Подкопаєва: Ім’я у гімнастиці має значення і треба його будувати
Олімпійська чемпіонка Лілія Подкопаєва в межах спілкування зі ЗМІ у Volia space заявила, що у гімнастиці ім'я має значення під час суддівства, тому треба його будувати.
Також Подкопаєва згадала як здобувала золоті медалі на Олімпіаді-1996 в Атланті, чим займається її фонд Healthy Generation, які складнощі виникають під час навчання спортивній гімнастиці та чому цей вид спорту є небезпечним для життя.
Остання частина інтерв'ю.
— Чим ви зараз займаєтеся, над яким проєктом працюєте?
— Коли я була спортсменкою, мені ставили питання, типу: «Як ви вважаєте, ви зможете?», я відповідала: «Можна я це залишу при собі? Бо не кажи «гоп», поки не перестрибнеш». Але у мене є моя фундація Healthy Generation, вона побудована, щоб допомагати дітям, це основний напрямок, над яким ми працюємо. А ще, мій проєкт — власні діти, яким потрібно приділяти час, тому, це теж мій напрямок.
Фото: Volia space
— Не можу не запитати про ваше рідне місто, Донецьк, окупований із 2014 року. Ви там виступали, проводили змагання, чи є зараз у вас якийсь зв’язок із Донецьком, багато наших там, що б ви хотіли їм сказати?
— Для мене завжди Донецьк буде Україною. На жаль, я зараз не можу поїхати туди, де поховані мої бабуся та дідусь. Мої тренери залишилися в Донецьку, але я не можу сказати, чи вони чекають на нас. Тому, я не можу більше нічого додати. Я дуже вірю, що зовсім скоро Донецьк повернеться.
Ми сьогодні їхали та розмовляли з Юрієм, що перлина Донецька — Донбас Арена. Знаєте, серце розривається, бо навіть 4 роки тому я була у Святогорську. Бути так близько до Донецька та не мати можливості туди поїхати — це боляче. Але я вірю, я знаю, що ми обов’язково туди повернемося.
— Ви згадали про свій проєкт, яка доля вашого фонду та чи функціонує він? Якщо так, на що спрямований він передусім?
— Фонд здоровʼя поколінь був побудований, щоб допомагати дітям. У травні я була в Києві і зустрічалась з переселенцями з Донецької області. Через декілька тижнів ми запитали, зробили запит: «Що потрібно?». Сказали, що хочуть спортивний майданчик. У спортсмена був запит, щоб зробити це.
Зараз вже він побудований, але чекаємо, щоб його встановили. Звісно, вже був візит до обласної лікарні, до Київської обласної лікарні і до Білоцерковсього дитячого будинку запитів дуже багато. Треба медицинське обладнання та обласний шпиталь, там потрібен ремонт, просто потрібно все міняти.
Вони сказали, що отримували кошти від держави, звісно, це не багато, тому кожна кімната, кожна палата потребує ремонту. Тому зараз буде концерт благодійний, збираються гроші і будуть в черзі, кому найтерміновіше потрібно, будемо допомагати. Тобто діти — це був мій напрямок, коли Фонд здоровʼя поколінь існував в Україні і Healthy Generation, я не змінила своєї думки, що моя місія — це діти.
— Ви фактично закінчили свою карʼєру в 19 років, наскільки важко вам далось це рішення і через скільки часу вам вдалось адаптуватись до не спортивного життя?
— Дійсно, 19 років, зараз дивишся і думаєш, Боже, це ж тільки початок, можна було продовжувати. Але в кожного атлета, у кожної людини є свої фізичні можливості. Тому коли я вже стояла на пʼєдесталі, там знаєте руки, ноги все настільки боліло, що ти просто думаєш «Боже, напевно це вже все, що я могла зробити».
Потім була зроблена операція, яка не дала мені ніякого результату і треба було вирішувати чи дуже повільно вмирати на помості гімнастичному чи все ж таки ухвалити складне рішення, але піти. Дуже складно, тому що з 5 років почався мій шлях в гімнастиці, і дуже складно сказати собі стоп, але це потрібно було зробити. І були сльози, і душевні муки, але знаєте, треба обирати. І потім я дуже довго адаптувалась до звичайного життя.
Тобто знаєте, ми спортсмени, як з іншої планети, за нас дуже багато всього зробили. Твоє завдання було прийти здоровим до залу, тренуватись, тренуватись, поїсти, поспати і повернутись. І за тебе багато чого вирішували. А потім, коли ти стикаєшся з питаннями різного роду, то ти, як маленька дитина, починаєш вчитись, не те, щоб заново, але просто вчитись.
Тому це був складний період, і дуже добре, коли тебе оточують твої друзі, які тебе можуть підтримати. І чому після професійної карʼєри я поїхала в Америку. Тому що там можна було себе ще продовжувати, як любитель. Показові виступи, майстер класи, чого не було в Україні на той момент, ну і зараз немає.
Тому ти ще продовжуєш і, коли тебе постійно запрошують, це підтримує і твій статус, і твоє відчуття, що ти потрібен, що тебе заохочують, що тебе запрошують, щоб ти зміг своїм досвідом поділитись, розказати та розповісти, і це круто. Я вважаю, що так повинно бути всюди, при чому, це було для мене не тільки в Америці. Була і Європа, і була навіть Австралія. І це теж такий цікавий досвід, який можна брати до себе.
— А ваші діти займаються спортом?
— Я завжди кажу, що однієї гімнастки в родині достатньо. Ні, я буду відверта, старші діти вони займались трішки тенісом, трішки плаванням, трішки гімнастикою, але я не побачила цієї іскорки, яка була в мене, наприклад. Те, що казали мої тренери.
Але наша маленька донька, якій буде 5 років незабаром, вона займається гімнастикою, танцями, плаванням, тому ми будемо дивитись, як це все буде відбуватись. Я вважаю, що дитині треба надавати можливість спробувати все і щоб вона потім обрала щось одне, в тому, в чому вона себе відчує і те, що їй сподобається. Тому зараз поки що у нас такі рухи.
Фото: Volia space
— Мама і в танцях може допомогти…
— О, мама після того, як взяла участь у «Танцях з зірками», може. Знаєте, коли в Америці питають, які були проєкти, я кажу, що гімнастика дала дуже багато всього і от танці з зірками в тому числі, був такий досвід, дуже крутий.
Іноді кажуть, що щось менш важке, і тобі здається, що сидячи на дивані я би зробила так або отак. А коли ти дійсно стаєш на паркет або ставиш себе на місце тієї людини, то ти зовсім по-іншому бачиш світ, тому «Танці з зірками» це окрема тема, дуже цікава.
— Якщо б у вас зараз сьогодні була б можливість щось сказати тій Лілії в Атланті перед вашим виступом, що б ви собі сказали тоді, яку б настанову дали?
— Дуже красиве запитання і сильне. Я от інколи себе питаю, чи змогла б я пройти цей шлях знову. Мені здається, що ні. Тому що це було так страшно, це було так нервозно, це було так емоційно. Тут навіть не 20 тисяч глядачів, а в американській Атланті було 45 тисяч глядачів.
І так, було дуже важко емоційно, інколи навіть не вистачає слів, щоб розповісти. Але я знаю точно, що кожна людина має концентруватись і намагатись зробити те, що вона робила все своє життя. Олімпіада буває лише раз в житті, як в моєму випадку. І зараз я розумію, що не мала права на помилку. Тому треба було зробити і показати, на що я гідна і отримати той статус, який у мене був, абсолютної чемпіонки світу, абсолютної чемпіонки Європи.
І, до речі, у 1995 році після чемпіонату Європи мене запитали на прес-конференції: «А чи не боїтесь ви, що не зможете стати абсолютною олімпійською чемпіонкою?». Це так зачепило, але я кажу: «Ну давайте подивимось, що станеться далі. Як можна коментувати, коли все тільки починається?». Але напруження було неймовірне і було дуже складно.
Я просто знаю, що не можна зупинятись, треба вірити в себе, треба вірити в свою справу і робити свою справу добре. І там, зверху, за нас, можливо, теж вирішують, як воно повинно бути. Інколи здається спорстмен дуже класно підготовлений, він зараз вийде і покаже найкращий результат, а виходить зовсім по-іншому. Тому треба працювати, треба тримати баланс і треба зустрічатись зі своїм страхами обличчям до обличчя. Тому це моє відчуття, дякую.
— Як подолати свої емоції, що потрібно, що відбувається в голові спортсмена, коли він перший, і розуміє, що це вже Олімпіада?
— Інколи я не знаю, як вам відповісти на таке запитання. Тільки свій приклад. Я починала Олімпійські ігри з опорного стрибка і у мене була досить добра оцінка, але я була на 6 місці. І я скажу вам так, що я просто дивилась на монітор, я не дивилась на інших спортсменів, я була вся в собі, я нікого не чула, тільки мій світ, я навіть тренера не чула.
Інколи тренеру не варто нічого казати, тому що я просто так відключалась або я концентрувалась, так, наче якийсь гул йде, але ти не реагуєш на це. Я завжди кажу, що дуже багато класних спортсменів, але чемпіон той, хто не впаде і витримає емоційні удари, тому що навантаження, його неможливо передати словами.
І в ці секунди ти розумієш, що в тебе останній снаряд, ти виходиш і маєш зробити, ти не маєш права на помилку. Як хочеш, помри тут, але ти не маєш можливості помилятись. І це ще більше заводить і наводить страху. Треба бути таким сильним. У нас не було психологів, які з нами працювали і які б нам допомагали навантажуватися, зробити це все правильно. Але мені здається, що наші тренери, вони пройшли таку школу і давали нам ці поради на тренуваннях.
Вони нам робили такі умови, коли о 5 ранку тобі потрібно зробити вправу на колоді — ти прокинувся і пішов на колоду. Або в неділю, коли всі відпочивають, тобі треба щось зробити. Тобто такі умови, що ти в шоці, твій мозок відмовляється в це повірити, тому в цей час, в цей момент тобі потрібен холодний душ. Ти повинен зробити і не маєш права на інше, все або нічого.
— На якому місці ви були перед останнім снарядом?
— Перед останнім снарядом я була на третьому, мені здається. І моїм тренером був головний тренер нашої команди, Олег Остапенко, і він підійшов до мене і сказав: «Давай, зроби все, що ти вмієш, не краще, не гірше, але просто так як вмієш і ти будеш друга». Я на нього так подивилась «А чого це друга?».
Ну знаєте, це був такий хід, репліка, але от лідерка Олімпіади тієї, коли побачила мій виступ, а він був дуже крутий, вона емоційно перегоріла і почала робити помилки і в першому стрибку, і в іншому. Тоді всі спортсмени, тренери, почали підходити та вітати мене, тому що було зрозуміло, що саме за вільну вправу я отримала найвищу оцінку за всі Олімпійські ігри.
Тому це був такий стрибок і те, що мене вивело на першу сходинку. Але все було побудовано і налаштовано так, що американські спортсмени повинні були отримати цю золоту медаль і американський президент Білл Клінтон був не випадково. Тобто завжди президенти приходять там, де повинна бути 100% медаль. І три гімнастки зробили помилки і так вийшло, що Україна найкраща і стала чемпіоном.
Подкопаєва на Олімпійських іграх-1996 в Атланті
Фото: Getty Images
— А як це було підлаштовано, які деталі на це вказували?
— Ви знаєте, от коли ми позавчора дивились на змагання наших хлопців, ми побачили там одну десяту не додали, там забрали, там чогось не побачили, як наприклад у китайського спортсмена, який впав. Пів бала, але він все одно стає призером. Тому всі такі суддівські ігри мають значення.
Я пам‘ятаю свої перші змагання, коли я розпочала на міжнародній арені, це був 1993 рік і ми приїхали на чемпіонат Європи, там я зробила такий класний стрибок, все, як вкопана стала, тобто в доскок. Є такий термін в гімнастів «доскок». І мені поставили низьку оцінку. Я підходжу до тренера, зі сльозами. «Що таке, що сталось, чому мене засудили?».
Вона каже: «Коли ти будеш декілька років змагатись і тебе побачать і ти побудуєш своє ім’я, тоді тобі будуть ставити навіть вище, аніж цій дівчинці, яка зараз стрибнула». А та дівчинка, румунська гімнастка, була вже олімпійською чемпіонкою. Тому ім’я має значення і треба його будувати. Але ігри в гімнастиці, це такий субʼєктивний вид спорту.
— Говорячи про ім’я, наскільки після 2022 року змінилось ставлення до вас, можливо, зʼявився якийсь хейт в мережах, або коли вас запрошують на якусь зустріч, вас уже попереджають, що там можуть бути представники з Росії чи Білорусії. І чи вам відмовляли, бо ви українка?
— Я дуже багато в соціальних мережах отримую повідомлень. В це дуже складно повірити, але саме з мого улюбленого міста, з Донецька. Пишуть дівчата, які разом колись зі мною тренувались і кажуть неприємні речі, те, що я підтримала Україну, те, що я збираю гроші для наших військових, що я збираю гроші на ці проєкти, які потребують негайної допомоги.
Це все є, але є і такі люди, які живуть в Америці. Раніше ми з ними змагались, спілкувались, вони представники Білорусі. І було дуже багато на початку повномасштабного вторгнення, коли наративи, які всі використовували «А де ви були 8 років, коли бомбили Донецьк?», знаєте, це дуже важко та складно і я навіть не хочу витрачати свій час, щоб щось їм говорити, розповідати і доказувати.
Тому що я знаю, що якщо вони дивляться російське телебачення, у них мозок по-іншому не може думати. Але мене здивувало те, що коли ви перебуваєте в Америці, у вас є можливість альтернативної інформації, ви можете черпати інформацію зі всюди, і критичне мислення повинно існувати. І це мене здивувало, тобто люди молоді, сучасні, а там нема про що говорити.
Але дуже багато людей, які проти війни, проти вбивства, люди, які розуміють, що є кордони, вони розуміють, що потрібно підтримувати Україну і допомагати, тому що якщо не зупинити зараз, то підуть далі. Тому ми повинні ставити свої цілі і йти, і намагатись зробити те, що ми можемо зробити.
А хейт, він, ну, напевно, є. Є люди, яким я подобаюсь, є люди, яким я не подобаюсь, але це окей, все нормально, це просто треба нормально сприймати. Якщо критика конструктивна, я її сприймаю. А якщо це просто, щоб сказати щось неприємне, то на це не треба витрачати свій час.
Фото: Getty Images
— Під час інтервʼю ви згадували про відсутність спортсменів, зокрема в гімнастиці. Чи вважаєте ви, що це може бути наслідком наджорстоких методів виховання у великому спорті? Є місце для дисципліни вочевидь, але іноді присутня аб’юзивна поведінка з боку тренера, підняття руки, тощо. Чи саме це травмує дітей, тому батьки, іноді, не хочуть віддавати дітей у великий спорт і чи вважаєте ви, що Україна потребує реформ у цьому напрямку? І також, яка є різниця в Америці з дисципліною?
— Мені пощастило, я ніколи цього не відчувала. Тобто коли на мене спробували підняти голос і назвали Подкопаєва, для мене це був шок, я відмовилась займатись спортом. Я завжди була в своїй родині пестливо зменшена, це було «Лілічка, Лілуся» , тільки так. Тому тренери знали це, і мені пощастило, у мене були дуже висококваліфіковані тренери, в яких ніколи не було навіть думки підняти руку.
Підняти голос може так, щоб якось підняти настрій, але ніколи не було іншого. Я чула про такі випадки, я це не підтримую. В Америці взагалі такого не існує, наскільки я знаю та бачу, це навпаки «Good job», «Its okay», «Ти можеш спробувати ще, а давай так спробуємо». Мені здається, що завдання тренера знайти підхід до кожної дитини, це дійсно треба мати талант і терпіння. Дуже багато терпіння, щоб розповісти, пояснити і тренування щодня не одну годину.
Наприклад, у гімнастів, в олімпійській команді це 7 годин і ти проводиш багато часу зі своїм тренером. І мені пощастило, що мої тренери займалися зі мною не тільки спортом, але й духовним вихованням і школою. Я брала із собою книжки, і ми займались після тренування. А взагалі, звичайно, що це і культура тренера — не підіймати руку.
Який же ти тренер, якщо ти це робиш? Я просто цього не розумію. Але я бачила, коли дуже сильно кричали, мене це вводило в ступор. Я не розумію, як так можна. Адже дитина навпаки, як мені здається, буде закриватись, і це її не підштовхне до кращого результату на тренуванні.
— Ви казали, що вас у секцію гімнастики привела бабуся, не страшно займатися гімнастикою? Як бабуся реагувала, як боролися з травмами, вони, мабуть, були? Як ви не боїтеся робити опорний стрибок, вправи на колоді?
— Пам’ятаєте, я казала, якщо ти чогось боїшся, потрібно працювати набагато більше, робити підходи. Ви знаєте, що гімнастика — це молодий вид спорту, ми починаємо, коли нам 5 років і далі. Ти це починаєш, як у школі. Спочатку ти набираєшся сили, тебе вчать, як робити кувирок, стрибок, батути. Такі невеличкі кроки.
Я завжди всього боялася і мені потрібно було тренуватися набагато більше, ніж іншим. До прикладу, бруси. Я там настільки сильно впала, що зламала ніс, спину, у мене руки тряслися і я не хотіла більше займатися. Але потім поступово з тобою проводять психологічну роботу і ти починаєш, як спочатку. Але я завжди після того падіння просила тренера, щоб він стояв поруч, бо страх не пішов.
Або коли я о 5 ранку робила стрибок на колоді і замість того, щоб приземлитися на ноги, я приземлилася на ребра та зламала. Це було за декілька місяців до ОІ. Найголовніше, що це була програма олімпійська, яку ти не можеш змінити. У мене було два старти до Олімпіади, матчева зустріч в Ізраїлі та чемпіонат Європи. Нібито я технічна спортсменка, все розумію, багато разів зробила це, але страх нікуди не пішов.
Багато повторень, це як автомат. Інколи ти не знаєш, як ти це робиш. Пам’ятаєте, як 4 роки тому американська гімнастка Сімон Байлз сказала, що у неї був заскок, ти не можеш розкрутитися, зависаєш у повітрі і це небезпечно для життя. Робили рейтинг і визнали, що гімнастика найнебезпечніший вид спорту. Це цікаво, але ти не можеш зупинитися, ти чогось боїшся, падаєш, але зупинитися посередині — це здатися.
Я повинна дійти до свого піку, щоб показати та дістатися тієї цілі, яка була. Але ціллю не завжди були олімпійські медалі, ціль була стати майстром спорту, майстром спорту міжнародного класу. Коли я побачила, що це у мене виходить, я вже замахнулася на Заслуженого майстра спорту, але мені сказали у радянські часи, що це було можливо лише тоді, коли ти ставав абсолютним чемпіоном світу або олімпійським призером, чемпіоном. Тому дуже хотілося бути Заслуженою майстринею спорту, ну ж красиво.
Я хочу подякувати кожному українцю, нас настільки ці роки об’єднали. Ми стали сильнішими, як ніколи, ми стали підтримувати один одного. Я хочу подякувати нашим міжнародним партнерам, які разом з нами, допомагають, і, звісно, нашим силам оборони України.