Кіпіані – це і є Грузія. Давид плакав через Лобановського, дивився ЧС з Ужгорода, а за кордон "не пускала мама"

Збірні України та Грузії зіграють 17 листопада між собою у Лізі націй.
Обидві команди перебувають в жахливій формі, і нічого екстраординарного від них чекати не варто.
У такі дні, як ніколи, згадується минуле – коли наші народи здобували гучні перемоги та виховували великих чемпіонів, що закохували в себе покоління.
Таких, як Давид Кіпіані.
У радянському футболі, де цінувалися передусім колективізм, атлетизм, самовіддача, Дато був білою вороною – своєрідним грузинським Платіні, що брав усю розбудову атак на себе. Кіпіані грав і почувався, як суперзірка, що за тих обставин не могло не призвести до проблем.
***
Грузія, по правді, те ще велике село. Усе, що варто відвідати, за нашими мірками майже поруч.
І усі великі – теж.
Не встиг Давид Кіпіані вийти на поле, як у нього вдома вже був тренер найсильнішої збірної СРСР Гавриїл Качалін – давай, каже, до нас в Москву. Та 17-річний юнак відмовився.
"Мови не могло бути, щоб грати за якусь іншу команду", – отакий гордий був.
А ще – інтелігент.
Батьки-лікарі наполягали на достеменному навчанні, юридичному факультеті, тоді як бабуся відкрила Дато, як його називали друзі, химерний світ мистецтва й літератури.
Про таких кажуть, що це не вони обрали футбол, а футбол – їх. Надто вже добре виходило – як тут кинеш? Ну, і всі поруч, знову-таки...
Малим Кіпіані вболівав за героя переможного Євро-1960 Славу Метревелі, і як настала пора дебютувати за Динамо Тбілісі у 1971-му, то вийшов, звісно ж, замість кумира.
Не старт, а мрія.
Ну, а за ним – ще роки пошуків себе.
Дивно констатувати, та Кіпіані остаточно знайшов свій стиль в Україні. В ту пору радянське ТБ транслювало міжнародні матчі хіба що за участі своїх, і аби подивитися футбол із "загниваючого заходу" слід було їхати до... Ужгорода, де ловило угорське телебачення.

У 1974-му Кіпіані якраз зламав ногу, тож на вимушених канікулах прибув на Закарпаття, де й... закохався у Йохана Кройфа.
"Кройф був його ідолом. Він потім довго ще повторював, що той був тренером на полі. І захотів собі цю нелегку ношу. Я навіть виділити не можу якийсь один матч – у нього не було провальних, але траплялись блискучі. Такі, як з Феєнордом, Вест Гемом, Карл-Цейссом – і отак ми й виграли Кубок володарів кубків", – зізнавався потім Олександр Чивадзе.
***
Усі разом вони були воістину історичним явищем.
Щоб маленька Грузія – і зібрала команду, здатну громити 3:0 праймовий Ліверпуль? Це ж фантастика.
Чивадзе грав у них ліберо, хоча оборона й була побудована в лінію. Фактично, він був її метрономом.
Віталій Дараселія й Владімір Гуцаєв на флангах – це ривки, дриблінг, швидкість.
Рамаз Шенгелія – стабільно якісні завершення перед воротами.
Але головне – у них був Кіпіані, що диригував грою, задавав темп, розганяв контратаки і притримував м'яч, коли це ставало вигідно. Як Кройф, Платіні чи Зіко, він прагнув бути скрізь. Блискуче бачення поля та техніка на м'ячі гарантували, що Дато не підведе, тож і тренер Нодар Ахалкаці зробив це командною фішкою.
Перший вільний художник радянського футболу – як вам таке?
І з ним грузини могли проходити в єврокубках Інтер...
Могли всуху бити Наполі...
Були здатні розтрощити Вест Гем.
У 1981-му в матчі з Феєнордом Кіпіані так вразив нідерландців, що ті пропонували 2,5 млн доларів та втечу за лічені хвилини, але він лише відмахувався: "Ви що, мене мама не пустить".
Коли ж у Кардіффі британський журналіст подарував йому 20 фунтів як сувенір, Дато на них розписався і повернув назад: "Тепер ти візьмеш за них більше".
Легендарний був характер – із тих, "які зараз не роблять".
***
Для Союзу усе було трохи ново й незвично, проте у 1977-му преса таки визнала Кіпіані найкращим гравцем країни.
І тільки Валерій Лобановський – ні.
Вони були як два полюси футболу, що бачили гру радикально по-різному. І хоча потрапляючи до київського метра Кіпіані гарував, як проклятий, все одно – ні.

На ОІ-1976 в Монреалі ВВЛ так і не випустив Давида, чим позбавив "бронзи":
"На початках були образи, і сльози були. Солідний удар по самолюбству! Але зараз від тієї досади нічого не залишилося".
"Люди мені чомусь не вірять, але ти запиши. Лобановського я вважаю професіоналом та великим тренером. Те, що він повіз мене до Монреалю і не поставив до складу – так йому мене нав'язали! То був політичний хід. Лобановському, достеменно знаю, сказали: "У збірній має бути один кавказець". І він мене взяв, хоча я не підходив ні під стиль його команди, ні під концепцію футболу. У мене з Лобановським дуже добрі, теплі стосунки".
Сильне було суперництво!
Динамо Київ тоді виграло чимало, але й Кіпіані з Тбілісі забрали чемпіонат-1978, два Кубки у 1976-му та 1979-му.
Ну, а в 1981-му грузини й поготів здолали НДР-івський Карл-Цейсс 2:1 та стали лише другою радянською командою після Києва, що привезла додому єврокубок.
Той матч на весь Союз коментував Коте Махарадзе – далекий родич Кіпіані по матері та його сусід.
Тим часом близький друг Кіпіані Буба Кікабідзе всього лиш слухав трансляцію по радіо, бо перебував на гастролях десь серед Африки.
Їй-богу, одне велике, але дуже талановите село.
***
Мабуть, він грав би довше, якби судді хоч іноді його берегли.
"Пам'ятаю, Дато раптом сказав: "Помацай мою ногу. Ось так рукою проведи". Я провів – і мені стало страшно, слово честі. Нижче коліна – суцільні горби! Уявляєте, як його били?" – розповідав знаменитий Міміно.
Останній, фатальний удар стався у тому ж 1981-му – від захисника Реала Анхеля Гарсії, що зламав Кіпіані гомілку.
Часу на відновлення ніби й вистачало, але Лобановський з Бесковим, що очолювали тоді збірну, вирішили не ризикувати – і не взяли грузина на ЧС-1982.
Кіпіані – гордий, як завжди – у відповідь спалахнув: "Якщо мене нема навіть серед 40 найкращих у 30 років, то який сенс продовжувати? Я хотів зіграти на чемпіонаті світу. Це ж мрія всіх футболістів. Шкода".
І... пішов з футболу геть. На піку слави – і в тбіліську прокуратуру! Остаточний рахунок – 115 голів за клуб та збірну.
Погане, погане рішення...
Вкупі зі смертельною аварією Дараселії воно стало кінцем епохи могутнього Тбілісі. Далі був довгий спад – аж до зони вильоту.
У 1984-му Кіпіані примусово вручили місце Ахалкаці – мовляв, давай, рятуй республіку. Та це вже була не та блискуча історія, що на полі.
Дато уникнув Першої ліги, але Динамо виглядало посередьо, а його самого з ганьбою виганяли за розлучення (обліко морале!), а тоді повертали голосуванням гравців – та ще Санта-Барбара.
"Неймовірно дотепний був. Почуття гумору божевільне. Міг вийти на сцену і заспівати будь-яку пісню – ми повірити не могли! А ще ми за кордон їздили без перекладача, він англійською говорив ідеально. Нонсенс для тих часів", – каже "захисник чотирьох збірних" Ахрик Цвейба, що зростав саме у Дато.
***
Ну, а ще далі – Перебудова, парад суверенітетів, Путч...
У Кіпіані було складне відношення до всього, що відбувалося в Грузії – і закінчилося великою кров'ю.
"Я вважаю, що нам не можна відразу виходити з союзного чемпіонату. Але проти свого народу я не піду. Раз вирішили йти, я разом з вами. Але, ще раз кажу, на мою думку, для всього грузинського футболу буде краще, якщо ми залишимося", – його думка не була популярною в 1990 році.
При тому з Давидом все одно спілкувався майбутній президент Звіад Гамсахурдіа – вони виросли в одному районі.
Якось коли все уже закінчилось, Кіпіані підмітив:
"В ту пору думали, що як не погоджуєшся – значить, ворог. Але я щиро поважав цю людину. Звіад першим заговорив зі мною про бога. Його слова для мене багато значили".
Зрештою, його 1990-ті стали ще складнішими за 1980-ті.
Коли Кіпіані арештували на Кіпрі, у пресі з'явилися чутки про рекет, розшук в Інтерполі, але все банальніше – Давид відкрив ресторан, в якому стріляли двоє нуворишів із Росії, що й призвело до депортації.
У 1995-му він знову тренував Динамо. Довів до ума Каху Каладзе, якого рекомендував Лобановському по старій пам'яті. Ще пізніше – очолив збірну Грузії, однак пішов зі скандалом, коли федерація через його голову вибачилася за невиклик Шоти Арвеладзе:
"Вони хотіли потопити мене як тренера! Бо збірну я прийняв із нулем очок, а здав із десятьма. Не вірили, що доб'юся результату. А вийшло все навпаки".
Десь так, десь ні.
Одне точно – в останні роки життя виглядав Кіпіані погано, змучено.
"Де вуса? Випали від старості", – такі люди й самі все розуміють.
Мабуть, єдиний гравець в історії СРСР, який писав до газети, аби спростувати, що читав Шекспіра в оригіналі – мовляв, його тільки грузинською та російською.
Єдиний, хто затьмарив на полі Зіко, після чого той не став мінятися футболками: "Фиркнув щось і пішов. А я лишився стояти..."
Шкода, що так. Лише у 49 років.
***
"Ми їхали з Тбілісі в гори. Біля села Чардахи побачили джип, який мчав на великій швидкості. Він випередив одну з машин, повернувся у свою смугу, але раптом зійшов з дороги і врізався в дерева", – говорив очевидець.

Потім казали, що чи то телефон відволік, чи інфаркт за кермом – яка вже різниця?
Давида Кіпіані не стало 18 червня 2001-го.
Останню спробу його реанімувати зробив провідний хірург республіканської лікарні Юстин Арвеладзе – батько Шоти.
Це не перебільшення – вони справді наче велике дружнє село.
"Ми втратили людину, з якою пов'язані всі досягнення тбіліського Динамо. Але Дато був великий не лише цим. Чим футбол гарний, заради чого народ ходить на нього, – все це було у Кіпіані. Я не знаю міста, де б у нього не було шанувальників: його любили, як рідного, і в Москві, і в Києві, і в Ташкенті, і в Єревані", – прощався Чивадзе, а натовп згідно кивав.
Все-бо так і є.
Десятка у футболі загалом має свою магію, та коли вона поєднується із крутими перемогами, харизмою, талантами поза полем, то такі гравці приречені одного дня стати... вулицями.
Кіпіані – один з цих рідкісних і від того особливо цінних оригіналів.
У Тбілісі його алея проходить прямо біля національного стадіону – нагадування всім, хто забув, що були в тутешніх фанів і куди щасливіші часи.
Телеграм-канал автора: Футбольні історії