Від капрала Вермахту до легенди Манчестер Сіті: неймовірний шлях Берта Траутманна
Сьогодні світ відзначає День пам'яті, і це правильний час, аби згадати одну з легенд Другої світової.
Берту Траутманну було лише 21, коли він потрапив у англійський полон наприкінці 1944-го.
Позаду – два Залізні хрести за хоробрість у складі Люфтваффе.
А що попереду?
Німецький капрал, який свято вірив у ідеї Гітлера, та вбивав заради них по всій Європі, не міг і уявити, що покидатиме світ кавалером ордена Британської імперії та членом Залу слави англійського футболу.
***
До завершення фіналу Кубка Англії залишалося якихось 15-17 хвилин.
Він не без задоволення поглядав на табло, де видніли приємні оку цифри: Манчестер Сіті – 3, Бірмінгем Сіті – 1.
Щільна гра, бойова – аж кості тріщали. І коли Пітер Мерфі прорвався до воріт по центру, Берт Траутманн теж ні секунди не вагався, а стрибнув нападнику прямо в ноги.
Хрусь!
Коли він прийшов до тями, навколо сиділи тренер Лорі Барнетт, капітан Рой Пол, захисник Рой Літтл та ще хтось, він не міг розгледіти як слід. Барнетт кричав:
"Ти можеш продовжити? Ти зможеш?!"
А надворі, на секунду, 1956 рік, і заміни ще не дозволені. Якщо б він вибув, то Ман Сіті догравав би фінал у меншості, що не обіцяло хороших новин, і тому Траутманн, не зумівши кивнути головою, підняв догори великий палець. У відповідь "Вемблі" затягнув на його честь For He's a Jolly Good Fellow.
А далі...
"Коли я дивився запис матчу, то впіймав себе на думці, що не пам'ятаю нічого з того, що відбувалося після зіткнення. Геть нічого. Наче мене там і не було".
***
Їй-богу, його й не мало там бути.
Це якийсь абсурд; фантастична примха долі, що він опинився у цьому місці і в цей час.
Він же ніякий не Берт, а Бернд.
Бернд Траутманн – вихованець Гітлерюгенда з 1933-го; лауреат премії Гінденбурга за перемогу на чемпіонаті Німеччини зі стрільби та метання списа у 1938-му; доброволець Вермахту у 1941-му, що одним з перших перейшов радянсько-німецький кордон:
"Як пішов? Коли ти молодий хлопець, усе це схоже на пригоду. Це вже потім ти день у день спостерігаєш страшні речі – смерті, тіла загиблих, жах живих. В якийсь момент ти можеш перестати себе контролювати. Де в кого тіло так тремтить, і він може накласти в штани".
Але Бернд не наклав.
Ба більше, він із радиста швиденько перекваліфікувався в десантники, і саме в Люфтваффе провів майже всю велику бійню.
Москву брав – не взяв. Сталінград – теж не взяв:
"Деякі сумніви у мене з'явилися ще там, на Сході. Якось ми з другом вирішили відійти покурити, і в лісі натрапили на голоси. То були частини СС. Вони вбивали єврейських жінок і дітей. Ми втекли звідти, не подавши виду. Мені було 18".
Ну, а далі були полони.
Восени 1943-го його взяли червоноармійці біля Дніпра, але Бернд втік.
Ще пізніше, навесні 1944-го, він попався французьким партизанам-макі, але теж зумів накивати п'ятами.
За два поспіль порятунки та проявлену хоробрість у боях Траутманн отримав два Залізні хрести, а ще звання капрала і наказ висуватися із полком до містечка Клеве, де слід було організувати оборону.
Тут-то й настало пекло:
"Нас бомбили три дні. Безперервно. Міста не стало. Із нашої тисячі живими залишилися 90, і то чимало було калік".
Коли союзники нарешті прийшли в місто, воно вже не воювало. Траутманн намагався втекти, але попався американському конвою, що наказав закинути руки за спину і йти на пустир. Вони б його розстріляли, але цей Гудіні примудрився втекти ще раз – стрибнув через паркан прямо під носом у янкі.
Щоправда, впав майже до ніг британцям, які проходили повз. Один з них сказав:
"Ну що, фріце, як щодо чашки чаю?"
***
Отак-от він і став полоненим Великої Британії, а не США чи СРСР.
У 1945-му їх таких назбиралося на Туманному Альбіоні понад 400 тисяч.
Женевська конвенція вимагала відпустити німців після завершення бойових дій, але прем'єр Клемент Еттлі мав іншу думку – мовляв, що поруйнували, те хай і ремонтують.
Всіх полонених відправили на розбори руїн, будівельні майданчики, ферми й заводи. Від Лондона до Абердіна – завжди в коричневих робах із жовтими ромбоподібними нашивками; поруч – військові або поліція.
Також по вечорах на всіх чекало "перевиховання" – зокрема перегляд кадрів із Аушвіца чи Бухенвальда, знятих після звільнення у 1945-му:
"Якщо чесно, в глибині душі я все ще вважав євреїв лише лихварями й спекулянтами. Але також кадри з концтаборів змусили задуматися: як наші люди могли це творити?
І ще на мене вплинуло, коли мене приставили шофером до сержанта Блоха, єврея. Спочатку мене це дратувало, але потім я зрозумів, що він класний хлопець. Ми трохи потоваришували".
В ту пору це була дивина – здебільшого в спину йому кричали "німецька свиня".
Одна дівчина, Меріон, закохалася в Траутманна і завагітніла, коли він ще був у таборі, але її батько сказав, що вб'є обох, якщо той з'явиться на порозі. Зрештою вона виїхала з донькою туди, де її не знали.
Ну, і в ту ж пору Траутманн став грати футбол за команду полонених. Спершу бігав у центрі, але травма змусила відкотитися на ворота, де невдовзі виявилося, що Бернду... нема рівних. Статура, реакція, інтуїція – все при ньому. До всього, він мав свою фішку – довгі націлені вкидання рукою; спадок часів, коли метав спис для нацистів.
Чутка про диво-полоненого неслася Ланкаширом, як брехня по селі, і вже скоро відвідуваність матчів зросла в 10 разів.
Місцевий Сент-Хеленс забрав Траутманна собі ще коли той розбирав завали у 1947-му.
Коли ж німців остаточно відпустили у 1948-му, Бернд усе зважив і вирішив, що... ніякий він більше не Бернд, а Берт, як його називала молода дружина-англійка. Куди йому їхати? Німеччина розділена, і в жодній частині його ніхто не чекав, а тут, в Англії, сім'я, робота...
Отже, він залишився.
А там, на початку 1949-го, Манчестер Сіті раптом приспічило зіграти спаринг з напіваматорами із Сент-Хеленс. Траутманн вхопився за шанс і вразив всіх; став найкращим гравцем матчу.
Ну, а в "Містян" якраз завершував кар'єру їхній голкіпер Френк Свіфт, і вони вже довго шукали йому заміну.
***
З точки зору футболу – це було ідеально.
Але ж ви розумієте контекст?
Після завершення Другої світової минуло лише 4 роки, рани боліли, а ветерани – у кожному домі. До всього, єврейська громада Манчестера сягала 25 тисяч чоловік.
Коли Ман Сіті оголосив про трансфер, редакцію Manchester Evening News завалили листами:
"Як військовослужбовець з інвалідністю після війни, я пишу це з гіркотою у серці. Я й подумати не міг, що після всього, що ми пройшли й проходимо, мій клуб підпише німця".
"Я вболівав за Сіті, скільки себе пам'ятаю, але якщо мій клуб підпише нациста, я перестану навіть дивитися його матчі".
"Я – фанат Сіті вже 45 років, проте якщо німець з'явиться, я прошу всіх ветеранів бойкотувати ігри. Це образа наших товаришів, які загинули у війні".
І такого було дуже багато.
За Траутманна тоді заступився равин Манчестера Алекс Альтман, що шокувало усіх – від обивателів до лордів. Вважається, що це й зіграло вирішальну роль:
"Незважаючи на всю жахливу жорстокість, якої ми зазнали від німців, ми не будемо намагатися покарати одного конкретного німця за злочини, до яких він не мав стосунку. Кожен випадок слід розглядати окремо. Мені сказали, що цей хлопець – порядна людина".
Ну, і ще визначальний момент – коли Берт прийшов на "Мейн Роуд", де тоді капітанив Ерік Вествуд; теж герой війни, учасник висадки в Нормандії.
Вествуд глянув на німця і довго мовчав, а тоді першим подав руку: "У роздягальні війни нема. Будь тут як вдома".
Отак просто.
Надалі Траутманна якщо й травили у Сіті за акцент, то по-дружньому. Так само організованих кампаній на трибунах не було – лише окремі люди, які викрикували "Гітлер!" чи "Зіг хайль!"
Берт до смерті вражався гуманізму, толерантності британців, які прийняли його після всього, що він накоїв.
Чим міг він їм віддячити? Лише грою на полі.
Вже в одному з перших матчів за Сіті проти Фулгема Траутманн видав таку феєрію, що після свистка йому влаштували живий коридор свої та чужі.
Далі, наприклад, Асоціація журналістів визнала його найкращим гравцем чемпіонату-1955/56 – першим серед іноземців за всю історію Англії.
Також і сер Боббі Чарльтон, герой ЧС-1966, зізнавався, що сильнішого голкіпера у своєму житті не бачив:
"В МЮ ми завжди говорили, що на Берта небезпечно дивитися, поки не завдав удару. Знаєте, чому? Бо нам здавалося, що коли він перехоплює погляд, то здатен читати думки".
І ще Берт здоровий був, як і годиться плакатному арійцеві. За 6 перших сезонів він пропустив лише 5 матчів чемпіонату.
Аж до того зіткнення у фіналі Кубка-1956...
***
"Ви мали б померти", — сказав йому хірург-ортопед з Королівської лікарні Манчестера Девід Гріффітс. Рентген показав, що другий з п'яти зламаних хребців шиї розколовся навпіл. Траутманн вижив лише тому, що третій хребець вдарився об нього та заклинив його.
Це дивовижно, але він прийшов до лікаря наступного дня своїми ногами!
Кіпер не міг поворухнути головою, проте все одно відсвяткував трофей з командою, а тоді ще побув трохи вдома, перш ніж дійшло, що щось не так:
"Вони просвердлили отвори в моїй голові та вставили туди U-подібні гачки. Мені довелося лежати на ліжку з дощок, без матраца – лише простирадло та ковдра. Мені наклали гіпс від голови до пояса, залишаючи вільними лише руки. Я був схожий на когось із космосу".
Ну, і вже точно лікарі не радили повертатися на поле, проте Траутманн, ясно, не послухав.
На те, аби очухатися, пішов рік, після чого Берт під овації з'явився на "Мейн Роуд" знову.
Той фінал, де він догравав зі зламаною шиєю, перетворив його на вічного героя "Містян". Він відбив 2-3 удари впритул, нічого не пам'ятаючи і бачачи лише силуети, тіні, а не реальний світ. Навіть в Англії такої відданості ще не зустрічали.
І хоча після травми Траутманн вже не набрав колишню форму, в запас німця ніхто не посадив.
Легенді – можна!
Частково тому Ман Сіті тієї пори міг забити у сезоні 103 голи, але й пропустити 100.
Лише у 1964-му, після 545 матчів за "Містян", Траутманн пішов на своїх умовах. Його прощальний матч зібрав стадіон, і там грали Чарльтон, Денніс Лоу, Стенлі Меттьюз і ще купа зірок. Навіть для англійця це була б велика честь, а для колишнього військовополоненого, який англійців убивав?
При тому й обманюватися не варто. Глянцева, елітна Англія не згадувала його минуле із ввічливості, проте у дворах все було інакше. Кіпер Арсенала 1970-х Боб Вілсон якось зізнався, що "мав проблеми з батьком щоразу, як хвалив фріца".
Зрештою, толерантність – це ж про "терпіти", а не "любити".
***
Ну, а Траутманн по завершенні кар'єри поїхав спокутувати вину далі.
Він багато десятиліть працював у М'янмі, Танзанії, Ліберії, Пакистані та Ємені:
"Подорожі – найкраща освіта. Я навчав людей бути тренерами, а вони вчили мене інакше дивитися на життя, мислити нестандартно, поважати один одного".
Ні, Берт не став крутим тренером, проте й так зібрав величезну колекцію орденів та відзнак по всьому світу.
І у нього боліла шия при кожному русі аж до смерті у 2013-му.
Війна?
"Я не зберіг нічого з війни. Нема в мене більше мого Залізного хреста. Та й не хотів я бути особливо хоробрим. Я лише виконував накази там, де, кажуть, загинуло 50 млн людей. Можете це осягнути?" – розповідав він молоді у 2000-х.
А ще наполягав: "Німеччина ніколи більше не має воювати через ідеологію. Ніколи, нізащо не має повторитися світова війна".
Бернда Траутманна виховували нацистом, а він став іконою пацифізму; живим уособленням ідеї "Ніколи знову". На таку траєкторію здатна лише людина, яка повністю переосмислила себе та своє місце у світі, що ох як непросто.
Ну, і футбол, як не крути, допоміг. Через Блаттерів з Інфантіно ми стали забувати, але іноді ця гра з м'ячем справді може творити дива.
Телеграм-канал автора: Футбольні історії