Стадіони в окупації: чим живуть і як виглядають спортивні споруди Донбасу
Російсько-українська війна розпочалась 20 лютого 2014 року після перемоги Євромайдану та втечі Віктора Януковича до Ростова. Саме тоді російські спецпідрозділи захопили будівлю парламенту АР Крим, а вже 12 квітня бойовики Гіркіна-Стрєлкова окупували місто Слов’янськ. Бойові дії почали ширитись територією Донбасу і спорт почав відходити на другий та третій плани.
Деякі міста Збройним силам України вдалось деокупувати, деякі міста та села бойовики за підтримки регулярної армії Росії повертали під свій контроль. У Луганську, Донецьку та інших українських містах Донбасу вже понад 10 років не лунає гімн України, мовчать футбольні трибуни та не відбувається великих спортивних подій.
Ми пропонуємо зануритись у реалії тимчасово окупованих територій та поглянути, яка доля спіткала спортивні арени Донеччини та Луганщини, які не перший рік живуть лише надією, що до них повернеться цивілізація та добробут, а разом із ними й великий спорт.
Стадіон "Авангард" (Луганськ)
Спортивний комплекс було збудовано у 1951 році й за цей час арена пережила дві реконструкції, остання з яких відбулась у 2011 році. Тоді ФФУ прийняла рішення заборонити проведення матчів на стадіоні після "того самого" матчу Зорі проти Волині, коли газон більше нагадував болото.
У 2012 році "Авангард" приймав поєдинок Суперкубку України між донецькими Шахтарем та Металургом, в якому перемогу здобули "гірники" із рахунком 2:0. Останній матч на домашній арені "чорно-білі" зіграли 27 квітня 2014 року, після чого вимушено залишили Луганськ.
У тому ж році стадіон постраждав від обстрілів під час спроби прориву терористів на околицях міста. Довгий час поле та трибуни ніхто не ремонтував, але чи треба з часом зробити картинку "вселенського щастя"? Треба, тому куратори з Росії відремонтували постраждалі трибуни, замінили одну літеру в слові "Зоря" та почали проводити "чемпіонат лнр" на "Авангарді".
У 2022 році місцева влада заявила про плани знести стадіон, а на його місці побудувати нову арену.
"Зараз місто Москва зайнялося відновленням стадіону "Авангард" у центрі Луганська, що на вулиці Оборонна. Готується проєкт, і найближчим часом, швидше за все після Нового року, розпочнеться його відновлення. Швидше за все, там буде не ремонт, а повністю зводитиметься нова будівля. Повністю весь "Авангард" зноситиметься: і трибуни, і будівлі буде повністю будуватися новий стадіон", – заявляв тоді Алєксандр Корнієнко.
Втім, балакати легше, ніж робити. На стадіоні до війни функціювали дитячі секції з футболу, боксу, карате, легкої атлетики та інших видів спорту. Наразі майже усі вони зачинені, а стадіон дуже повільно, але перетворюється на занедбану споруду.
РСК "Олімпійський", Донецьк
Колишній домашній стадіон Шахтаря було збудовано у 1958 році архітекторами Рєвіним та Голубковим та міг вмістити 25 000 вболівальників. Окрім єврокубкових матчів "гірників" та донецького Металурга арена приймала поєдинки юнацького Євро-2009, на якому збірна України у фіналі переграла однолітків з Англії 2:0.
У 2011 році на стадіоні виступав з концертом німецький гурт Scorpions, а влітку 2013 року РСК "Олімпійський" став місцем проведення Чемпіонату світу з легкої атлетики серед юнаків.
Там, де хазяює Росія, нема місця ані великим спортивним подіям, ані концертам всесвітньо відомих рок-виконавців, тому стадіон перетворився на місце, окупанти проводять навколовоєнні тренінги. Проте зазначимо, що за стадіоном доглядають, на відміну від "Шахтаря", який перетворився на пустир.
"Донбас Арена", Донецьк
Неймовірний за своєю красою стадіон було збудовано у 2009 році за божевільні 400 мільйонів доларів на тлі здобуття Україною права проводити матчі Євро-2012 з футболу сумісно із Польщею.
Окрім континентальної першості, на стадіоні виступали такі виконавці як Гайтана, Ріанна, а Міла Йовович особисто вітала Шахтар із днем народження.
Влітку 2014 року арена стала хабом видачі гуманітарної допомоги Ріната Ахметова, проте регулярно піддавалась руйнації фасаду через обстріли. Втім, у 2017 році бойовики "ДНР" вирішили "експропріювати" арену на користь "молодої республіки".
Наразі за стадіоном іноді доглядають, а іноді навіть проводять концерти. Щоправда, замість Ріанни та Йовович гості тепер ЧАЙФ та душевнохвора Чічєріна. Замість Барселони та лондонського Арсенала – нічого, окрім піар-шоу окупантів.
Останній свій матч на цей час Шахтар зіграв вдома 2 травня 2014 року. Дуже символічно, що суперником був Маріуполь, який не просто втратив стадіон внаслідок приходу на нашу землю росіян, а фізично залишився без міста.
Стадіон імені Володимира Бойка (Маріуполь)
Ще одна українська арена, яку було зведено у 50-х роках минулого століття. З моменту побудування у 1956 році домашні матчі тут проводив Маріуполь, який у різні часи називався Іллічівцем та Металургом.
З перших днів повномасштабного вторгнення арена перебувала під постійними обстрілами, внаслідок чого було зруйновано більшість адміністративних будівель. Ушкоджень зазнали також і поле з трибунами.
Окрім як місце для пафосних відео бойовиків з бригади "Еспаньйола" стадіон наразі використовується як склад для зберігання військової техніки та боєприпасів. Окупаційна влада заявила про наміри відремонтувати арену та навіть хоче проводити там матчі, але на прикладі луганського "Авангарду" хочеться вірити, що за той час, коли окупанти зберуться це робити, то їх у багатостраждальному Маріуполі вже не буде.
Стадіон "Перемога" (Кадіївка)
Арену, яка могла вмістити до семи тисяч вболівальників, було збудовано ще у 1921 році. До війни там проводили свої матчі футбольні клуби Стаханов (за старої назвою міста) та Вікторія.
Окрім футболу, стадіон щорічно приймав аматорський тенісний турнір серед чоловіків в одиночному розряді. Втім, весь спорт залишив "Перемогу" з приходом росіян у 2014 році.
Як і більшість таких арен, ЗС РФ використовували територію для зберігання військової техніки, снарядів та як місце тимчасового розміщення особового складу. Такі рішення призвели до часткового знищення стадіону влітку 2022 року, коли ЗСУ влучно вдарили по "Перемозі", знищивши близько ста бойовиків ПВК "Вагнер".
З того часу стадіон перебуває у зруйнованому стані, а російські окупанти тепер шукають інші цивільні місця, де можна сховати своїх терористів.
Стадіон "Хімік", Сіверськодонецьк
Арену було збудовано у 1951 році для місцевого однойменного клубу, який виступав у нижчих дивізіонах СРСР та України. Окрім футболу, на спортивному об’єкті також функціювали дитячі секції з боксу, легкої атлетики та кікбоксингу.
До 2022 року на арені відбувались матчі чемпіонату Луганської області з футболу, а також проводились концерти з нагоди державних свят. Втім, усе це припинилось із новим витоком російсько-української війни.
В ході міських боїв та обстрілів з усієї можливої неядерної зброї "Хімік" було частково зруйновано, а до 2024 року на нього взагалі ніхто не звертав увагу.
Минулого літа окупаційна влада заявила про наміри відбудувати арену та навіть почала демонтаж старих трибун. Цікавий підхід функціонерів, які не можуть запустити у зруйнованому місті більше, ніж одну котельню. Втім, віцепрем’єр Росії Хуснуллін заявив, що відновлення "Хіміка" планують завершити до кінця 2025 року.
Стадіон "Металург", Бахмут
Ще одна арена провінційного міста Донбасу, яка фактично припинила своє існування. Споруду було введено в експлуатацію у 1949 році, а остання реконструкція була у 2012.
До повномасштабної війни на "Металурзі" проводились різноманітні міські та спортивні заходи, зокрема юнацький Чемпіонат України з легкої атлетики у 2018 році.Також на стадіоні свої домашні матчі іноді проводив краматорський Авангард, коли "Прапор" знаходився на відновленні.
У ході активних бойових дій 2022-2023 років стадіон був майже вщент зруйнований, як і 80% міста. Окрім футбольного поля, на території споруди знаходився легкоатлетичний манеж, який окупаційні війська дещо полагодили та почали використовувати як місце зберігання техніки. Втім, навесні 2024 року туди завітав Storm Shadow, після чого арена так і стоїть у руїнах.
На Донбасі є ще безліч спортивних арен, які з 2014 року не використовуються за своїм призначенням, такі як стадіони "Металург" у Донецьку, "Шахтар" у Хрустальному або "Колос" у Старобільську.
Хочеться вірити, що до них ще повернеться спорт, гомін уболівальників та радість спортсменів, які здобуватимуть свої перші великі перемоги на провінційних аренах України.