"Війна виграється не мудрими генералами, а патріотичними солдатами": історія Віктора Ожогіна, який воює з 2014 року
Як вижити там, де здається, що залишитись живим неможливо? Як повернутися буквально з того світу? Як, отримавши два поранення, ледь сумісні із життям, і пройшовши непросту реабілітацію, знову піти воювати, хоча маєш законне право тепер уже залишатися вдома – з родиною, у затишку й у безпеці? Тим більше, що ти на цій війні аж із 2014-го, і тобі вже далеко за… 60?
Ці питання без відповіді постійно пульсували чи то в моїй свідомості, чи то у моєму серці, коли я готувалася до розмови з Віктором Ожогіним – відомим спортивним коментатором, заслуженим журналістом України, майором Збройних сил України, людиною, що пройшла найгарячіші точки фронту. А ще – моїм хрещеним батьком, якого, зрозуміло, чудово знаю з раннього дитинства.
Точніше, раніше вважала, що знаю чудово. А виявилося, що це не зовсім так. Бо той щирий добряк і веселун Ожогін – а його саме так, фамільярно, по-прізвищу, зазвичай називають і діти, і дорослі, і давні друзі, й ледь знайомі – людина-свято, людина-душа компанії, і той командир роти, який разом зі своїми побратимами брав участь у численних найзапекліших боях з рашистами, здаються тепер мені людьми з різних світів.
Ми говорили з хрещеним у неділю вдень. Мій дзвінок заскочив його саме в той момент, коли він, щойно повернувшись зі спортивного майданчика, де грав у футбол з побратимами (поважний вік, два важких поранення, а він прагне жити таким же повноцінним життям, як і колись – це ж Ожогін, впізнаю!), заходився варити суп, про який його вранці попросила донька. Мовляв, так смачно, як цю страву вміє готувати тато, у них з мамою не виходить. А, може, то Карина навмисно попросила про це тата, щоб потім була ще одна нагода сказати йому приємні слова подяки й вчергове висловити йому свою безмежну любов.
"Ну що, хрещениця моя дорога, – чую, як завжди, привітний і оптимістичний голос Віктора Івановича, і після взаємних привітань – його риторичне запитання-оклик: – Ось скажи мені, чи могли ми уявити, що колись ти в мене братимеш інтерв’ю? Гаразд, колего, запитуй!".
І тут, попри те, що давно вже у професії, я дещо розгубилася. Готуючись до розмови, звичайно, підготувала низку запитань, вишикувавши їх у логічній, на мій же погляд, послідовності. Але ж це було незвичне інтерв’ю – зі своїм хрещеним, героєм війни… Тож і починати таке спілкування, відчувала, треба було якось незвично. Але ж – як саме?...
На мить зависла пауза. І тут хрещений, певно, здогадавшись про головну причину цієї паузи, весело скомандував:
– Зробимо так, Юлю! Я тобі почну просто розповідати, а ти мене перебиватимеш запитаннями там, де вважатимеш це за потрібне.
Його розповідь, схожа скоріше на сповідь, була настільки зворушливою й захопливою, вона так занурювала моє уявлення в ті жахливі події, про які розповідав Віктор Іванович, так змушувала співпереживати разом з оповідачем, що його команду "перебивати" я просто не насмілилася виконати. Уточнюючі запитання з’явилися вже потім – у процесі нашого подальшого спілкування і тоді, коли я готувала текст до публікації.
"Старший дід" Нацгвардії: від боїв на передовій до служби в тилу
– Почну, так би мовити, з кінця свою розповідь. 2024 рік я провів у тилу, – розповідає Віктор Ожогін. – Після другого поранення, яке сталося 3 липня 2023 року, чотири місяці лікувався – спочатку в Дніпрі, потім у Києві. Осколок ворожої міни знову потрапив у те саме місце, що й майже рік до того. Відверто кажучи, тоді я серйозно замислився про звільнення з армії. Але командир наполіг: "Вікторе Івановичу, не вистачає досвідчених офіцерів. Ти бойовий, прошу, залишайся".
Мої вагання зникли – я продовжив службу. Спочатку працював заступником командира батальйону, замполітом у стрілецькому батальйоні, займався охороною особливо важливих об’єктів на Дніпропетровщині. Отримав звання майора: раніше був капітаном, командиром роти, а тепер став заступником командира батальйону.
Ще через пів року служби мене перевели до полку. Це стало певним полегшенням: нарешті, з’явилася можливість ночувати вдома. У нашому полку офіцери й солдати, які не перебувають на службі, мають таке право.
На новій посаді обов’язків не менше, але вони інші. Мій відділ займається особовим складом: вихованням, підтримкою, розслідуваннями. Це начебто й не фронт, але все одно – війна. У нас багато поранених, є ті, хто потрапив у полон, а ще – зниклі безвісти. Кожна така справа потребує уваги, ретельного розслідування, з’ясування причин.
Окремим викликом стали випадки самовільного залишення частини (СЗЧ). І тут теж доводилося вивчати ситуації, аналізувати, що змушує людей до таких кроків. Роботи чимало, більшість її – паперова. Не можу сказати, що я люблю цей аспект служби, але хтось же має це робити. Кожен документ, кожна справа – це чиєсь життя, а, отже, важлива частина нашої боротьби.
Але мій шлях у Збройних силах України завершується. Остаточне рішення вже ухвалив, керівництво попередив. У березні мені виповниться 67 років. Чесно кажучи, не думаю, що в ЗСУ залишилися офіцери мого віку. Сам себе жартома називаю "старшим дідом" Нацгвардії України.
– Але виглядаєте ви, без перебільшення, років на десять молодше. Всупереч тим випробуванням, які довелося вам пережити...
– Так я ж, згідно з відповідними документами, і є на десять років молодший. Розкрию один секрет, котрий для багатьох давно вже є секретом Полішинеля, – усміхається Віктор Іванович. – Коли на початку війни мене відмовили у призові в ЗСУ через те, що, мовляв, занадто "старий" уже, я "виправив" рік народження у військовому квитку: замість 1958-го поставив 1968-й. От і вийшло, що став на десять років молодше.
– Ці десять років війни залишили глибокий слід. Стільки подій, боїв, поранень, стільки життєвих трагедій. Мені, людині, далекій від фронту, здається, що таке може пережити тільки якась надлюдина з особливим фізичними, психологічним, моральними можливостями. Не даремно ж вас, героїв війни, називають, кіборгами, сталевими, незламними…
– Щодо мене, то я – звичайна людина, – відповідає Віктор Іванович. – І ти ж, Юля, мене знаєш. Просто, мабуть, мій характер і фізична підготовка дозволяли виконувати бойові завдання навіть у найскладніших умовах. Якби не поранення, я й досі був би на передовій. Але тепер, якщо чесно, 5-6 кілометрів я вже не пройду так швидко, як раніше. Бігати, як бігав усі ці роки, теж не можу. Тому вирішив, що буду допомагати в тилу. Тут теж роботи вистачає.
Звичайно, не тільки фронтовики, а буквально всі українці зараз виснажені цією війною. Але ті, хто пройшов цей шлях від самого початку, – добровольці, з якими я служив і які досі продовжують службу, – мають сили триматися. Зараз мої побратими воюють на Харківщині. Там у них новий виклик.
Доброволець у 56 років: 2014 рік, початок війни
– Рашисти принесли війну на нашу землю у 2014-му році, і саме тоді ви одразу пішли на фронт добровольцем. Що вас мотивувало? Донька ж тоді була зовсім маленькою…
– Так, моїй молодшій доньці Карині було лише три з половиною роки...
Що мотивувало? Знаєш, коли я якось побачив, як на Донузлаві під Євпаторією рашисти топлять наші кораблі, сльоза накотилася. Це ж саме те місце, де я ж служив свого часу! У мене був певний досвід: закінчив військову кафедру, служив строкову службу на флоті ще за часів СРСР. А головне – розумів, що молодим хлопцям, яких мобілізували тоді масово, потрібна допомога. У них досвід був мінімальним або взагалі відсутнім, особливо у тих, кого призивали із сільської місцевості. Вже тоді я розумів, що ця війна надовго. Ми мали готуватися серйозно.
У 2014-му наша армія була практично роздягнена: ні берців, ні касок, ні нормальних бронежилетів. Мої друзі й однокурсники по Київському університету імені Шевченка допомагали нашому підрозділу, і завдяки цьому ми були забезпечені хоча б найнеобхіднішим. Тоді я був командиром взводу.
Спочатку мене не хотіли брати: 56 років, старший лейтенант запасу. "Нам такі офіцери не потрібні", – сказали. А я їм: "Завтра будете мене шукати. Беріть зараз, бо потім все одно призвете". У мене ж спеціальність – командир танкової мотострілецької роти.
– І тоді ви пішли добровольцем?
– Так, спочатку потрапив у 17-ту танкову бригаду. Але швидко з’ясувалося, що офіцерів не вистачає у Нацгвардії, і мене перевели туди. Там і почав служити. Командував взводом. Після короткої підготовки наш взвод направили в Талаківку, що за 15 кілометрів від Маріуполя. Це була передова.
На той час тільки-но уклали Мінські угоди. Ми проходили підготовку під Дніпром і рвалися на фронт, щоб допомогти своїм товаришам, які тримали оборону після Іловайська. Але нас відправили під Маріуполь. Там стріляти ми не мали права. Натомість рашисти гатили по нас з усього, з чого тільки могли.
Тоді губернатором Донецької області був Сергій Тарута. Завдяки його сприянню було викопано окопи й 11-тонними металевими плитами накрито бліндажі. Це багатьом нашим бійцям урятувало життя. Траплялися й прямі влучання, але бліндажі ми додатково зміцнили мішками з піском і колодами. У моєму взводі за весь рік війни на Донбасі лише один боєць був поранений. Усі інші повернулися додому живими й здоровими. Це головне, чим я пишаюся.
Після Маріуполя нас кинули в Бердянськ, де ми захищали Приазов’я під час висадки рашистського десанту й охороняли підступи до Маріуполя. Рік провели там. Наш батальйон пройшов його достойно. І, знову ж таки, чим я особливо пишаюся – без втрат, лише одне поранення. У 2015-му ми демобілізувалися. Вже тоді в мене було переконання, що ця війна триватиме довго. І твердо вирішив: якщо знову знадобиться мій досвід – я буду готовий.
Нестандартний доброволець: вік – не перешкода, коли є щире бажання захищати країну
– Де та за яких обставин вас застала повномасштабна війна? Пригадайте ранок 24 лютого 2022-го.
– Коли почалась велика війна, я був удома з родиною, в Дніпрі. Це було, як грім серед ясного неба. Мій друг, командир роти Віктор Щетинін із Бердянська саме тоді вирушив на заробітки до Великої Британії. Ось він і був першим, кому я зателефонував того жахливого дня. "Повертайся, – кажу. – Підемо разом воювати". А він мені: "Та я вже в Києві…"
25 лютого ми з ним вже були під Дніпром на збірному пункті. Там зібралося понад три тисячі людей. У військкоматі все відбувалося швидко: медогляд, перевірка документів. Мені на той момент було 63 роки. З цієї величезної черги лише мене одного відправили… додому. Сказали, мовляв, не потрібні військові такого віку. Навіть попри наявність бойового досвіду.
Я сперечався: "Давайте я відтиснуся від підлоги, підтягнусь на поперечині... Візьміть 10 людей будь-якого віку і порівняйте зі мною. Я покажу, що фізично не гірше за молодших, а то й краще них". Але мене ніхто не слухав: "63 – і все, до побачення".
Я повернувся в Дніпро. Знаєш, що тоді приємно вражало, буквально гордість викликало? Неймовірно високий градус патріотизму! У мене в місті багато друзів, і практично всі вони прагнули потрапити у військо захищати Україну!
Що ж до мене, то я почав дзвонити в тероборону з проханням зарахувати мене, але скрізь у відповідь чув одне й теж саме: "Все зайнято, місць немає". І тут я дізнався, що батальйон "Дніпро-1" набирає добровольців.
Я зібрав понад двадцять своїх друзів, які теж готові були йти на фронт. Серед них були й колишні футболісти – Віктор Халявко та Ігор Плотко, призер чемпіонатів України. Загалом – люди різного віку та різних професій. Ми прийшли на збірний пункт "Дніпро-1" і подали документи. З комбатом цього підрозділу колишнім народним депутатом України Юрієм Березою ми були давніми знайомими, тож він чудово знав, що я 1958 року народження. Розуміючи, що мене не можна зараховувати до батальйону, сказав так: "Вітя, ну спробуй сам владнати це питання у військкоматі".
Я взяв свій військовий квиток, зайшов у кабінет, коли військком залишився там один, зачинив за собою двері й сказав: "Ви маєте розуміти, що я – бойовий офіцер. Ви ж не хочете, щоб я помер перед телевізором, стежачи за новинами з фронту, лише тому, що не можу допомогти. Я готовий воювати. Вік? Так я зараз при вас акуратненько виправлю 1958 рік на 1968-й. Нібито так і було, а ви – нібито й не в курсі. Гаразд?"
Він промовчав, а я швидко реалізував задумане. Правку зробив акуратненько, як і обіцяв. Військком подивився на мене і з помітним переляком вигукнув: "Та мене ж за це у в’язницю посадять!". А я йому: "Та вам ще орден дадуть за мене".
Цей факт, коли вони про нього дізнавалися, не подобався багатьом моїм командирам. Але така правда, куди ж від неї подітися? У батальйоні "Дніпро-1" мене призначили заступником командира роти, відповідальним за роботу з особовим складом. 25 днів підготовки – і ми вирушили на Донбас. Так почався мій довгий шлях у великій війні.
Протистояння з кадирівцями, підрив "Азоту" та бій, якій міг стати останнім
– Розумію, що було чимало гарячих моментів. Але що запам’яталося найбільше?
– Та всі ті дні, тижні, місяці та роки – немов суцільне пекло. Все з того закарбувалося в пам’яті. Один бій змінявся іншим, на місце одного випробування приходило інше.
Один із найгарячіших моментів стався в Рубіжному Луганської області. Нам дали наказ захищати очисні споруди. Від мого батальйону вирушило восьмеро, включно зі мною. А загалом нас там було близько двадцяти чоловіків: ще кілька нацгвардійців та троє іноземців – англієць, австралієць і американець.
Упродовж трьох діб ми вели напружені бої з кадирівцями, які наступали на Рубіжне. Наші позиції були на території очисних споруд: ми зайняли одну з будівель, а ворог окопався у сусідній. Найстрашніше почалося 9 квітня, коли кадирівці пішли в атаку.
Ми знали, що наступ близько, і за дві години до нього викопали доволі глибокий окоп, укріпили ворота, насипали сорок мішків піску, встановили кулемет. О 13:00 кадирівці розпочали атаку. Бій тривав неймовірно довго – дев’ять годин поспіль!
Ми всі перебували в одній будівлі, а кадирівці наступали хвилями. В мене досі у вухах стоїть їх істеричне "Аллах акбар!" Разом із трьома побратимами я тримав західні ворота очисних споруд. Ворог атакував безупинно, обстрілюючи нас з усіх видів зброї. Уявіть собі лише: ми з побратимом витратили три ящики патронів! Стільки я не стріляв ні до, ні після того. Від неймовірної напруги й втоми у побратима стався інсульт… Я навіть за наступні два роки війни, мабуть, стільки боєприпасів не використав, як того дня.
О десятій вечора нам надійшов наказ залишити позиції. Авіація мала знищити об’єкт, який ми обороняли. Шкода… Але наказ є наказ. Ми залишили позиції й готувалися до відступу.
Але тепер вийти з будівлі було майже неможливо: ми перебували під перехресним вогнем. Кадирівці стріляли з БТРів і кулеметів. Під час бою поранили трьох наших – двох іноземців і офіцера нацгвардії. У одного бійця перебило ногу. Ми наклали йому шину, надали допомогу іншим двом пораненим та під вогнем зуміли евакуювати їх усіх.
Нас залишилося сімнадцятеро. Для відступу потрібно було подолати тридцять метрів відкритої місцевості під шквальним перехресним вогнем. А далі – вийти до лісосмуги, щоб врятуватися.
Ми, дякуючи Богові, впоралися з цим. Ми вийшли. Зуміли відійти вглиб Рубіжного та з’єднатися з нашим першим взводом.
Був ще один момент, який, як ти кажеш, закарбувався в пам’яті. Ми взяли в полон двох "ЛНРівців". Один з них був сержантом із Житомира, інший – цивільний, мобілізований. Ти, Юля, знаєш, що я чотири роки прожив у Луганську, вважаю це місто рідним для себе. Тому мені було важливо зрозуміти, чому ж вони, оці так звані "ЛНРівці", пішли проти батьківщини, проти України.
Під час першого допиту я запитав у луганця: "Ну ти ж українець, як ти опинився в цій армії? За що ти воюєш?"
А він відповів: "Ну як?... Йшов містом, мене схопили й відправили воювати".
Їхній психологічний стан та їхнє воєнне оснащення – лише один (!) магазин патронів кожному – красномовно свідчили про те, що рашисти відверто відправляли їх на забій, як скот. Ми, як це належить, провели перший допит і передали цих полонених до СБУ.
Одного дня я отримав наказ вирушити в Сєвєродонецьк у складі ротної групи, яка складалася з двадцяти п’яти осіб. Єдиний міст, що існував між Рубіжним і Сєвєродонецьком, обстрілювався з усіх боків. Але саме ним нам потрібно було дістатися до визначених позицій та зайняти оборону біля річки Борова, неподалік від виробничого об’єднання "Азот". Групу розділили, і ми зайняли позиції на річці. Там ми упродовж двадцяти п’яти днів тримали оборону.
У мене там на "нулі" була машина – Subaru Forester 2018 року випуску. Її нам передала Національна спілка журналістів України, яка отримала це авто від своїх литовських колег. А моя донька Анна, яка тоді активно займалася волонтерською діяльністю, допомогла доставити його у Слов’янськ, звідти я й забрав авто до свого підрозділу.
Так ось, допоки міст був цілий, я цим Subaru перевозив для побратимів воду та продукти – машина була для нас справжньою паличкою-рятівницею. А коли його підірвали, ми опинилися в оточенні. Ба більше, в наше авто під час одного із шалених мінометних обстрілів ворога влучила міна, пробивши три колеса і суттєво пошкодивши корпус. Я зрозумів, що евакуювати її вже не зможу. А щоб вона не дісталася ворогу, кинув у неї гранату. Дивився, як горить наша рятувальниця, і не міг втримати сліз, що мимохіть котилися по моїх щоках…
Ключ від неї я залишив собі на пам’ять.
Коли орки підірвали виробниче об’єднання "Азот", я насправді подумав, що це стався атомний вибух. Земля реально тряслася кілька секунд – тоді вибухнула найбільша цистерна з азотом. Нас накрив отруйний дим – дихати було нічим. Протигазів у нас не було, тому рятувалися вологими серветками. Вижили, але кашляли ми ще дуже довго після цього.
Попри всі ці негаразди, у нас був успіх – ми знищили три ворожі ДРГ. Ситуація так склалася, що сподіватися на постачання нам води та їжі ми вже не могли, тож усе доводилося здобувати самотужки. Декілька разів ми пробиралися до ворожих складів, "позичаючи" там їжу. Згодом знайшли свердловину – полегшало тоді й з водою.
Село Сиротине стало нашим останнім пунктом перед відходом до Сєверодонецька. Там усі підрозділи відходили через Сіверський Донець на гумових човнах до Лисичанська. Наша група з п’ятнадцяти осіб прикривала їх відступ. У мене був сержант із позивним "Генерал" – Едуард Бурчак. Я жартував, звертаючись до нього: "Едік, ну як же ти міг узяти такий позивний? Ти ж бачиш: орки перехоплюють наше спілкування по рації, чують слово "генерал" і, думаючи, що тут насправді є генерал, гатять по нас з усіх видів зброї!".
Ми викопали окопи й тримали дорогу. Рашисти йшли в атаку, але ми їх стримували. Потім усе змінилося: вони почали артилерійський обстріл, використали фосфорні снаряди. Ліс палав, горіли й навколишні дачі. Під час цього бою загинули троє наших побратимів. Вони тримали крайній окоп, але один із сусідніх підрозділів відійшов, залишивши фланг неприкритим. Окупанти підійшли й впритул розстріляли поранених прямо в окопах.
Ми хотіли забрати їх тіла. Знайшли старі "Жигулі", щоб під час однієї з пауз проскочити туди. Але не судилося – прямим влучанням машину рознесло вщент. Тіла тих наших героїв так і залишилися на полі бою. Офіційно ці бійці вважаються безвісти зниклими, хоча ми точно знаємо, що вони загинули, а їх тіла залишилися на окупованій території.
Коли ворог почав наступати надпотужно і нам стало непереливки, я звернувся до згадуваного раніше Едика: "Друже, ми з тобою вже пожили. Прикриємо молодих, нехай вони відходять. А якщо вдасться – відійдемо потім і самі".
Нам це вдалося. Нам пощастило вижити. У мене був один підствольний гранатомет і два ящики ВОГів. За годину я зробив шістдесят пострілів. Разом з Едиком ми відбилися. Мені й досі не віриться в це, але ж – дійсно, ми вдвох знищили практично цілий взвод кадирівців. Коли ситуація трохи заспокоїлася, я глянув у той бік, куди відходили наші, прикинув відстань і сказав: "Спробуймо наздогнати!".
Ми наздогнали їх на переправі. Хлопці були щасливі, що ми повернулися живими. На гумовому човні ми переправилися на той берег кількома групами.
Після цього повернулись у Лисичанськ. Далі був Слов`янськ. І, нарешті, тиждень відпустки! Перший з початку повномасштабного вторгнення.
Ти б бачила, як мене донька Карина з дружиною Олександрою зустрічали! І нині сльози, коли згадую той момент.
Перше поранення: кров била фонтаном, але болю я не відчував, як і самої ноги
– Невдовзі, повернувшись на фронт після короткої відпустки, ви зіткнулися з пораненням. Я пам’ятаю, як мені тоді зателефонував батько і відчутно тремтячим голосом коротко повідомив: "Ожогін поранений…Важко поранений…" Як це сталося?
– Після звільнення Ізюма наш підрозділ перекинули до Лимана. Довелося форсувати Сіверський Донець. Щойно висадилися на берег, як зрозуміли: усе навколо заміновано протитанковими мінами. Вся дорога до населеного пункту Щурове, а це шість кілометрів уздовж узбережжя, була вкрита вибухівкою.
Ми рухалися обережно, крок за кроком, групами по тридцять осіб. Рота просувалася під постійним вогнем ворога. На жаль, нас одразу помітили розвідувальні дрони, тож доводилося часто зупинятися, залягати. Але до Щурового дісталися без втрат.
Тільки-но ми вийшли на дорогу, як почався артилерійський обстріл. У якийсь момент я побачив, як один із наших бійців упав в яр і почав хреститися. Кинувся до нього, щоб допомогти. В цей момент і відчув різкий удар – осколок снаряда влучив мені в пах і праве стегно. Стало тепло, але болю я не відчував. Кров била фонтаном – була перебита пахова артерія.
Ситуація була критичною, оскільки при таких пораненнях людина помирає від кровотечі буквально за хвилину. На якийсь момент усі розгубилися. Але старшина Денис Кальчук, мій рятівник, миттєво взяв ситуацію під контроль. Він наклав один джгут, потім другий, сильно притиснув – кров зупинилася.
Мене негайно потрібно було евакуювати назад через Сіверський Донець. Шість кілометрів мене несли на руках побратими. Спочатку це робили хлопці з моєї роти, потім з інших. До переправи донесли, далі човном переправили на інший берег, а там знову несли. На це пішло дві з половиною години. Переживав дуже, щоб не втратити ногу.
Отямився вже в лікарні. Першу операцію зробили в Слов’янську, потім мене перевезли до Краматорська. Там лікарі витягли осколок – шматок металу вагою 89 грамів. Він пробив стегно й застряг на виході з тіла. Лікарі сказали, що мені пощастило: сильні, натреновані спортом, м’язи врятували від ще більших ускладнень. Тож можна вважати, що спорт і Денис Кальчук врятували мені життя. Осколок залишився в мене на пам’ять. Він тепер нагадує про те, як близько я був до смерті. Лікування тривало три місяці, завершилося воно в Києві.
Пекло в Кремінній і друге поранення. Жахливий вердикт хірурга – ногу доведеться ампутувати
– Однак, попри важке поранення, ви знову повернулися на фронт...
– А як же інакше? Побратими ж там чекали. 28 грудня мене виписали, а вже наступного дня надійшов наказ: очолити роту й вирушити до Бахмута. Там теж не солодко довелося. Про запеклі бої під Бахмутом чув весь світ. Але, чесно кажучи, справжнє пекло чекало на нас у Кремінній на Луганщині.
У Кремінну нас відправили у квітні 2023-го. На той момент мені присвоїли звання капітана і призначили командиром роти. Згідно зі штатним розкладом рота мала налічувати щонайменше сто бійців, але в мене їх було лише шістдесят шість. А після запеклих боїв у Серебрянському лісі залишилося ще менше – вісім чоловік загинуло, п’ятдесят два було поранено…
Серебрянський ліс назавжди закарбувався в моїй пам’яті. Я й уявити не міг, що в пісках можуть бути такі непрохідні болота. Там буквально плавали танки й БТРи, не говорячи вже про звичайні машини, якими ми мали вивозити поранених. Хоча назва нашого батальйону "оперативного призначення", жодного БТРа у нас не було. Одна Mitsubishi з правим кермом – це все, що було в нашому розпорядженні.
Дощі перетворили піщаний ґрунт на суцільну пастку. В окопах стояла вода по коліна, ми всі були мокрі, брудні, змучені. До нас на цих позиціях уже були інші військові, тож ворог знав кожен сантиметр місцевості. Відтак необхідно було змінювати розташування. Проте керівництво не давало дозволу на відступ та облаштування нових позицій. Кожен приліт – і окоп засипало піском.
Ворог був за 150 метрів. Спочатку копати ще можна було, але щоденні бої, постійні обстріли, ворожі ДРГ – усе це ускладнювало ситуацію. Поряд із нами воювала 95-та десантно-штурмова бригада. Вони тримали правий фланг, ми – свій. Ми допомагали їм, вони допомагали нам.
Однак з ворогом сили були нерівними. Уяви: у нас було десять мін на два дні, а у них – п’ятдесят на годину! Ми билися гранатометами, кулеметами, автоматами. Старий кулемет Дегтярьова в піску просто клинило. Ми просили іншу зброю – марно… Тож воювали тим, що було.
Але позиції тримали. Допоки ворог не почав активно використовувати дрони. У нас же дронів практично не було, тому вони мали перевагу. Один дрон коригував, інший скидав гранати прямо в окопи. Ми збили кілька зі стрілецької зброї, навіть "Ланцет" – ворожий дрон вартістю 150 тисяч доларів. Але це суттєво не змінило ситуацію.
З кожним днем нас ставало все менше і менше. В один із днів ми отримали наказ: утримати позицію, не допустити прориву. Вийшли вночі. Нас було шестеро – зі мною та замполітом батальйону. Ми одразу були помічені ворожими дронами, і почався мінометний обстріл. Вони полювали на нас, подібно до того, як мисливці на вертольотах полюють за вовками…
Я дав команду розосередитися. Міна 120-міліметрового калібру впала зовсім поруч. Я встиг стрибнути за дерево. Але саме в цей момент осколок влучив мені в ногу, прямісінько у мою стару рану. Навколо нікого не було. Я вигукнув кілька разів – ніхто мене не почув. Викликав по рації командний пункт роти. Повідомив, що буду повзти сам стільки, скільки вистачить сил.
Попереду я побачив кілька мішків із піском – значить, поруч мав бути бліндаж. Поповз туди. Кров текла, нога майже не рухалася, я не міг сам себе перев’язати.
У бліндажі сиділи бійці. Добре навчені, але без бойового досвіду. Вони боялися навіть висунутися з укриття. Але коли я до них доповз, вони затягли мене всередину, перев’язали, викликали евакуаційну групу.
Мене вивезли на гусеничному ходу до евакуаційного пункту. На жаль, один з побратимів загинув, іншого теж було важко поранено.
Лікувався я спочатку у Харкові. Пам’ятаю, зайшов до палати лікар. Подивився на аналізи, похитав головою й сказав: "Ну, у вас все погано. Доведеться ампутувати ногу".
Я не витримав: "Чуєш, костоправе, ти де вчився? Може, на ветеринара? Я вже мав таке поранення, що, здавалося, ходити не зможу, але потім навіть у футбол грав! Нумо лікувати спробуємо, а не відразу ногу відрізатимемо!" Розумію, що то в мене, певно, нервовий стрес був. Але ж і лікар не правий був так безапеляційно заявляти пораненому. Тим більше, що його колега, вивчивши ситуацію, запевнив мене: ногу врятують.
Потім мене перевезли до Дніпра, де лікували два місяці, потім ще два – у Києві. Загалом було зроблено з 14 операцій під загальним наркозом. Що сказати? Мені знову пощастило: терпіння, сила волі, тривала реабілітація, помножені на майстерність лікарів, які ставили мене на ноги у прямому розумінні – і я повернувся до своєї частини в тилу.
У березні 2024-го отримав звання майора. Був приємно здивований: упродовж тридцяти п’яти років був старшим лейтенантом, а тут за рік – майор. Ось таке просування по службі. Ніколи не думав, що зроблю таку військову кар’єру. Хоча, з іншого боку, також ніколи ж і уявити навіть не міг, що воюватиму на справжній війні…
Межа між життям і смертю: що дає сили битися до останнього
– Пройшовши найгарячіші точки фронту й виживши після тяжких поранень, як ви тепер можете пояснити, звідки у вас бралися фізичні та моральні сили для цього?
– Насправді ми просто не знаємо своїх меж, своїх можливостей, своїх ресурсів. Не уявляємо, на що здатна людина. Коли виникає екстрена ситуація, десь із глибини нашої природи виривається щось таке, про що ми навіть і не здогадувалися. Мабуть, так можу відповісти на твоє запитання.
Зазначу, що без досвідчених ветеранів, без тих, хто може підтримати молодших, хто здатен передати їм свої знання та впевненість – важко розраховувати на перемогу. Самою молоддю на фронті не обійтися. Я йшов на цю війну саме з такою думкою. Знав, що витримаю будь-які випробування. Не знав лише одного – що буду поранений. Але про смерть ніхто не думає. Думати про смерть – це означає заздалегідь здатися. А значить – загинути. Виходить, замкнуте коло.
Завжди є шанс. Коли ми були в оточенні, здавалося, що все, виходу немає. Нас взяли в кільце, ворог тиснув з усіх боків. Але ми відчайдушно билися – з кулеметів, гранатометів, із того, що мали. І все-таки змогли вирватися, відбитися і залишитися живими. Я знав і повторюю це: шанс є завжди.
Тил як ілюзія безпеки: чому відсидітися не вийде
– Як ви оцінюєте те, що відбувається на фронті зараз?
– Проблема в тому, що ми здаємо свою територію. Після втрати Авдіївки, після того, як усунули Головнокомандувача Валерія Залужного, армія почала сипатися. І цей процес досі триває. Ворог уже намагається прорватися до Покровська, до Дніпропетровської області.
Є багато питань. Корупція в країні вже так глибоко пустила свої метастази, що про неї відкрито говорять навіть наші закордонні партнери. А постійні скандали в Міністерстві оборони? Як таке може бути взагалі, а під час екзистенційної війни – тим паче?! Це ж має негативний відбиток на моральному стані особового складу. Мені неодноразово доводилося заспокоювати хлопців, мовляв, наше завдання сьогодні – воювати, зберегти країну, а порядок наводити у країні будемо вже потім.
Так, питань без відповідей наразі безліч… Чому здали Херсонську область? Чому наші найкращі хлопці загинули, вибиваючи ворога з Донецької та Луганської областей, а тепер ці території треба віддати? Дуже багато питань безпосередньо до керівників країни.
Ми солдати, ми виконуємо бойові завдання – приблизно так все зовні просто для мене було на фронті. Але тепер, коли я вже рік служу в тилу, неприємних запитань та ще й без жодної відповіді з боку влади стає все більше й більше.
Я військовослужбовець, але ж водночас і журналіст. Так ось як колега колезі скажу тобі, Юля: саме зараз є багато незрозумілого. Але війна закінчиться ж рано чи пізно, і наше керівництво змушене буде відповісти на ті запитання, які ми їм ставитимемо. Бо ті запитання сформулює український народ.
Найбільший тягар у цій війні виносить простий солдат. Добровольці, які першими стали на захист країни, які тримали фронт без належного забезпечення, які воюють і досі. Саме вони тримають цю війну на своїх плечах. І проблема нашої країни в тому, що ми не можемо провести нормальну мобілізацію.
Це ще одне питання до керівництва країни, до Міністерства оборони: чим ви займалися? Чому з першого ж дня війни не перевели економіку на військові рейки? Хто заважав? Чому не налагоджено виробництво ракет, іншого озброєння? Чому через майже одинадцять років війни ми досі ходимо по світу з простягнутою рукою? Світова підтримка ж не безмежна. Зрозуміло, що це рано чи пізно набридне навіть тим, хто щиро допомагає.,
Ми маємо ставати сильнішими самі. Ніхто за нас воювати не буде. І тим, хто думає, що зможе відсидітися в затишних кабінетах, варто зрозуміти: не вийде. Чоловіче населення, яке здатне тримати зброю, повинно бути готовим до війни. Інакше, умовно кажучи, Магадан та інші подібні принади раші. Та й то не всім пощастить навіть до нього дістатися – розстріляють дорогою туди.
Але попри все я залишаюся оптимістом. Вірю, що за підтримки наших партнерів нам усе ж вдасться вберегти країну від зазіхань божевільного сусіда. Європа в більшості своїй чудово розуміє, що ми захищаємо не лише себе, а і її.
Життя після війни: близькі люди, телебачення та віра в перемогу
– Які у вас зараз плани? Чим збираєтеся займатися після служби?
– Точно знаю: березень 2025 року стане моїм останнім місяцем в армії. Хочу повернутися на телебачення. Мене чекають на дніпровському регіональному каналі Д-1, де я працював до війни. Хочу займатися улюбленою справою, і впевнений, що ще зможу допомогти молодим колегам. Знаю, що мене там чекають. І це дуже приємно.
Що ще приносить радість? Все те, що й у більшості звичайних людей – сім’я, діти, онуки, друзі. Моя молодша донька Карина, поки я воював, стала вже майже дорослою – їй 14. Трохи молодші за неї Платон і Степан – діти моєї старшої доньки Анни, мої онуки. Це найбільша моя цінність, справжня радість. А ще є віра в позивне майбутнє. Я все життя був оптимістом. Ним і залишаюсь.
– Героїзм, виявлений вами на фронті, був відзначений державними нагородами найвища з яких – орден "За мужність" III ступеня. Що для вас означають ці відзнаки? З яких нагод носитимете їх?
– За нагороди вдячний, але носити їх не буду. Старша донька Анна надіслала мені планшетку для відзнак. Час від часу намагаюся розмістити їх там, але не поспішаю. Мабуть, повішу їх на стіну – для онуків. У мене досі зберігаються батькові нагороди ще з Другої світової. Можливо, об’єднаю їх разом зі своїми.
Орден "За мужність"? Таким самим були нагороджені й деякі мої загиблі товариші. А я живий. І що – маю тепер ходити з ним?
Війна ж ще не завершилася. І ніхто сьогодні достеменно не знає, коли завершиться. Тішить, що чимало моїх побратимів на фронті живі, що моя рота продовжує воювати. Вони зараз на Харківському напрямку – мотивовані, підготовлені. Я пишаюся кожним із них.
До речі, перед відправленням у Кремінну командир 31-ї бригади НГУ перед строєм оголосив, що мене представлено до нагородження орденом Богдана Хмельницького. Але досі я його так і не отримав. Як, зрештою, і ніхто з моїх 25 побратимів, які вийшли з оточення в Сєвєродонецьку.
Хоча я особисто писав рапорти на кожного зі своїх бійців – вони всі справжні герої. Минуло вже майже два з половиною роки, і я знову подав рапорт. Просив нагородити хоча б побратимів. Комбриг пообіцяв посприяти.
....На завершення нашої розмови розповім такий випадок. Зі мною в роті служив Дмитро Ілліч Завідонов. Це – колишній начальник обласного управління МВС. Генерал! Але на фронті він був простим солдатом. Та ще – у віці, близькому до мого. Уявляєш, яка мотивація, який шалений патріотизм у такої людини?
"Дмитре, може, хоча б лейтенантом підеш?", – якось запитав я його. "Та ні, – почув у відповідь. – Це в поліції в мене була посада і звання. А тут я – солдат. В усіх сенсах цього слова".
Ось так, за моїми переконанням, насамперед і виграється війна: не стільки мудрими генералами, скільки патріотичними солдатами. Честь і слава таким. І вічна пам’ять тим, хто не повернувся з війни.
Юлія Семененко
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.