Найвидатніші біженці в історії гри, або Як трагедія басків навчила футболу Радянський Союз
Атлетик Більбао сьогодні зіграє у півфіналі Ліги Європи. Як і сто років тому, цей клуб залишається символом Країни басків, де можуть грати лише уродженці краю.
Чемпіон розповідає, як корінні жителі Піренеїв стали біженцями і поневолі допомогли розвинути футбол у наших краях.
***
Кажуть, що це була ідея Хосе Антоніо Агірре, першого лехендакарі.
У 1936-му лідер баскського народу склав присягу в базиліці святої Бегонії у Герніці, коли Іспанію вже охопила кривава громадянська війна.
"Над всією Іспанією безхмарне небо", – хто не чув цю фразу? Але насправді, це трохи міф, бо в різних регіонах пароль франкістів 18 липня 1936-го звучав по-різному.
Зрештою, як і результат повстання.
Деякі міста, як Севілья, негайно підтримали правих. Більшість, як Мадрид і Барселона, стали на бік лівих.
Басків глобально мало цікавили і ті, й інші, проте соціалістична республіка обіцяла їм широку автономію, тоді як Франсіско Франко прагнув посилити центр і асимілювати окраїни. Вибір був дуже легким.
Агірре – сам ексзахисник Атлетика Більбао – мобілізував на війну 100,000 басків, а оборону навколо головних міст доручив будувати французьким інженерам.
Ага, тим-таки, що спроєктували лінію Мажино. Якби ж він знав...
Ну, і ще лехендакарі після початку боїв викликав до себе найкращих баскських футболістів, яких придумав відправили за кордон з місією – вони мали збирати гроші на боротьбу і розповідати світу про злочини франкістів та союзного їм італо-німецького легіону Кондор.
***
Їхній клас гарантував інтерес до турне. В ті часи баски домінували в іспанській лізі, вигравали більшість трофеїв.
Атлетик ставав чемпіоном у 1930-му, 1931-му, 1934-му і 1936-му, а ще 4 рази поспіль здобував Кубок. Також саме баски визначали лице потужної збірної Іспанії, яка в 1934-му виграла у Бразилії 3:1.
Це були і майстерні, і принципові чоловіки – настільки, що в 1935-му у Кельні відмовилися зігувати в присутності Герінга, Геббельса й інших. Англія, Франція – всі підняли руки до сонця, тільки не вони.
Головною зіркою басків був Ісідро Лангара – найкращий бомбардир Прімери у 1934-му, 1935-му і 1936-му, що грав за Ов'єдо.
Також за них грали другий найкращий голкіпер Іспанії Грегоріо Бласко та капітан Реала Луїс Регейро.
Агірре призначив їхнім тренером переконаного націоналіста Педро Вальяну; знайшов масажиста, лікаря, керівника делегації та журналіста, який мав висвітлювати їхні баталії – і вони поїхали.
Ніхто навіть у найчорнішому сні не уявляв, що вони їдуть назавжди.
Корабель зі збірною Еускаді відбув з порту Більбао 24 квітня 1937-го, а вже 26 квітня у Парижі баски дізналися, що німецька авіація знищила дотла місто Герніку, колиску їхньої нації.
Вони перемагали найкращі клуби Франції – 3:0 з Расингом, 5:2 з Марселем – а тим часом франкісти скидали на Більбао по сто бомб за день.
Просто продовжувати грати в тій ситуації вже було подвигом.
Велика Британія відмовилася прийняти їх, бо зберігала нейтралітет, тож баски поїхали далі континентом – Бельгія, Чехословаччина, Польща. Саме в Катовіце після перемоги 4:3 над командою Ернеста Вілімовського до табору Еускаді завітали гості з Радянського Союзу і запропонували 100,000 франків за серію матчів. Понад те, совіти також пообіцяли прийняти 1,500 дітей-біженців.
1937 рік, розпал репресій у СРСР, але для басків це була найкраща пропозиція за все турне, і вони бачили у Сталіні спасителя.
Вони прибули до Москви 15 червня, і в аеропорту з квітами і під музику оркестру Регейро проголосив:
"Ви прийняли дітей, що так рано пізнали жахи війни, довівши тим самим ще раз, що є на світі країна мужності, миру та дружби".
***
ФІФА усе це страшно дратувало.
Писали навіть, що басків можуть довічно дискваліфікувати, але Жюль Ріме передумав через гуманітарні цілі турне.
Справа в тому, що совіти кількома роками раніше домовились про товариські матчі у Франції в обмін на вступ до ФІФА, але, звісно, збрехали – і відтоді перебували в ізоляції, граючи лише з аматорами.
Через це футбол в СРСР відставав від Заходу, тут навіть не чули про новітню схему WM, яку придумав Герберт Чепмен в Арсеналі.
Тим часом баски використовували якраз її – і так отримували кількісну перевагу чи не в кожній атаці.
В першому ж матчі з володарем Кубку СРСР-1936 Локомотивом Еускаді розгромно перемогли 5:1. У совітів хіба воротар Валєнтін Гранаткін щось показав, а от польові розгубилися.
Аби якось стримати Лангару, в наступній грі переможець Кубка-1937 московське Динамо прикріпило до баска персональника, але того вистачило лише на 25 хвилин. Далі форвард, що при зрості 175 см мав 84 кг, і за це був прозваний Танком, зробив свою справу – 2:1.
Що ж робити? Як зупинити баскських гостей?
Дружнє турне на очах ставало проблемою для влади, бо ж виходило, що радянський народ зовсім не непереможний.
Як писав пізніше у пояснювальній голова Ленінградського комітету у справах фізкультури та спорту Тумченок, "... мене викликав секретар Ленгоркому ВЛКСМ Уткін і від імені Косарєва, який дзвонив по телефону, у присутності секретаря ЦК ВЛКСМ Вершкова запропонував вибити з гри двох футболістів – Регейро та Горостісу".
Добре, що його не підтримали. Натомість перед матчем у Ленінграді басків весь день водили пішими екскурсіями, а вночі влаштували чи то п'янку, чи оргію. Так була здобута нічия 2:2 – і радянська пропаганда нарешті мала чим похвалитися.
***
Взагалі-то наступний матч проти Спартака не був запланований від початку, але басків вже не питали. Москва так захотіла.
У Спартак влили Малініна з ЦДКА, Тєрєнкова з Металурга, а ще дует форвардів Динамо Київ Шиловський – Щегоцький. Крім того, псевдо-Спартак, а по суті збірна СРСР, вперше грала за схемою басків, яку в Союзі прозвали "дубль-ве".
Надворі було 8 липня 1937-го, і ще перед грою Ісідро Лангара отримав телеграму – його батьків вбила німецька авіабомба.
Навіть страшніша похоронка прийшла голкіперу Бласко – франкісти вбили і його батьків, і двох дітей, яких він з ними залишив.
Ну, але совітам було по барабану – вони хотіли перемоги і не мали сорому.
За рахунку 2:2 команда Еускаді всім складом пішла з поля, протестуючи проти судді Космачова, який свистів в один бік, а тоді ще й пенальті нізащо призначив. Гості сиділи в роздягальні 40 хвилин, і лише втручання наркома закордонних справ Молотова повернуло їх на поле. Здається, вони все зрозуміли, бо далі вже не пручалися і покірно програли 2:6.
Усіх учасників тієї "перемоги" влада нагородила орденами і поїздкою за кордон, а щоб гості не образились, то вже наступного дня суддю Космачова вивели зі складу Всесоюзної суддівської колегії за "незадовільний арбітраж".
Не факт, що баски взагалі звернули на це увагу. Їм-бо скоро стало геть не до футболу – в чергових листах писали, що їхня країна програла, війська тікають.
"Залізне кільце", побудоване французами навколо Більбао, виявилося занадто вузьким, тож артилерія франкістів безкарно руйнувала місто, і його довелося здавати. Лехендакарі з останніми прибічниками втік у гори, а звідти до Каталонії, яка ще опиралася.
Їм більше не було за що грати, і решта турне – це вже якась інерція.
***
Її перший етап – поїздка до Києва і матч 15 липня 1937-го.
Понад 40 тисяч киян зібралися тоді на стадіоні, а склад вже традиційно посилили чужими гравцями із Одеси і навіть Ростова-на-Дону.
Не допомогло.
Лангара і Бласко стали героями зустрічі, що завершилася перемогою басків 3:1.
При цьому саме в Києві відбувся показовий епізод – один з голів Динамо судді несправедливо відмінили, що годі було уявити в Москві, і баски апелювали до арбітра, що м'яч треба зараховувати. Ось якими вони були.
Ще далі – дві перемоги в Грузії, де місцеві свято оберігали псевдонаукову теорію про родинні зв'язки з Еускаді.
Фінальна ж зупинка – Білорусія та 6:1 проти збірної Мінська.
Радянська влада стримала слово, виплатила баскам 100,00 франків, і вони вже не застали статті в газеті Правда, що вийшла 5 серпня 1937-го:
"Виступи в СРСР збірної Басконії показали, що наші найкращі команди ще далекі від високої майстерності. Але ц матчі принесли чималу користь нашим футболістам (довгий пас, гра краями, головою). Подальші зустрічі з найкращими командами Заходу ще більше збагатять радянські команди і допоможуть їм стати в лави найкращих футболістів світу".
Зрештою, так і вийшло.
Уже з сезону-1938 усі радянські клубні команди синхронно перейшли на схему "дубль-ве", яку навіть вдосконалили і збагатили.
Гавриїл Качалін був серед новаторів. У 1937-му він сам бігав проти басків у складі Динамо Москва, а у 1960-му очолював збірну СРСР, що виграла перший в історії Євро.
***
Тим часом нещасна Еускаді рухалася далі – не маючи цілі, не знаючи шляху.
Вони заїхали до скандинавів, тоді повернулися до Франції, а вже там отримали пропозицію із Мексики, де жило чимало баскських мігрантів, які їм симпатизували.
Усі поїхали за океан, крім двох – Гільєрмо Горостіса і Роберто Ечебаррія таємно повернулися до Іспанії, отримавши амністію від Франко.
Зрадники, герої або ж просто задовбалися від життя в дорозі – називайте, як хочете.
Ті ж, хто таки поїхав до Америки, об'їздили ще дуже багато – не лише Мексику, а й Кубу, Аргентину, Чилі, Уругвай. Вони всюди збирали натовпи і їх всюди любили – особливо Лангару, якого одного разу несли від аеропорту в Мехіко буквально на руках.
Виступаючи в Аргентині, "Танк" став першим футбольним кумиром Альфредо Ді Стефано.
Ну, а завершилося їхнє безкінечне турне аж у 1939-му, коли вони зареєструвалися на чемпіонат Мексики вже як клубна команда – Селексьон Еускаді.
Безстрашний воротар Бласко, невтомний хавбек Сілауррен, технічні брати Луїс та Педро Рігейро; Ірарагоррі ліворуч та Суб'єта праворуч, а попереду, звісно, Лангара – вони ще раз довели майстерність і посіли 2-е місце, навіть маючи на заміні лише трьох гравців, а тоді потиснули один одному руки і роз'їхались.
Лехендакарі Агірре вже у вигнанні вислав кожному по 10,000 песет "на нове життя" – останній жест вдячності.
Тренер Вальяна осів в Уругваї, де працював у футболі аж до смерті – арбітром і журналістом.
Брати Регейро, Бласко, Аедо, Мугерса і багато інших більше ніколи не побачили Іспанію. Вони лишились в Мексиці, завели нові сім'ї, забули старе горе. Син Луїса Регейро, теж Луїс, став футболістом, грав за Мексику на ЧС-1966.
Анхель Суб'єта зажив великої слави в Аргентині, де одружився і мав п'ятьох дітей, проте в якийсь момент заскучав і повернувся з ними до Більбао – та ненадовго, бо той надто змінився, і колишня зірка не впізнала рідний край.
Сілауррен, Ірарагоррі – у цих вийшло, хоча за Франко й старалися не висовуватися.
Що ж до Ісідро Лангари, то у 1946-му він вів перемовини з Реалом, проте Сантьяго Бернабеу вклав усі гроші в новий стадіон, який потім назвуть його ім'ям, тож вимушено відмовив. У підсумку Лангара повернувся до Ов'єдо, пограв три сезони, але дивилися на нього косо, у спину чув "зрадник", тож поїхав назад до Мексики, де Регейро влаштували його до себе компаньйоном у бізнес. Ще раз до Іспанії Танк прилетів аж у 1992-му – смертельно хворим, аби померти, де виріс.