Бий своїх, щоб чужі боялися: найвідоміші протистояння напарників
Перші дві гонки сезону-2025 пройшли в умовах переваги команди Макларен. Гонщики інших колективів хоча й намагалися втрутитися в боротьбу, але поки більша частина експертів очікує, що основними претендентами на титул будуть два напарники – Ландо Норріс та Оскар Піастрі.
Битва двох партнерів по команді за звання чемпіона світу – річ далеко не нова для Формули-1. У деяких випадках шоу виходило ще яскравішим, ніж звичайна боротьба за головний трофей, а скандали – ще гучнішими.
"Чемпіон" розповідає про найцікавіші протистояння напарників у Формулі-1.
Гамільтон і Росберг, частина 1
Кардинальна зміна регламенту 2014 року призвела до того, що команда Мерседес опинилася поза конкуренцією. У більшій частині гонок "срібні стріли" відривалися від суперників на недосяжну дистанцію. І два напарники стали головними суперниками.
Уже маючи за плечима один титул, Льюїс Гамільтон виглядав упевненіше, ніж Ніко Росберг. І низка епізодів підтверджувала це.
Попри везіння з машиною безпеки, німець, маючи м'якші шини, не зміг пройти британця в Бахрейні. А в Італії та США Ніко лідирував і віддав напарнику перемогу через невимушені помилки.
Битва за титул могла б закінчитися ще в середині сезону, але Гамільтон набагато частіше стикався з технічними проблемами. До того ж у Бельгії, після зіткнення двох претендентів, німець продовжив перегони, тоді як британець зійшов.
Сукупність усіх чинників дозволила Росбергу залишатися в боротьбі аж до останніх перегонів. Але на останньому етапі в Абу-Дабі, де шанси Ніко мали, скоріше, математичний характер, уже в нього зламалася система ERS, що остаточно закріпило титул за Льюїсом.
Сезон 2015 пройшов за доволі впевненого домінування Гамільтона. Льюїс оформив титул за три етапи до кінця сезону. Росберг же нагадував про себе лише в окремих гонках, але в рамках чемпіонату він не становив особливої загрози напарнику.
Цікавий факт: після всіх перегонів 2015 року на подіумі звучав гімн Німеччини, бо перемагали або пілоти команди Мерседес, або німецький гонщик – Себастьян Феттель.
Гамільтон і Росберг, частина 2
Багато людей досі сперечаються про те, що ж відбувалося з домінатором у сезоні 2016. Здавалося, що після третього титулу Льюїс увірував у власну непереможність, а тому припустився низки невимушених помилок, особливо на стартах перегонів.
Сезон розпочався з того, що Росберг виграв чотири гонки поспіль. Розрив між напарниками в таблиці сягнув цілих 43 очок. І в той момент до Гамільтона почало доходити, що з такими темпами він може і програти титул.
Уже в Іспанії Льюїс вирішив будь-що-будь переломити ситуацію. Запекла боротьба між напарниками розпочалася з перших же метрів дистанції та закінчилася тим, що вони зіткнулися, проїхавши лише кілька поворотів. Сходження двох Мерседесів з дистанції відкрило шлях до перемоги для молодого Макса Ферстаппена.
Такі моменти завжди стають головним болем для керівників команди. Тото Вольф провів довгу роз'яснювальну бесіду, а на наступному Гран-прі Монако застосував жорстку командну тактику, щоб уникнути нових прецедентів.
Однак вистачило цього ненадовго, і вже в Австрії на останньому колі сталася нова аварія, внаслідок аварії Льюїс виграв гонку, а Ніко "дошкутильгав" четвертим.
Загалом середина сезону виглядала так, немов Гамільтон зібрався і не має наміру робити більше подарунків напарнику. Шість перемог у семи перегонах призвели до того, що вже британець лідирував в особистому заліку з відривом у 19 очок.
Але далі знову ситуація схилилася на користь німця. У Бельгії Льюїс стартував із хвоста через заміну елементів силової установки, в Італії та Японії він знову "проспав" старт, а ключовим моментом сезону став мотор, що згорів у Малайзії.
За чотири етапи до кінця Росберг випереджав Гамільтона на 33 очки. І це породило найбільш осудливий фінал сезону, який показав найважливішу проблему будь-яких очкових систем, які дають залікові пункти за друге місце: цілих 4 гонки Ніко просто їхав позаду свого суперника за титул, не роблячи жодних спроб поборотися за перше місце в гонках.
Попри чотири перемоги британця, після Гран-прі Абу-Дабі німець залишився нагорі таблиці й став чемпіоном. Далі, щоб уникнути реваншу, Росберг просто завершив кар'єру, що ще більше підтвердило, що титул було отримано здебільшого внаслідок везіння.
Щоб подібної напруги більше не відбувалося, на сезон 2017 другим номером у Мерседес взяли більш "слухняного" Вальтері Боттаса.
Гамільтон і Алонсо
Ця історія є найбільш повчальною в даному списку. Під час підготовки до сезону Макларени вкрали креслення Феррарі, тож фактично два колективи мали ідентичні боліди. При цьому в турнірній таблиці саме пілоти британської команди більшу частину сезону були на 1-2 місцях.
При чому, в лідери особистого заліку вирвався дебютант Льюїс Гамільтон. Звісно, це не сподобалося дворазовому і на той момент чинному чемпіону Фернандо Алонсо. Іспанець докладав усіх можливих зусиль, щоб наздогнати напарника.
Почалася боротьба двох напарників. Причому, проходила вона як на трасі, так і за її межами. Льюїс і Фернандо постійно забирали один в одного очки.
Загострювало ситуацію те, що Рон Денніс був на боці юного вихованця команди. Однак Алонсо теж знаходив чим відповідати й найскандальнішим був момент, коли в Угорщині він завадив напарнику поїхати на швидке коло у кваліфікації.
Але, як було сказано вище, ця історія виявилася ще й повчальною. Річ у тім, що в найостанніший момент із тіні вийшов Кімі Райкконен і вирвав титул із рук двох Макларенів, випередивши кожного з них на одне очко.
Гілл-молодший і Вільньов-молодший
Навіть попри те, що в 1996 році за кермом Вільямса опинилися дебютант Жак Вільньов і Деймон Гілл, який ніколи не хапав "зірок з неба", вже з першого етапу було зрозуміло, що це сезон підопічних "Залізного Френка".
Ньюї побудував чергову домінуючу машину. Водночас Міхаель Шумахер щойно перейшов до Феррарі й темп боліда Скудерії залишав бажати кращого.
Хоча Жак і проводив свій перший сезон у Формулі-1, він за плечима мав титул в Індикарі, який на той момент вважався серією чи не рівного рівня. І такі досягнення не обіцяли легкого життя Деймону.
З усім тим, розпочався сезон домінуванням Гілла. З перших 9 перегонів він виграв 6, тоді як Вільньов за той період відзначився лише однією дебютною перемогою на німецькому Гран-прі Європи.
Однак, далі у британця почалася чорна смуга. Були як технічні проблеми, так і множинні помилки пілота. І відрив почав стрімко скорочуватися.
До того ж, керівництво команди почало явно ставати на бік канадця. До моменту останніх перегонів Жак навіть зберігав мінімальні математичні шанси. Однак Деймон, якому достатньо було набрати хоча б одне очко, виграв останній заїзд і став чемпіоном.
Проте ще до закінчення сезону Гілл знав, що він повторить долю Менселла і Проста, які були звільнені з Вільямса після завоювання титулу. На подальші сезони "Залізний Френк" зробив ставку на Вільньова.
Прост і Сенна
Коли мова заходить про боротьбу напарників, найбільше їх люблять порівнювати саме з протистоянням Алена Проста та Айртона Сенни у 1988-1989 роках на домінуючих болідах Макларен.
Для сучасного глядача ці імена оповиті певним містичним ореолом. Однак, вивчення фактів може розвіяти всю магію.
З часів битви з Лаудою, про що йтиметься нижче, Прост дуже добре навчився працювати з машиною. Сенна ж вирішив піти іншим шляхом – він просто копіював налаштування напарника, що дозволяло йому сконцентрувати зусилля на інших речах.
І вже тоді почав проявлятися фаворитизм команди, яка дозволяла бразильцеві здійснювати подібні дії.
Але "крадіжкою" налаштувань усе не закінчилося. Після спекотного сезону сталася найбільш дивна ситуація за всю історію Формули-1: Ален набрав на 15 очок більше, проте все одно чемпіоном визнали Айртона. Сталося це через те, що далеко не всі результати були враховані в підсумкову таблицю.
У сезоні 1989 року ситуація загострилася ще більше. Фаворитизм команди сягнув граничного рівня – майже весь персонал команди працював на Сенну, в той час, як із Простом була лише мінімальна кількість механіків.
Крім усього іншого, будь-який скандал роздмухувався і пресою. Чимось хорошим це закінчитися точно не могло і на Гран-прі Японії між двома напарниками сталося знамените зіткнення, що принесло французу третій титул.
А докладніше про історію протистояння двох легендарних чемпіонів ви можете прочитати в моїй нещодавній статті про "Професора" Алена Проста
Лауда і Прост
Сезон 1984 року був по-своєму унікальним. У боротьбі за титул зійшлися два гонщики, які прославилися вмінням працювати з машиною. Можна було б сказати, що досвід давав перевагу ветерану Нікі Лауді, проте Ален Прост на той момент був краще обізнаний із турбомоторами. І цей факт схиляв шанси на бік француза. Та й чиста швидкість у молодого гонщика була явно вищою.
Однак, австрієць не був би собою, якби здався в подібній ситуації. Те, як Нікі розумів Формулу-1, було на зовсім іншому рівні. З огляду на те, що кваліфікація і гонка вимагали абсолютно різних режимів роботи двигуна, Лауда просто приносив у жертву перше та кидав усі сили на підготовку до основного заїзду.
Звісно, такий підхід приносив результат далеко не завжди. Вносила свої корективи й надійність, яка була далекою від ідеальної.
Фактично, лише на Гран-прі Німеччини претенденти на титул билися в очному протистоянні. В інших же випадках впливали безліч додаткових факторів.
За підсумком усіх цих гойдалок, Нікі Лауда таки став чемпіоном, з рекордно маленьким відривом – у 0.5 очка. Загалом, француз і австрієць дуже мирно пройшли боротьбу всередині команди.
Піроні та Вільньов-старший
Хоча це протистояння Жиля Вільньова і Дідьє Піроні й було максимально коротким, воно є найтрагічнішим у цьому списку.
Обидва пілоти Феррарі почали чемпіонат 1982 року з низки проблем. Однак, на четвертому етапі сезону в Імолі, після того, як низка команд знялися зі старту з політичних причин, а обидва боліди Рено зійшли з дистанції, у гонщиків Скудерії був відкритий шлях до командного дублю.
Всередині італійської команди була домовленість, щоб пілоти зберігали свої позиції на останньому відрізку перегонів. Вільньов їхав собі спокійно, очікуючи, що напарник дотримає слова.
Однак, на останньому колі Піроні пішов у стрімку атаку і обігнав напарника, який просто цього не очікував. Часу на контратаку не залишалося. Дідьє виграв гонку.
Трьома роками раніше Жиль стримав слово, дане Джоді Шектеру, про що ще піде мова нижче. Тепер же, канадець був підло обманутий іншим гонщиком. Це привело його в справжню лють. Формула-1 ще ніколи не бачила настільки сильної сварки між напарниками.
На наступному етапі, який проходив у Бельгії, Вільньов прагнув будь-що-будь випередити Піроні у кваліфікації. На жаль, на його шляху опинився Йохен Масс, який повільно їхав. Сталася аварія, яка забрала життя канадця.
Залишившись без головного суперника, Дідьє почав упевнено набирати очки в наступних перегонах і захопив лідерство в чемпіонаті. Однак, його мріям теж збутися не судилося: у кваліфікації до Гран-прі Німеччини він налетів на Алена Проста.
У підсумку, Піроні отримав важкі травми ніг, які були несумісні з продовженням кар'єри. А титул дістався гонщику Вільямса Кеке Росбергу, який за весь сезон лише раз побував на верхній сходинці подіуму.
Шектер і Вільньов-старший
Попри те, що Джоді Шектер і Жиль Вільньов були одного віку і між їхніми днями народження було лише 9 днів, у команді Феррарі 1979 року був певний розподіл на "ветерана" і "новачка". І загалом, ситуація сприяла тому, що гонщики були хорошими друзями.
Жиль проводив свій другий повний сезон. Він був сповнений максималізму і його метою була боротьба за перемоги в кожній окремій гонці.
Водночас Джоді вже мав великий досвід виступів у Формулі-1 і був націлений на те, щоб регулярно набирати очки, а що ще важливіше – закінчити кар'єру живим.
Після того, як до третього етапу сезону Скудерія привезла нові боліди, Вільньов двічі очолив командний дубль. Однак, далі свою роль почала відігравати стабільність Шектера. Вигравши перегони в Бельгії та Монако, південноафриканець вийшов у лідери чемпіонату та почав поступово відриватися від канадця.
Ключовим моментом цієї історії стало Гран-прі Італії. Щоб зберегти шанси на титул, Жилю було необхідно лише перемагати. Водночас, перше місце Джоді означало дострокове чемпіонство за дві гонки до кінця.
Після того, як черговий "чайник" від Рено закипів, два пілоти Феррарі повністю панували на трасі. На останньому відрізку гонки Вільньов наздогнав Шектера. Однак між пілотами була домовленість не боротися в подібній ситуації.
Канадець цілком міг би обігнати напарника. Кілька разів дві Феррарі зрівнювалися. Однак щоразу у вирішальну мить Жиль відпускав педаль газу. Пілот, який завжди був готовий іти на будь-який ризик заради перемоги, вирішив залишитися чесним.
Джоді Шектер став чемпіоном світу. За злою іронією, це виявився останній титул для Скудерії за життя Енцо Феррарі.