Люблять співати та грати у футбол на милицях. Команда військових зі Львова відновлює ампфутбол в Україні
У 2025-му в Україні планують відновити чемпіонат з футболу на милицях – вид спорту, де польові гравці мають ампутацію або ваду нижніх кінцівок, а воротарі верхніх.
Попередньо в національній першості готові взяти участь 5 клубів зі Львова, Києва, Одеси й Черкас.
Для України ампфутбол не новий вид спорту. Він з'явився на початку 90-х зусиллями Юрія Прохоренка. Чоловік втратив ногу на війні в Афганістані й дуже хотів знову грати у футбол. Він створив перший в країні ампфутбольний клуб "Афган-Київ". Його гравцями здебільшого були, як і Юрій, ветерани афганської війни.
Юрій Прохоренко (справа)
1992-го вперше відбувся матч за Кубок України між харківським "Віта-Спорт" і київським "Афганом", а 93-го почали національний чемпіонат за участі трьох команд з Києва, Харкова й Житомира.
Національні першості з ампфутболу відбувались з перервами майже до 2012-го року. У різний час в них брали участь від трьох до шести клубів з Києва, Луганська, Харкова, Луцька, Шепетівки. А потім брак фінансування, відсутність молодих гравців зупинили розвиток. Ампфутболісти збирались разом лише на тренувальні збори перед виступами національної збірної на чемпіонатах Європи чи світу.
Рік тому футбол на милицях знову відродили у Львові, завдяки військовим й ветеранам з ампутаціями.
"Покрова АМП": перший сезон у чемпіонаті Польщі з ампфутболу
Ампфутболісти "Покрови" співають в роздягальні, в автобусі, на парковці готелю. Так сповіщають інших, що приїхали саме вони. А ось ця пісня Івана Поповича – неофіційний гімн клубу зі Львова:
"Сонце ласкаве землю голубить, весну кохання до нас прислало, більше між нами розлук не буде, я хочу, мила, щоб ти це знала!".
Якщо в думках ви проспівали ці рядки, то маєте додаткову причину познайомитись з командою, у якій 80% гравців – це військові та ветерани з ампутаціями.
Згадана вище композиція їх бадьорить, покращує настрій та жене геть з роздягальні на футбольне поле. Так було і в завершальних матчах чемпіонату Польщі з ампфутболу. Перший суперник "Покрови"– "Сталь" із Жешува. Саме з цією командою вони боролись за 6 місце.
"Голови опустим, нам нема, що тут робити. Це міні-фінал. Як би не складалась гра – ви маєте один одного підтримувати", – мотивує своїх підопічних головний тренер команди Назар Русецький.
Здаватись команді не давав і головний талісман, наймолодший член клубу Михайлик. 10-річний хлопчик із села Красильник на Івано-Франківщині долучився до "Покрови" у червні 2024-го. У 7 років йому діагностували остеосаркому, агресивну форму раку. Через неї довелось ампутувати ногу. А в травні цього року хлопчик отримав протез. Саме тоді його запросили на тренування "Покрови". Михайлик закохався в ампфутбол. Натомість мамі було лячно спостерігати за футболістами на милицях.
Михайлик Палій
– А я зовсім не боявся. Мені сподобалось, що вони такі як я. Я люблю пасувати, по воротах бити. Взагалі, хотів би зібрати дитячу ампфутбольну команду.
Перед грою зі "Сталлю" Михайлик стоїть в колі вже своїх друзів-гравців "Покрови АМП". Від першого тренування він постійно з командою на турнірах і знає як мотивувати:
– Якщо не виграєте – будете спати під автобусом! – погрожує хлопчик і всі ампфутболісти вибухають реготом.
– Він дуже сильно змінився, – пояснює мама, – доти він ніколи так вільно не жартував, не співав, з ними він такий щасливий.
Михайло Палій з мамою
За шість хвилин до кінця матчу зі "Сталлю" Анатолій Медведюк забив єдиний гол в зустрічі і забезпечив "Покрові" перемогу.
Разом ще з трьома гравцями національної команди він грає за клуб зі Львова. Медведюк був чемпіоном Польщі у складі варшавської "Легії", як і капітан української збірної Юрій Сущ, який теж грає за "Покрову". Підсилення новачків клубу досвідченими виконавцями допомогло адаптуватись команді під час перших турів чемпіонату.
– На старті хлопцям було важко, але останні три-чотири тури вони гідно грали і давали бій будь-якій команді. Мені подобається атмосфера – тут немає жодних бар'єрів, будь з ким приходиш і спілкуєшся, – каже Юрій Сущ.
– Приємно що тут всі свої, я раніше навіть таких думок не мав, що буде цілий український клуб у Польщі. Минулого року я грав один в польській лізі, було нудно, – додає Медведюк.
Після гри ампфутболісти дякують вболівальникам. Їх на трибунах невеликого стадіону у Варшаві зібралось трохи більше ніж 30.
– Від серпневого туру в Кракові мені вдається бути на кожному матчі. "Покрова" – це любов з першого погляду. З їхніх ігор я повертаюсь з відчуттям, що побувала вдома, – розповідає українка Юлія Василів, яка живе у Польщі вже 10 років.
Разом з трибунами гравці Покрови скандують "У-кра-їна" і йдуть в роздягальню, де танцюють в колі під улюблену пісню.
Наступного дня у команди була остання гра сезону проти варшавської "Легії", яку вони ще не перемагали. На стадіоні тренер оголосив, що ігровий час матимуть усі. Цю ідею зустріли оплесками.
Та ще гучніше плескали, коли на 5-й хвилині рахунок відкрив Дмитро Щегельський. 17-річний хлопець, гравець національної збірної. Як і Михайлик, Дмитро втратив ногу через остеосаркому у сім років.
За чотири хвилини "Легія" зрівняла рахунок, але вболівальники з синьо-жовтими прапорами вірили, що "Покрова" ще заб'є. На цьому матчі їх було, більш ніж півсотні.
У другому таймі Дмитро Щегельский оформив дубль, вивівши команду вперед. А переможну вишеньку на торті поставив Анатолій Медведюк на останній хвилині матчу. Він дальнім ударом зі своєї половини поля влучив за спину воротареві "Легії".
Лава запасних "Покрови" і трибуни вибухнули захватом. Після перемоги 3:1, вони не відпустили команду зі стадіону без спільних фото і обіймів. Про такий результат ніхто не міг і мріяти.
З останніх 9 матчів у срібній групі польської Екстракляси "Покрова" не програла жодного. Фініш на шостому місці серед восьми команд у другому за силою європейському чемпіонаті – результат праці всієї команди від гравців і тренерів до масажиста й лікаря.
– Ми навчились програвати, терпіти, вичікувати можливість забити м'яч, і звичайно, навчились вигравати. Хлопці, які ще не так давно, відчували розпач після ампутації, зараз переродились. Найкращий показник – це їхній емоційний стан. Чули, як вони співають? – усміхається керівник "Покрови АМП" Богдан Мельник.
Як і хто створив команду "Покрова АМП"
Влітку 2022-го отець Михайло Чабан, лідер салезіян святого Івана Боско УГКЦ, вперше в житті побачив ампфутбол під час міжнародного футбольного турніру у Швейцарії.
"Ми крім своїх юних футболістів "Покрови", привезли туди інклюзивну команду. Це були діти з порушеннями слуху та мовлення. Вони якраз грали з ампфутболістами клубу "Марсель-Олімпік". Футбол на милицях став для мене відкриттям, і тоді я подумав, що цей вид спорту потрібно розвивати в Україні. Бо на жаль, є багато хлопців з ампутаціями, які люблять футбол, грали в нього, і хочуть, але не можуть продовжувати", – згадує Михайло Чабан.
Богдан Мельник (зліва) та Костянтин Кашула
Після турніру отець Михайло повернувся до Львова, і шукав з чого почати втілювати свою ідею в життя. До нього доєднався керівник спортивного комплексу "Боско-Арена" Богдан Мельник.
"Я попросив Богдана знайти тренера для нашої команди. Ми вийшли на контакт, з наставником польської ампфутбольної збірної, українським футзалістом Дмитром Камеко".
Дмитро радо відгукнувся. Вже 2 роки він є керманичем польської національної команди з футболу на милицях. Паралельно тренує клуб футзальної Екстракляси Польщі.
"Ампфутбол має більше спільного з футзалом, ніж з великим футболом. Я був радий допомогти своїм. Зараз братиму участь в створенні навчального курсу, щоб українські тренери знали теоретичну базу футболу на милицях. За сезон у Польщі "Покрова" прогресує швидше, ніж польські команди, які вже давно грають. У чемпіонаті до них ставляться з повагою і навіть побоюються, що наступного року Львів конкуруватиме за медалі", – розповідає Камеко.
Тоді на початку, це б пролунало, як анекдот. Богдан з отцем Михайлом шукали гравців у команду.
Костянтин Кашула
Першим був Костянтин Кашула, військовий із Закарпаття, який втратив ногу під Бахмутом. Його вони зустріли у реабілітаційному центрі біля кавомату. До ампутації Костя грав у аматорський футбол, але після – навіть свої бутси викинув у смітник. Та принаймні один йому точно би знадобився. Саме він став першим з "Покрови АМП", хто відразу потрапив у склад збірної України з ампфутболу. Разом з Богданом Костя продовжив шукати людей в команду.
"Він надихнув нас і надихав інших. Вони з Богданом їздили в різні реабілітаційні центри, шукали хлопців", – пригадує отець Михайло.
12 вересня 2023-го на перше тренування прийшли четверо людей. На друге – 9. Зараз в команді понад 30 гравців.
Найперше тренування
"Пам'ятаю, на перше тренування у вересні я прийшов у кросівках без шнурівок, бо кедів чи бутсів в реабілітаційному центрі не мав. До того ж, вони були завеликі і постійно злітали від ударів по м'ячу", – пригадує воротар Сергій Іванов, який втратив руку під Бахмутом.
"Мені було і цікаво, і страшно. На першому тренуванні я намотував бинт на ампутовану ногу, щоб не травмуватись, бо шви наклали не так давно, а грати хотілось", – каже 27-річний ветеран 36-ї бригади Микола Гатала, який втратив праву ногу на Запорізькому напрямку.
Наприкінці січня 2024-го відбулась офіційна презентація команди "Покрова АМП". Тоді ж вони оголосили, що гратимуть у польському чемпіонаті. Готувались до матчів взимку просто неба на розчищеному від снігу штучному полі центру "Боско".
Перший тур відбувся вже в березні у Вроцлаві. Дебютний гол "Покрова" забила у ворота чинного чемпіона Польщі краківської "Вісли". Тоді українці програли 1:4. Але забитий м'яч вже тішив. Вони двічі поступились, а один матч зі "Сталлю" зіграли внічию. За тур здобули одне очко і шалену підтримку від українців, яких на трибунах була майже тисяча.
"Навіть сльози набігали на очі. Коли давав інтерв'ю польським медіа, то наголошував, що ми тут, щоб нагадати про війну, яка триває. І виграємо ми, чи програємо – в нас в країні продовжують вмирати люди", – пригадує капітан команди Валентин Осовський.
Валентин Осовський
Він пішов на війну добровольцем ще на початку повномасштабного вторгнення. Служив у 103-й бригаді територіальної оборони. Восьмого січня 2023-го під Кремінною Валентин втратив ногу.
"Сталось погане, але не найгірше. Був трохи смуток. Зараз я продовжую цивільне життя, як і до повномасштабного вторгнення, повернувся на роботу, працюю проджект менеджером в компанії, яка продає авіаквитки".
"Покрова Амп" – це понад 30 різних людей. Поза командою хтось з них будівельник, хтось місцевий депутат, власник салону ритуальних послуг, майстер ремонту, кладки камінів, або ж керівник офісного центру в середмісті. Об'єднує їх бажання вийти на поле і повністю віддатись грі.
"Я не хотів жити. Був перемотаний, як мумія"
Петро Корнага і до повномасштабного вторгнення працював водієм. Після втрати ноги водить швидку допомогу в мобільній бригаді у селі Немирів на Львівщині. Крім робочих виїздів, щовівторка й суботи, він долає свої 80 кілометрів до Львова, щоб потренуватись. У команді Петро від початку.
"Їду з хлопцями поговорити. Бо в селі там нема з ким. Всі сховалися під спідницю мами чи дружини. А в команді, хоч всі з різних міст, але маємо схожий досвід".
Петро пішов на війну добровольцем, після свого старшого брата, батька чотирьох дітей.
Петро Корнага
"27 лютого зібрав речі, паспорт і пішов. Моя родина нічого не знала. Вони були в церкві. Я подзвонив і сказав дружині: "Ти не ображайся, я вже в частині". Потрапив тоді у 63-тю бригаду".
Менш ніж за півроку, 8 серпня, у боях неподалік Баштанки на Миколаївщині, Петро був важко поранений.
"Я не хотів жити. Був перемотаний, як мумія. Рука поранена, голова зашита. Тоді в Миколаєві мені ампутували ліву ногу. Через день перевели в Одесу, де три місяці рятували праву. Я казав, як ріжете її, то ріжте вже й шию", – згадує ветеран війни.
На щастя, праву ногу Петра зберегли, встановили титанові пластини. Більш ніж півроку чоловік не ходив – користувався кріслом колісним..
"Якби не було дружини і дітей, то я б ся чокнув", – пригадує Петро.
– А як твій брат зараз? – запитую.
– Загинув брат, вже два роки як. 14 червня. А за два місяці і моя війна скінчилась.
Оборонець Маріуполя
Він ніколи не думав, що в рідне місто прийде війна. Просить не називати його імені й прізвища, не показувати обличчя. Під час оборони Маріуполя чоловік виконував бойові завдання на різних ділянках.
"На одному із напрямків під час артобстрілу я отримав осколкове поранення лівої ноги. Мене евакуювали на територію комбінату "Азовсталь", в бункер "Залізяка".
Там під обстрілами корабельної артилерії, військовому ампутували ногу вище коліна. Врятувати шансів не мали – стан був критичний.
"У бункері ми пробули до 16 травня. Тоді був перший вихід за наказом керівництва держави. Далі я потрапив у ворожий полон, у так звану ДНР. Впорався, бо думав про дітей і дружину. Їх встиг вивезти в Польщу, в безпеку".
За місяць, 29 червня, чоловік повернувся в Україну під час одного з найбільших обмінів полоненими. Пройшов реабілітацію на Львівщині, і зараз продовжує службу у війську. Його батьки залишились в Маріуполі. Саме тому він не дозволяє себе фотографувати і вказувати ім'я й прізвище. Не хоче для них неприємностей.
"З батьками ми спілкуємося дуже коротко, але вони в порядку. У Маріуполі я жив з двох років, класне місто було. Я навіть працював на металургійному комбінаті. А тут у Львові почуваю себе, як дерево, яке з коренями вирвали. Ніби все у тебе нормально, але ти не вдома. Не приживаєшся. Але мусиш".
У січні 2024-го чоловік прийшов на перше тренування з ампфутболу і з того часу став гравцем "Покрова АМП".
"Усі, хто думає про ампфутбол, чомусь уявляють, як люди грають на протезах, але це травматично і незручно. Насправді, ж ми граємо на милицях. Постійні навантаження, мозолі. Але головне, забуваєш про фантомний біль".
Нападник став воротарем, хоча міг назавжди залишитись в кріслі колісному
Поза ампфутболом Олег Онисько – керівник офісного центру у Львові. А ще тренер дитячої футбольної команди. На повномасштабну війну він пішов добровольцем ще в лютому. Вже наприкінці 2022-го року під Кремінною отримав поранення. Довгі вісім місяців лікувався і приходив до тями.
"Я не думав, що знову повернусь у футбол. Взагалі було питання, чи я ходитиму. На щастя, бажання грати допомогло мені стати на ноги".
До повномасштабної війни Олег грав у першості Львівської області серед ветеранів АТО. Після поранення, їздив дивитись матчі своєї команди. Там і дізнався про ампфутбольну "Покрову".
"Я почувався не дуже добре, ампфутбол мене витягнув. Хоч у звичайному футболі я був нападником, а тут став воротарем. Одну руку ховаю під футболку, а іншою відбиваю, кидаю, ловлю. Це було щось нове. Ще й стрибати треба в різні боки".
Ліга Дужих і чемпіонат України з ампфутболу
Після завершення сезону в чемпіонаті Польщі "Покрова АМП" відпочивати не збирається – наприкінці листопада зіграє товариські матчі з новим ампфутбольним клубом в Бидгощі.
А якщо дозволять, то продовжать грати в чемпіонаті Польщі. Хоча від початку плани були іншими, розповідає Матуеш Відлак, президент Європейської асоціації ампфутболу.
"Покрова" мала зіграти один сезон, і розпочати в Україні свій ампфутбольний чемпіонат. Зараз я знаю, що клуб хоче продовжувати грати в обох турнірах. Вони мають на це шанс. Але спершу нам треба зрозуміти, скільки польських команд візьмуть участь в новому сезоні, яким буде формат чемпіонату і тоді зможемо вирішити. Сподіваюсь, за декілька років український ампфутбол розвинеться, і в нас з'явиться хороший суперник поруч".
Для цього УАФ створила проєкт "Ліга Дужих", який має залучити у футбол на милицях більше людей з ампутаціями чи порушенням функцій кінцівок. Це допоможе сформувати склади команд і розпочати національний чемпіонат. Одними з перших заходів проєкту стали навчально-тренувальні збори для гравців, а також семінари для тренерів менеджерів й арбітрів.
"Ми дали поштовх клубам, які зараз з'являються в Україні. "Покрова АМП" – приклад, як створювати команди. Не просто прийшов, потренувався і пішов, а щоб гравці хотіли повертатись. Щоб для них – це була друга родина", – каже отець Михайло Чабан.