
– На вашу думку, які сильні сторони нинішнього покоління збірників?
– Їхнє бажання показати себе. Для мене це сильна сторона, коли гравець хоче проявити себе, коли має бажання ставати краще.
Бажання викладатися на повну – це сильна сторона. Баскетболісти викладаються на тренуваннях. Іноді не все виходить, але в бажанні їм точно не відмовиш.
У нас зараз не повний склад, не всі доїхали: у когось складний сезон, хтось без контракту, хтось заліковує травму. Сподіваюсь, що якось вдасться зібрати весь ростер.
– Чи вивчаєте якось зараз збірні Словаччини та Швейцарії, чи поки що підготовка фокусується на чомусь іншому?
– Станом на зараз ми більше уваги приділяємо собі, адже часу на підготовку не так і багато. Хочемо бути готові й тактично, й фізично.
Нам треба спочатку розібратися, що ми самі будемо робити, а не інша команда. Тому зараз більше часу приділяємо собі.
– Не можу не пригадати тріумфальний успіх Євробаскета-2013. Що стало головною причиною того рекордного в історії збірної України результату? Робота Фрателло, настрій гравців?
– Все склалося якнайкраще, щоб ми дійшли туди, де ми опинилися. По-перше, тренер найвищого рівня. Причому він привіз із собою асистентів – і що більше в тебе асистентів, то більше в тебе інформації. А помічники у нього також були дуже досвідчені.
Команда хімія була тоді на неймовірно високому рівні. Ми дуже багато часу проводили разом. Ми разом ходили вечеряти. Увечері після тренування могли грати у карти.
Була навіть традиція. Під час Євробаскету ми жили у маленькому готелі – всі на першому поверсі. Вже не пригадую, хто саме це почав. Історія така: хтось приходить і каже: "Хто хоче у Макдональдс?". Усі такі: "Я! Я теж!".
Макдональдс був недалеко. Поки йшли, обговорювали всі процеси, де можна покращитися, як зіграти ефективніше. Тобто навіть у вільний час ми ставали командою та обговорювали баскетбол.
Третім чинником стала впевненість, яку ми здобули під час тренувального процесу та товариських матчах. Ми під час товариського турніру у Польщі обіграли поляків, хоча там за 10 чи 15 секунд до кінця програвали 4 очки. З того моменту ми відчули, що можемо перемагати будь-якого суперника.
– За часи ваших виступів удалось пограти у збірній з легіонерами – Пухом Джетером та Стівеном Берттом. Вони не філонили, не було такого, що ми іноземці, можемо трішки підрозслабитися?
– І Пух, і Стів – вони божевільні в плані гри. Вони фанати баскетболу, любили цю гру, та й зараз люблять баскетбол.
Ну і той факт, що всі гравці, які приїхали, на тренуваннях пахали. У них не було шансів не працювати на максимум, дивлячись, як українські хлопці викладаються.
– У 2014 році збірна України вперше зіграла на чемпіонаті світу. Чим запам'ятався той турнір, який проходив в Іспанії?
– Запам'ятався прикрим – не вийшли до чвертьфіналу. Я зламав ногу у грі з Фінляндією. Причому десь п'ять років про це не знав. Лікар потім каже: "Ви ламали ногу". Я відповідаю: "Та ні". А він: "Ось дивіться - тут неправильно зрослося".
Гра проти Фінляндії (поразка – 76:81) була у другому турі. Я впевнений: якби не моя травма, то на груповому етапі ми поступилися б тільки збірній США.
Перед першим матчем проти Домініканської Республіки (перемога України – 72:62) ми мали певний мандраж. А ось на фінів ми вже виходили дуже впевнено. Але моя травма... Цей випадок і по команді вдарив морально, і довелося адаптуватися тактично. Так, потім ми обіграли Туреччину (64:58), але програли США (71:95) та Новій Зеландії (61:73).
Початок тренерства. Виклики в новій ролі. Спануліс та Обрадович
– Наскільки важко було перемкнутись із ролі гравця на асистента тренера? Що було найнеочікуванішим у новій ролі?
– Найскладнішим було – і дуже довгий час – це перейти з гравця на тренера у голові. От як би пояснити... Там комплекс всього: ще кілька місяців тому ти з ними грав на майданчику, сидів у роздягальні – а тепер ти тренер.
По-перше, вони тебе сприймають як гравця, особливо ті, з ким ти ще грав. По-друге, і самому було важко змінитись. Спілкуватися з ними вже не так близько, не жартувати, не вести свій дружній trashtalk – тренери собі такого дозволити не можуть (усміхається – прим.). Тож трохи часу треба було, щоб звикнути.
А так, то нічого не здивувало. Я знав, що мене чекає на тренуваннях: збільшиться кількість годин при підготовці, доведеться робити певний скаутинг. Я чекав на це.
– Ви працюєте в штабі одного з найяскравіших молодих тренерів Європи — Васіліса Спануліса. Як виглядає його щоденна робота? Що вас в ньому вразило найбільше?
– Баскетбол для нього – це все. Є таке слово competitive (змагальний – прим.) – ось це про нього. Його бажання перемагати просто неймовірне.
Він прийшов і з першого дня казав: "Ми виграємо Євролігу. Не цього року – то наступного". Competitive – це про нього: суперництво із бажанням виграти.
Спануліс – неймовірний трудоголік. Багато дивиться матчів, мало спить. Працює постійно. У нього все довкола баскетболу. Тут все зрозуміло: людина багато разів перемагала в Євролізі, був MVP, один із найкращих в історії турніру.
– Тривалий час ви співпрацювали з Сашею Обрадовичем. Чим він виділявся, що скажете про нього?
– Саша – справжній трудоголік. Він засинав біля комп'ютера зі зошитом у руках, прокидався – і одразу знову за комп'ютер: переглядати матчі, робити записи, аналізувати.
Він помічав будь-який момент. Саша звертав увагу на кожну деталь. Я в нього навчився ширше дивитися. У Саші дуже гострий баскетбольний розум. Він – дуже грамотний спеціаліст технічно та тактично.
– Монако – амбітний проект. Ви приходили гравцем, коли колектив лише набирав обертів. Чи могли уявити тоді, що з міцного учасника Ліги чемпіонів клуб дійде до статусу гранда Євроліги?
– Вірив. Звичайно. Я розумів, що до цього все йтиме. Амбіції були – спершу в одного керівника, потім в іншого. Вони були залучені в проєкт максимально.
Щороку менеджмент проводив чудову роботу. Тому й логічно, що успіхи Монако ставали все кращими й кращими.
– Монако міг стати другим представником чемпіонату Франції, який перемагав у Євролізі (Лімож у 1993 році – прим.) Що саме, на вашу думку, не вистачило команді, якесь недоналаштування чи щось інше?
– Та ну, яке недоналаштування? (посміхається – прим.) Фінал Євроліги! Можливо, трохи перегоріли. Хоча навіть не це. Не хочу нічого вигадувати – бо це буде виглядати як excuse – виправдання.
Ми програли, перш за все, через певну недосвідченість. Із нашої команди у фіналі Євроліги ніхто не грав, крім головного тренера. Але він грав ще як гравець. А Шарунас Ясікявічюс, наскільки пригадую, уже вчетверте грав у фіналі. І вшосте у Фіналі чотирьох.
Фінал – це завжди окрема історія. Треба мати досвід. Треба вміти щось підказати, щось зрозуміти самим гравцям на паркеті – не дрогнути в певні моменти. Так, у Монако гравці високого рівня, але досвіду саме таких матчів трохи не вистачило.
– Фінал чотирьох проходив в Абу-Дабі. Як вам організація події, переліт не втомив команду?
– Коли летиш на Фінал чотирьох – клуб робить усе, щоб команда почувалася комфортно. І переліт, і готель – усе було на високому рівні.
Було 40, а то й 45 градусів тепла. Побув п’ять хвилин на вулиці – і вже треба десь заходити, бо можна отримати сонячний удар. До залу їздили автобусом, у готелі сиділи під кондиціонерами. На вулиці час проводити було складно.
Зал мені сподобався. Організація – також. Нам надсилали планування арени – дивився, все виглядало незрозуміло. За одним кошиком узагалі була якась стіна.
Але прилетіли, пройшлися, подивилися, і все сподобалося. Великий, просторий зал, оформлений красиво. Освітлення – чудове. Шоу – на рівні. Очікування й реальність не співпали. З мінусів – лише спека.
– Владислав Семерич був у структурі команди. Максим Кличко наразі є. Чи зверталися вони до вас за порадами, чи може самі якось їм допомагали?
– У предсезонці перед сезоном-2024/25 Макс був із нами. Трішки з ним попрацював, говорили. Владислав – ні. Він відразу пішов у молодіжну команду.
Справа в тому, що в нас зовсім різні розклади. Ми майже не перетинаємося з молодіжною командою. Основна команда – це постійні виїзди на матчі Євроліги. Тобто часу поговорити в тренувальному залі практично немає.
...
Cергій Гладир – вихованець МБК Миколаїв. Виступав також за Манресу (Іспанія), Фуенлабраду (Іспанія), Нантер (Франція), Нансі (Франція), а з 2015 по 2019 рік був гравцем Монако.
З індивідуальних нагород можна відзначити тріумф у конкурсі триочкових на Матчі зірок 2009 року в українській Суперлізі. У 2010 та 2011 роках Сергій вигравав конкурс дальніх кидків чемпіонату Іспанії, а в 2017 українець отримав MVP Кубку французької ліги.
