Футбольне пекло Іраку: бетонні м’ячі Саддама, підірвані фанати та збірна біженців
Збірна Іраку лише вдруге в історії зіграє на чемпіонаті світу з футболу.
Видатне досягнення – особливо якщо знаєш про шлях, який подолала ця команда.
Правління скаженого диктатора і його сина-садиста. Десятиліття громадянської війни та терактів із тисячами жертв. Ніщо не вказувало, що "Леви Месопотамії" вийдуть сильнішими із пекла, через яке проходив Ірак, проте саме так у підсумку й вийшло.
***
Перемога над Болівією у фіналі міжконтинентального плейоф за місце на ЧС-2026 змусила Ірак сміятися і плакати водночас.
Надлишок почуттів, спогадів, жертв – тут все й одразу.
"Коли ми перемогли, я спершу зателефонував батькові, але говорити не зміг, лише ридав.
Не думаю, що люди розуміють повною мірою, скільки ми пережили як держава, як народ. Є причина, чому ми живемо за кордоном. Наші батьки були змушені виїхати, щоб дати шанс нам. Щоб одного дня ми повернулися", – ділиться нападник збірної Іраку Алі Аль-Хамаді.
Він розмовляє чистою англійською з помітним скаузерським акцентом. Це тому, що матір вивезла Алі з Іраку, коли малому був лише рік. Його батька, Ібрагіма, якраз арештували за участь в акціях протесту проти режиму Саддама Хусейна – от вона й наважилася.
Згодом, коли американці повалили диктатуру, Ібрагіма випустили з в'язниці і він возз'єднався з сім'єю вже в околицях Ліверпуля.
І таких історій в Іраку мільйони.
Із 26 гравців, яких Леви Месопотамії привезли на ЧС-2026, десятеро виросли у Великій Британії, Швеції, Данії та Німеччині. Дехто, як Марко Фарджи, вже не знає арабської мови.
Є й такі, як Ребін Сулака – етнічний курд із непідконтрольної Багдаду сепаратистської землі.
Ну, а на чолі всього – екстренер збірної Австралії Грем Арнольд та його помічник Рене Меленстен, що багато років асистував серу Алексу Фергюсону в Ман Юнайтед.
"Ірак до сьогодні відчуває наслідки другої війни в затоці. Це видно в містах. Вони-то відновлюються, але тут не Дубай і не Саудівська Аравія", – пояснює нідерландець.
"Саме тому коли ми вийшли на Мундіаль, було повне божевілля. Ціла нація потребувала свята, і ми дали їм величезний заряд радості й енергії".
***
Правду кажучи, Ірак пережив аж надто багато для однієї країни.
Хто не чув про диктатора Саддама Хусейна, що двічі воював зі США – і обидва рази ганебно програв?
А от його син Удей не такий відомий. І даремно!
У 1984-му Саддам віддав Удею весь іракський спорт, призначивши головою олімпійського комітету. Це й стало початком великої біди.
Хоча футбольна збірна Іраку в ту пору грала добре і відібралася на ЧС-1986, проте Удей вигнав тренера, залякав гравців, відмінив спаринги – і так отримали 3 поразки, 0 очок.
На нещасних, які вернулися додому, вже чекали "червоні кімнати" – катівні, де син диктатора за допомогою середньовічних механізмів мучив своїх жертв.
"Слово, яке найбільше йому підходить – садист. Я особисто бачив, як він катував щонайменше десятьох футболістів. Навіть Саддам був людянішим за Удея", – розповідав Латіф Яхія, що працював "двійником" Удея на публічних заходах.
Футболісти зі свого боку усе підтверджують.
"Якось посеред ночі по мене приїхала машина. Мене вивезли в пустелю, побили і сказали, що я більше не гратиму футбол. І це лише один випадок. 5-6 разів мене штрафували, тричі брили налисо; кидали до в'язниці, аби я перейшов у його клуб", – пригадував нападник початку 1990-х Ахмед Радхі.
Ще страшніша історія в Емада Рідха: "Мого рідного брата засудили до смертної кари нібито за участь в опозиційному русі. Коли на ЧС U20 я забив Канаді, то підняв футболку, аби показати портрет Саддама. Якби я цього не зробив, вони б його стратили".
І навіть Хабіб Джафар, найбільша тогочасна зірка Іраку, купу разів виступав боксерською грушею: "До сьогодні один погляд на штаб-квартиру НОК викликає в мене страх. Для мене вона означає місяці тортур. Поганий пас – це удар батогом. Або могли намалювати на стіні велосипед і наказати їздити на ньому, інакше – нові побої. Хоча били вони все одно".
Єдиною людиною, якій вистачило мужності кинути виклик свавіллю, був тренер Аммо Баба. У 1992-му він у присутності 50 тисяч глядачів не пішов за срібною медаллю після ганебного суддівства на користь клубу Удея – і той спустився на поле:
"Він говорив нісенітниці. Я сказав йому, щоб йшов до біса. Сказав, що він нічого не тямить у футболі. Чому мене не вбили? Мабуть, мене надто сильно любили люди".
При тому й Баба розповідав і про удари кабелями, і про бетонні м'ячі, які Удей змушував бити з усієї сили – то була його улюблена розвага.
Ясна річ, прислана ФІФА у 1997-му комісія нічого такого в Іраку не помітила.
"Ми навіть жартували між собою про те, як саме нічого не скажемо. Ми не могли цього зробити, розумієте?" – пояснює тодішній збірник Шарар Хайдар.
А от що було вже точно помітно, то це деградація іракського спорту за Удея. Якщо на ОІ-1980 відібралися 43 іракські спортсмени, то на ОІ-2000 – лише 4. Садист-очільник руйнував все, до чого дотягувався – допоки не зруйнували його самого.
Армія США лише за 21 день виграла війну, після чого Удей із братом Кусеєм сховалися, але ненадовго. У липні 2003-го їх здали за винагороду, і безіменний, проте доблесний гранатометник перетворив обох на м'ясний фарш.
"Як вони померли?" – за легендою перепитав Саддам.
"В бою", – відповів помічник.
"Як шахіди", – задоволено констатував диктатор, якого пізніше повісили.
***
Чи стало Іраку від того краще? Чи відродилося нормальне життя?
На жаль, мільйонна армія Саддама в повітрі не розчинилася.
Ці головорізи, звиклі до етнічних та релігійних чисток, стали кістяком низки терористичних груп і передусім ІДІЛ, що терактами перетворив життя в Багдаді на пекло.
В одному лише 2007-му від рук бойовиків загинуло понад 26 тисяч мирних іракців. Американських військ не вистачало, та й не бажали вони вплутуватися у новий В'єтнам.
Як воно – грати на такому кривавому тлі? А от Ірак зіграв – і навіть переміг.
"На тому Кубку Азії в 2007-му ми й самі чекали, що це буде просто участь, а тоді ми вилетимо. Проте в 2-му турі ми здолали фаворита Австралію 3:1, і на нас звернули увагу. Надалі щоразу, коли ми перемагали, то бігли по газети. Хотіли дізнатися на реакцію у нас вдома", – пригадує Саліх Садір.
І ось що дивно: поки всередині Іраку курди, суніти й шиїти вбивали одні одних, у збірній всі групи товаришували.
Журналіста Джеймса Монтегю вразив той табір "Левів": "Я помітив товариськість, гумор і єдність. І це при тому, що більшість гравців втратили близьких, а вдома їм погрожували радикали".
І ще попри жахи, які відбувалися кожен день.
Тренер Жорван Вієйра пригадує, як фізіотерапевт команди поїхав додому, бо його дружина народжувала, а дорогою назад загинув від вибуху замінованого авто.
"І що я мав сказати гравцям? Плакати разом з ними чи пояснювати їм, що треба бути сильними?" – питає бразилець.
Тим не менш, він зрозумів суть Іраку; зумів перетворити колективний біль на їхню силу. "Леви" здолали Корею по пенальті у півфіналі, а у вирішальному матчі мінімально перемогли Саудівську Аравію з голом капітана Юнеса Махмуда.
Усе відбувалося на тлі нової хвилі терактів. Смертники тут і там атакували фанів, що збиралися на площах. Після Кореї, наприклад, загинуло 50 людей лише від двох вибухів у Багдаді.
"Ми навіть не хотіли виходити на поле, але по ТБ показали матір, чийого сина вони вбили. Вона сказала, що не ховатиме його, поки ми не здобудемо кубок. Це дуже вплинуло на хлопців, стало поворотним моментом", – зізнається Садір.
Футболісти тоді зробили усе, аби об'єднати країну, проте їм це вдалося заледве на кілька днів.
Війна всіх проти всіх продовжилася, і у 2016-му в Іраку сталося 4000 насильницьких злочинів – в 7 разів більше, ніж за Хусейна.
І весь цей час, цілих півтора десятиліття, люди від Басри до Ербіля продовжували кидати домівки, шукаючи спокою в інших краях. Вважається, що наразі понад 4 млн іракців осіли в Європі та США.
***
Лише останнім часом цей відтік трохи призупинився.
ІДІЛ-бо розбитий, терактів різко поменшало – отже, можна якось жити.
Із недоліків – сталої держави досі нема. Курди на півночі утримують свою ніким не визнану республіку. Також і всередині Іраку діє низка угруповань (Асаїб Ахль аль-Хак, Організація Бадр, Катаїб Хезболла і тд), які лише формально підконтрольні уряду, а по факту – Ірану.
Поки національна збірна гратиме на ЧС-2026, у прем'єра Алі аль-Заїді своя битва – за єдність.
Іракському лідеру вдалося просунути митну реформу, яка поставила курдів у пряму залежність від Багдаду.
Також частина проіранських міліцій після американських бомбардувань погодилася на роззброєння, що має розпочатися до кінця червня.
Теоретично в разі успіху на Мундіалі команда Грема Арнольда зможе приїхати додому і відсвяткувати це з фанатами у кращій державі, ніж була за Удея чи американців. Теоретично...
Чи вийде так?
Одне точно – вони будуть сильно старатися. Ви ж пам'ятаєте, що казав Аль-Хамаді? Як і в 1986-му, і в 2007-му, для іракців футбол – це не про гру з м'ячем; це бій за щось більше.
"Для багатьох гравців збірної подорож на Мундіаль була пеклом", – визнає курд Ребін Сулака. "Зараз я лише сподіваюся, що Ірак пишатиметься нами. Що ми об'єднаємо всіх людей Іраку".