Рибачок та Лузан: Була така думка, щоби взагалі не виходити виступати
Українські веслувальниці Анастасія Рибачок та Людмила Лузан прокоментували завоювання "срібла" в каное-двійці на Олімпійських іграх 2024 у Парижі. Слова спортсменок передає кореспондент Чемпіона Олександр Гливинський.
— Дівчата, у вас "срібло" вже вдруге поспіль на Олімпіаді — це неймовірно! Видно, що емоції тримають вас досі…
— Лузан: Ми дуже щасливі, що нам вдалося, ми працювали для цієї медалі, виклалися на всі 100, віддали себе повністю у цій гонці, тому ці медалі на руках дуже цінні в цей час, коли йде війна. Ми готувалися, попри все, завдяки нашим захисникам, які нас захищають, воюють, підтримують нас. Ми щасливі, що нам вдалося здобути цю медаль для нашої країни.
— Анастасіє, ви повернулися після трирічної паузи, за цей період багато що змінилося: ви вийшли заміж, змінили прізвище, народили дитину, вийшли із декретної відпустки. Як ця нагорода сприймається вами після стількох життєвих подій?
— Рибачок: Коли ми вчора вийшли на нагородження, то Люда каже: "Все якось так швидко пройшло ми навіть не вистигли нічого зрозуміти". Перша Олімпіада цінна тим, що це були, справді, перші враження, перші медалі такого ґатунку. Це вже друга наша медаль, але для нас вона вартісна тим, що ми здобули її у часі війни, за рік роботи, яку ми проробили у двійці. Можливо, навіть менше, десь 3 місяці ми виконували роботу у двійці, поки над нами літали ракети, вили тривоги, збивали над нами ці шахеди, але це, справді, вартувало того, щоби, попри це все, тренуватися.
— Я зауважив, що перед стартом півфіналу у Вас, Людмило, був такий хитрий погляд - це справді внутрішній спокій, чи ви відчували, що сьогодні все вдасться?
— Лузан: Звісно, я відчувала. Я вірила у наші сили, ми розуміли, на що ми готові, як ми відчуваємо човен, готові до абсолютно будь-якої погоди, бо ми вже проходили дуже різні гонки, обставини: хвилі, вітер. У нашому спорті багато чого залежить від погоди, бо ми веслуємо з правого боку, а якщо дує лівий вітер, то нам складніше, а дівчатам, які веслують з лівого боку, вітер допомагає. Тобто ми були готові до всього, погода була відповідна, нам вона була до вподоби. Скажімо, мені навіть подобається, коли є хвилі. Це - кайф, я ловлю цей адреналін, багато хто цього не любить, а мені - навпаки. Я навіть перед стартом Насті кажу: "Зараз буде дуже круто, весело, будемо робити шоу".
— Настю, ви казали, що перед фіналом у вас був позитивний настрій, ви один одному якісь веселі історії розповідали чи жартували?
— Та нам лише дай привід з чогось посміятися. Ми вважаємо, що краще посміятися, підбадьорювати, жартувати, аніж зациклюватися на гонці, накручувати себе і вже під великим психологічним навантаженням виходити на воду та боротися за медалі. Це складно, бо це збиває з гонки, виходиш на старт, і в тебе тремтять руки, ти вже розумієш, що у тебе немає сил навіть впоратися зі стартом, не те, щоби пройти дистанцію. Тому ми вже не вперше ставимося до відповідального старту з легкістю. Мені дуже подобається, що ми вміємо один одному допомогти, підбадьорити, заспокоїти.
— Лузан: У нас - спільна робота, ми в одному човні, ми готувалися. Ми виходимо на старт, щоби виконати свою роботу, нам не потрібні ці зайві хвилювання. Ми знаємо, що ми стартували, відпустили все і гребемо до того фінішу з усіх сил, з усією викладкою, і, як домовилися, виконуємо свою роботу.
— Власне, це найкраще, коли вмієш відволіктися від психологічного тиску, але цього важко досягти. Три роки тому, як ви казали, ви реалізували свою дитячу мрію. Три роки тому ви були іншими чи також вміли абстрагуватися від тиску?
— Лузан: Думаю, вміли.
— Рибачок: На 100 відсотків! Я згадала перед вчорашнім стартом, як ми розпочинали фінал у Токіо, і там, можливо, я навіть спокійніше виходила на старт. Але тут мене якось підбадьорювало те, що Люда була впевнена, що ми все правильно зробимо, все пройдемо і не будемо перенапружуватися психологічно, зробимо свою роботу і все.
— Багато хто зауважив, що після старту у фіналі ви, начебто, відстали. Однак, насправді, все було зовсім по-іншому: ви просто вирішили, як саме будете веслувати, чи не так?
— Лузан: Ми не можемо сказати, що у нас за планом було відстати чи щось таке. Ми стартували зі всіма і просто перейшли на свою роботу і так вийшло, що ми опинилися, мені здається, останніми. Але це зовсім не вплинуло на нашу роботу, що дуже круто. Ми все одно працювали, йшли цю дистанцію, перетнули позначку 200 м та пішли у потужний фініш: все як ми хотіли, ми зробили. І вже після фінішу ми зрозуміли, що все склалося, ми зробили, ця медаль – наша!
— Рибачок: Я дуже пишаюся нами, бо ми гребли і лише бачили корму суперниць і все.
— Лузан: А Настя ще сидить на другому номері, тож їй здавалося, що ми дуже далеко.
— Рибачок: Таке враження, що суперники нам "везуть" корпуси відставання. У такий момент дуже важко зібратися з думками, зберігати фізичну та моральну концентрацію, додати на фініш та зрозуміти, що ми можемо ще щось зробити. Але, як виявилося, ми багато чого можемо.
— Тож те, що суперниці попереду, вас не збивало?
— Лузан: Ні, це зовсім не збиває, бо це дистанція 500 м. От на 200 м там "старт — фініш": можна нічого не встигнути збагнути, як ти вже все зробив. А на 500 м можна зі старту виїхати, до 200 м бути першим, а потім приїхати останнім. Тактика працює, коли на фініш додаєш, а вже відповідно до цього й результат.
— Коли фінішували, одразу зрозуміли, що ви, принаймні, у трійці?
— Лузан: У трійці так, але я спочатку подумала, що ми, мабуть, треті. Бо ми з канадками були зовсім поруч і фінішної лінії не бачили. Це вже на телеекрані можна було її роздивитися. Тож коли ми побачили на табло, що ми другі, тоді вже ми виявили свої емоції, які просто зашкалювали.
— Рибачок: Знаєте, перші емоції були не те, що "вау, ми другі", а "знову, ми другі".
— Лузан: Так, це дуже важливо, адже минулої Олімпіади ми також були другі. Звісно, китаянки - гідні конкурентки, хотілося б їх і перемогти, але ми гідно пройшли цю дистанцію і "срібло" для нас - дуже цінна нагорода.
— Я так розумію, ви були б раді і "бронзі"?
— Лузан: Так, були б раді, але "срібло" — точно краще за "бронзу"!
— Рибачок: З минулого року відбулося чимало стартів і багато екіпажів "виїхали" вперед. Нас здивували канадки, котрі вперше сіли у двійку після Токіо, також іспанки, угорки різні сіли, полячки, які сіли разом, теж дуже сильні. Чимало екіпажів "повиїжджало" і ми вже не були впевнені, що зможемо фінішувати третіми чи другими. Усвідомлювали, що конкуренція зростає і слід з повагою ставитися до кожного суперника. Нашим завданням було викластися, а там – буде як буде. Ми вже були готові до четвертого, і до п’ятого місця.
— Лузан: Ми знали, що може бути будь-який варіант і нашим завданням було зробити свою роботу та подивитися, на що ми здатні. Вийшло так, що ми гідні цього "срібла", тому ми дуже щасливі.
— Стосовно китаянок, зважаючи на те, що вони на пристойній дистанції від усіх інших, як їх, взагалі, наздогнати?
— Рибачок: Як розповіли нам знайомі тренери, які з ними працювали, вони навіть не сплять. Китаянки дуже багато працюють, чимало у себе вкладають, у них дуже серйозний та складний національний відбір. Я навіть не знаю, в яких умовах вони працюють, як вони те все роблять, але я їх поважаю, як суперниць і поважаю їхню роботу, попри те, що у двійці вони нас перемоги. Я задоволена, що ми потрохи хоча б наздоганяємо цих суперниць.
— Лузан: Але я впевнена, що їх також можна перемогти. Все можливо.
— Рибачок: Будемо також не спати, працювати.
— Чи вже плануєте, чи знаєте, що будете разом працювати, щоб виступити на Олімпіаді в Лос-Анджелесі? Чи ще рано про це говорити?
— Лузан: Я думаю, ще рано, звісно, у глибині душі ми хочемо, але, для початку потрібно відпочити, переварити це все, зрозуміти, чого ми хочемо, а далі поступово починати.
— Хто його знає, може хтось інший заміж вийде, народить дитину.
— Лузан: (сміється) А хто його знає, побачимо.
— Рибачок: Чотири роки це уже більше, ніж три. Бо за три роки я вже встигла вийти заміж, народити. То Люда може встигне, як сьогодні тренер сказав: "Одразу трійню народить і все".
— Настю, наскільки Вас розізлило, а, можливо, мотивувало те, що заборонили використовувати Ваш човен із написом "I am Ukrainian"?
— Рибачок: Якщо чесно, було така думка, щоби, взагалі, не виходити виступати. Мені сказали: "Або бери інший човен, або, взагалі, не виходь". Мені вже було все одно, але Микола Іванович Мацапура сказав: "Вийди, спробуй, дамо тобі інший човен, може буде так само все нормально". Люда з радістю мені віддала свій човен другий, вони ідентичні, така ж модель, вага, тому проблем не було.
— Лузан: Добре, що так склалося, що були човни.
— Ви почувалися комфортно у ньому?
— Рибачок: Так.
— Я слухав коментар Юрія Чербана, він говорив про це та сказав, що це, як одягнути чисту майку друга - ніби класна, але не твоя. Чи це так?
— Рибачок: Ні, це Олімпійські ігри, ту не потрібно звертати увагу, чия вона, чи скільки її носили, чи що вона перетерпіла. Тобі дали, використовуй цей шанс, можеш її ще раз вдягнути, хоч брудну.
— Ви в одному номері живете?
— Лузан: Так.
— Як було тут жити? Казали, що без кондиціонерів було дуже гаряче. Однак організатори пояснювали, що так спеціально зроблена будівля, на 40 відсотків менше вуглецю у стінах, що потрібно закривати жалюзі, аби зберігати прохолоду. Як було насправді?
— Лузан: Не хочеться скаржитися, але перші дні було спекотно, особливо, саме у перший ден. Потім якось стало трохи холодніше, ми звикли, нам вже подобалося.
— Рибачок: У нас завжди відкритий балкон, вітерець гуляє.
— Вночі воно завжди краще з відкритим балконом…
— Лузан: Ну так, нам ще пощастило, бо був не сонячний бік. Але в перший день було неймовірно спекотно, а потім вже звикли, не було такого, що спека нас з’їдала.
— Вентилятор часто вмикали?
— Лузан: Перший день та ніч вмикали, а потім майже не використовували.
— Я підіймав матрац, там насправді все з картону складено. Ці ліжка надійні? Не було відчуття, що воно може розвалитися?
— Рибачок: Подивіться соцмережі інших, там взагалі…
— Лузан: Так, ми бачили в інтернеті відео, де десятеро людей стрибало на цьому ліжку і воно витримувало.
— Вам комфортно було спати на тих ліжках?
— Рибачок: Ну матрац трохи твердуватий, але мені було окей.
— Лузан: Мені також було комфортно. Ми були у Конча-Заспі на зборах, там такі схожі за розміром ліжка, тому майже нічого не змінилося.
— Рибачок: Гріх жалітися.
— Щодо гонки 200 м - занадто багато було віддано позитивних емоцій у двійці? Чи це вплинуло? Чи все ж таки це рівень конкуренції? Хоча це теж дистанція, на якій ви здобували "бронзу" в Токіо, Людо...
— Лузан: Звісно, це також моя улюблена дистанція і зараз у мене не дуже позитивні відчуття, що не все склалося так, як хотіла. На жаль, не вдалося на цій дистанції зробити свій максимум, досягнути того, чого прагнула. Але я щаслива, що у нас є медаль на 500 м, у двійці ми зробили неймовірно багато і я дякую Анастасії за те, що ми змогли здійснити це неймовірне для нас: ми самі до кінця не очікували, що вдасться, тож дуже цінуємо цю медаль. А щодо 200 м, на жаль, у мене була травма, яка себе проявила і на цих Олімпійських іграх. Я не змогла зробити той старт, ту роботу, яку я відпрацьовувала на останньому зборі. Я почувала себе на цій дистанції дуже добре, ми проходили модельні 200 м і, не викладаючись на повну силу, я відчувала, що можу додати, але, на жаль… Не хочу шукати собі виправдань, я зробила все, що могла, але на сьогодні так.
— Рибачок: Ось вам інший бік медалі, у що нам вилилося "срібло": у людини травма. Мій виступ також не порадував, бо дуже втомлені після вчорашнього дня, ніякі масажисти не допоможуть нам відновитися.
— Лузан: Але, ви бачили наш фініш у двійці на заключних 200 м - це й були ці наші 200 м з одиночки. Ми там віддали все, що мали - майже ніхто такого не очікував. Всі кажуть: "Ми не очікували, це одна з найкращих гонок", що ми тримали напругу з самого старту, типу "о, ні, ми вже пасемо задніх, нічого не вийде", і потім ми додаємо, вириваємося в лідери.
— Рибачок: Мій чоловік ті 200 м не дочекався, вже плакав, каже, Боже, на що дивитися.
— Лузан: Тому, ми цінуємо те, що є, що вдалося. У нас є нові далі, є мотивація рухатися далі. Тому дякуємо всім, хто причетний до цих медалей, до нашої підготовки, усім вболівальникам, людям, які все для нас робили, щоби ми дійшли до цієї медалі. Особливо дякуємо нашим захисникам, нашій Україні, всім.
— Рибачок: Особливо дякуємо тим, хто, попри провальний виступ у двійці, все одно вважає, що ми офігенні.
— Все ж таки сьогодні в одиночках було сподівання, думали, що вдасться?
— Лузан: Я збиралася дуже, налаштовувала себе, очікувала від себе, звісно, кращого, але, на жаль, не вдалося.
— Рибачок: Знаєте, як це відбувається? Ти йдеш на старт, налаштовуєш себе, віриш в себе, а коли робиш перший гребок на старті, ти розуміє, що фізично вже не можеш. У мене вийшло так, що друга половина 100 м, їду-їду і розумію, що я вже не можу. Від мене від’їжджають, як від стоячої, а я нічого не можу зробити. Це вже фізичний стан.
— Лузан: На жаль, кожен гребок мені давався крізь біль. Як ви бачили, мене вже вирішили зняти з фіналу Б.
— Це було рішення тренера?
— Лузан: Так. Я вже після фінішу сіла і зрозуміла, що не можу розігнути нормально спину і ще раз сісти у човен. Це б дуже нашкодило моєму здоров’ю на цей момент. Я, звісно, засмучена дуже через це, але нічого, у нас є медаль.
— Рибачок: Просто, щоб глядачі розуміли, у що нам виходять ці медалі, які ми здобуваємо, бо дуже багато хейту ллється на всіх.
— Це, мабуть, питання до організаторів, що гонка одна за одною, чи на ЧС так само?
— Рибачок: Так само. Ось Люда У Токіо взяла "бронзу" на 200 м, а на наступний день вже був півфінал, фінал двійки і ми взяли "срібло".
— Париж ви залишаєте із позитивними відчуттями, срібними відчуттями, із тріумфом, ми вам дякуємо, бо це реально було круто. Це однозначно ввійде в нашу історію.
— Рибачок: Ми дуже раді, що другу Олімпіаду поспіль наша двійка входить у топ-2 найкращих. Це не просто так з неба впало та раз стрельнуло. У нас дійсно класна двійка, дуже злагоджена робота і можна працювати.
— Лузан: Можна працювати ще краще, набагато, ми знаємо.