Довга війна Фріца Вальтера: майор Граф, табір для полонених в Україні і тричі щасливі угорці
Днями світ відсвяткував чергову річницю Дива в Берні – найбільшої сенсації в історії чемпіонатів світу.
Живих учасників того матчу вже не залишилось. Останнім був Горст Еккель, що помер у 2021-му. Ще раніше, у 2015-му, не стало останнього з Могутніх Мадярів Єне Бузанскі.
Ну, а Чемпіон розповідає про Фріца Вальтера – головну персону всього чемпіонату світу-1954, де ФРН шокувала не лише світ, а й саму себе.
***
Усе в тоталітарній державі нагадувало криве дзеркало – кожне повідомлення, кожен звук.
Ось фінал Кубка Німеччини 1940 року, Шальке проти Дрездена.
Нудне, неякісне видовище, та ще й єдиний гол "Шахтарі" забили з явним порушенням правил, проте Fussbal не помічала:
"Сезон завершився потужною демонстрацією внутрішньої сили та близькості до народу. Люди можуть пишатися зусиллями спорту на внутрішньому фронті, а спорт пишається армією, що дозволяє йому так стрімко розвиватися".
Комедія.
На ділі весь матч незадоволена публіка поглядала на небо, чи нема, бува, британських бомбардувальників, паралельно покрикуючи: "Ви грати-то будете?"
Але хто мав грати?
За перші п'ять днів польської кампанії до Вермахта мобілізували дев'ятьох гравців національної збірної.
Настрою теж не було, бо чутки вже ходили – що Британія збила понад 2000 літаків Люфтваффе. Що в Африці не все добре, і Роммель відступає. Що Югославія, хоч і захоплена, партизанить.
Десь символічно, що у момент, коли футбол лежав на дні, нікому не потрібний, і народилася надія. 20-річний Фріц Вальтер дебютував за збірну Німеччини в липні 1940-го в спарингу проти Румунії (9:3), забивши хет-трик.
"Я щасливий, Фріце, ти мене не розчарував. Тепер ти зможеш приїхати ще раз", – обійняв його тренер Зепп Гербергер.
Так вони й пішли далі по житті разом – тренер і його капітан.
***
Вальтер був із середнього класу. Його батько тримав бар прямо під стадіоном в Кайзерслаутерні, де скоро заграли й рідні брати Фріца Отмар та Людвіг.
Світ не дізнався, яким футболістом міг стати Людвіг – він зіграв лише 2 матчі, перш ніж мобілізували і відправили на Схід.
Отмар – типовий центральний нападник; потужний, з хорошим ударом, координацією.
Ну, а Фріц був творцем, що не визнавав і не потребував позиції.
Як писав журналіст Герхард Зеехазе: "Він інтерпретував футбол як мистецтво імпровізації. Простіше кажучи, він був генієм".
На жаль, криве дзеркало досі було на місці.
У 1940-му Вальтера загребли до Вермахта, хоча менш підходящу війську людину ще треба було пошукати – Фріц не мав душевного спокою, страждав від депресій, невпевненості.
Єдиною хорошою новиною була служба, що на початках полягала передусім у грі за Бундестім. Міністр пропаганди Геббельс вважав корисними розгромні перемоги у спорті, і за 1940-42 роки збірна провела аж 26 матчів – здебільшого нікчемних, хаотичних, і з них Вальтер відбігав 24.
Хто міг знати, що один з тих матчів врятує йому життя?
У 1942-му угорці раптом не захотіли піддаватися "Старшому брату", і до перерви в Будапешті перемагали 3:1. Шокований Гербергер не давав тактичних настанов, а просто благав:
"Будь ласка, не дайте цьому перетворитися на катастрофу".
Це не був спорт, а в прямому сенсі виживання. Легенду Шальке Адольфа Урбана за одну поразку віденському Рапіду нацисти відправили прямо під Сталінград, звідки той ніколи не повернувся.
Вальтер тоді врятував їх усіх. Попри лютий спротив угорців він двічі забив, віддав дві гольових – і Німеччина витягнула поєдинок 5:3.
Десь в ту саму пору Бундестім відвідав герой війни, льотчик-ас Герман Граф, що тільки-но збив свій 200-й винищувач над СРСР. Виявилось, він обожнює футбол і в юності був воротарем.
"Я завжди добре почуваюся в компанії футболістів!" – ці слова Гербергер йому запам'ятав.
***
Вальтер і компанія мали зіграти ще чимало у 1943-му, але не провели й хвилини, бо Східний фронт тріснув.
18 лютого 1943-го Геббельс награно спитав у спеціально відібраних слухачів: "То Німеччина готова вступити у фазу тотальної війни?"
Ясно, що вони відповіли. Знов криве дзеркало.
Вальтер після війни божився, що так жодного разу і не вистрілив в людину. Може, й так, хоча пройшли місяці, перш ніж Гербергер та Граф змогли витягнути його в команду Люфтваффе "Червоні льотчики-винищувачі", що базувалася у Фрісландії.
Туди ж Граф забрав ще чимало відомих гравців – наприклад, Ернеста Вілімовського.
Вони грали проти інших військових команд, організовували турніри, але насамперед чекали завершення війни, уникаючи переведення в піхоту і скорої загибелі.
Коли союзники підійшли ближче, Граф, вже ситий по горло війною, наказав: "Зараз ми знищимо всі літаки, які ще залишилися, а тоді підемо здаватися в полон".
Хитро.
Вони сіли у вантажівки й поїхали на Захід до американців, от тільки янкі не захотіли їх бачити і повернули совітам, які відправили фейкових і не дуже льотчиків на Схід – в Україну.
Табір на Закарпатті – остання зупинка перед відправкою в ГУЛАГ.
"Якщо мене відправлять до Сибіру – я там не виживу", – казав Фріц своєму брату Людвігу, який випадково опинився в цьому ж самому таборі.
Вони ще не знали, що інший їхній брат Отмар був на кораблі, який союзники потопили біля Шербура, але врятувався – щоправда, весь поранений і в полоні.
Футбол...
Який ще в біса футбол?!
***
Голодний Фріц збоку дивився, як паршиво б'ють по м'ячу охоронці табору, що від нудьги влаштовували матчі, коли раптом шкіряна сфера прикотилася до нього.
За інерцією Вальтер важким армійським черевиком в один дотик віддав на хід нападнику – і той забив.
Його викликали ближче, аби роздивитися.
"Це була головна гра мого життя. Я намагався ні на секунду не задумуватися, в якій компанії і на якому полі граю. Лівий нападник – отже, лівий нападник. Ми футболісти, і ніщо більше", – писав він в автобіографії.
Після безлічі голів один з охоронців нарешті протер очі: "А я тебе знаю! Німеччина – Угорщина, Будапешт, 42-й рік. Ви виграли 5:3".
Ще до вечора виявилось, що і комендант табору теж пам'ятає і любить Вальтера, тож їхні з братом імена викреслили зі списку на Сибір, і Фріц лише тренував футбольну команду охоронців до кінця 1945-го, а тоді його відпустили. Оформили, ніби він з Саару, що тоді був окремим протекторатом.
Так-от він і потрапив додому, де криве дзеркало тоталітаризму нарешті лежало розбите вщент. Гітлер, Геббельс, Гіммлер, Герінг, Борман – усе головне зло померло майже водночас.
Знову не до футболу – Німеччина голодувала на руїнах і вдивлялася в жахи Аушвіцу, який досі не помічала.
Йшли суди, і не лише над топами. Тренера Гербергера, що був членом НСДАП з 1933-го, врятували тоді дві історії – він заступився за єврея, якого хотів лінчувати натовп, а ще всю війну підтримував грішми лікаря, переслідуваного через дружину-юдейку.
Брати Вальтери, кожен з них, були поза підозрами.
***
Фріц недовго тоді пожив в тіні – вже у 1947-му вони з Отмаром привели Кайзерслаутерн до чемпіонства.
Турнір був ще аматорським, без зарплат, але рівень тримався. Сам Еленіо Еррера, що був Гвардіолою тієї епохи, приїздив за Фріцом з 225 тисячами марок в багажнику, та Вальтера відмовила дружина-італійка, з якою вони побралися в Війну.
"Чи залишився я з відданості Кайзерслаутерну? Так, так. А ще з любові до Пфальцу".
One Club Man.
А вже далі у 1950-му відродилася збірна Німеччини, її знову очолив Гербергер, і Вальтера одностайно обрали капітаном. Горст Еккель пояснював, що ніхто інший би так не впорався:
"Йому не треба було кричати, жестикулювати – він наче випромінював спокій і авторитет. Завжди давав найточніші підказки. Вів за собою, подавав приклад, турбувався про кожного в команді".
Бувало, Фріц годинами малював автографи і вимагав від молодих не обходити фанів стороною; носити з собою фотокартки, аби було що роздати. Ніколи не зверхній, врівноважений, нескандальний – він був ніби уособленням нового, миролюбного німця.
Після кар'єри Вальтер навіть влаштувався соцпрацівником, що займався реінтеграцією молодих злочинців, – уявіть собі!
Ну, але спершу був чемпіонат світу 1954-го.
***
Німеччина їхала на нього не фаворитом, а звичайним середняком.
Фріцу вже стукнуло 33 роки, та й його брат Отмар, і воротар Тоні Турек, в чиїй голові застрягла шрапнель під російським Орлом, були ветеранами в усіх сенсах. Тим часом молоді Гельмут Ран і Макс Морлок вперше їхали на такий турнір.
Навіть на фоні господарів швейцарців ця Німеччина не виблискувала – це не кажучи вже про Австрію, Югославію, Бразилію, Англію.
І головне – Могутніх Мадярів, найкращу команду епохи, що не програвала нікому аж 5 років. Прямо перед ЧС угорці втоптали в газон англійців – 6:3 на "Вемблі" і 7:1 в Будапешті.
Пушкаш, Кочиш, Цибор, Хідегкуті, Грошич вважалися еталоном на своїх позиціях; ніхто не грав красивіше за них.
Наддосвідчений Гербергер схитрив, випустивши на угорців резерв на груповому раунді – він програв 3:8, але зате перевірив тактичні ходи, одночасно приховавши свої слабкості. Бонус – Вернер Лібріх ще й зламав Пушкаша підкатом ззаду.
Рядовим німцям це не сподобалось.
"Ми вели себе погано. Найпідліший вчинок зробив грубіян Лібріх. Він ніколи більше не має грати за збірну. Він наносить нам більше шкоди, ніж десять поразок", – написала Die Welt.
Понад усе вони прагнули не виглядати більше негідниками. Der Spiegel навіть закликала "повісити віроломного Гербергера на яблуні", якщо таке повториться.
Про трофей мова зайшла пізніше, та й то дуже тихо – коли вони здолали спочатку Туреччину, тоді Югославію, а у півфіналі шокували Австрію 6:1. Вже колишня Вундертім лише очима проводила м'ячі, які Вальтер відправляв під удари Морлоку й Рану.
Та ж Die Welt очам не вірила: "Ми не перемогли Австрію в бою, а легко її переграли. Здається, це так".
***
Ну, а далі був епос – фінал проти Угорщини, що прозвали Дивом в Берні.
Про нього зняті фільми, написані книги, захищені дисертації.
Все виписано до дрібниць, кожна секунда врахована, тож весь світ знає, що надворі того дня стояла Fritz-Walter-Wetter – себто, дощ лив, як з відра.
Через погоду газон в Берні швидко перетворився на кашу, що більше заважало технічним угорцям, чий тренер Густав Шебеш постійно повторював : "Рухайте м'яч швидше!"
Тим часом на лаві запасних Німеччини сидів прихований козир – Аді Дасслер, екіпірувальник і власник ще зовсім скромного Adidas, який придумав бутси зі знімними шипами, що краще тримали гравців на болоті.
І хоча угорці на класі швиденько забили двічі, це лише додало шарму німецькому камбеку. Вальтеру-бо завжди щастило з мадярами.
М'ячі Морлока й Рана за якихось десять хвилин повернули Бундестім в гру, далі дива воротарської техніки показав Тоні Турек, якого коментатор на німецькому радіо називав того вечора просто "богом".
Ну, і крапка – Гельмут Ран, 84-та хвилина.
Фріц Вальтер з Кубком світу над головою – видовище, яке сколихнуло Європу. Багатьом це не сподобалося, занадто свіжими ще були втрати. Тим часом в Німеччині відбувалося щось на кшталт національного відродження; усі обіймалися, співали, всюди прапори – вперше за 9 років. І хоча було небезпечно, та перемогу в Берні святкував навіть репортер із НДР.
***
Він так ніколи й не покинув Кайзерслаутерн – гравець одного клубу, житель одного міста.
Тут же поруч прожили життя й Еккель, і Лібріх, і Кольмаєр, і Отмар. Вони ходили на стадіон разом навіть у 1990-ті – допоки Фріцу не заборонили лікарі через проблеми з серцем.
Дебют Мирослава Клозе Вальтер побачив лише по телевізору, та цього вистачило. Фріц одразу відправив нападнику підписану пляшку шампанського, яку той не випив і зберігає, як реліквію.
Ну, а в 1998-му, коли Кайзерслаутерн застиг на відстані однієї перемоги від Срібної Салатниці, патрульна машина зупинилася біля 78-річного дідуся, що вже годину плентався вулицями туди-сюди.
Авжеж, вони його впізнали здалеку.
Навіть перед ящиком Фріц надто нервував, тож і вирішив отак пройтися. Копи, почувши історію, засміялися і запросили його до себе в машину. Репортаж вони дослухали разом по радіо – і так само разом святкували титул.
За всю історію Бундестім нікого більше Німеччина так не любила. Беккенбауеру свистіли, аж закладало вуха; Мюллера зневажали за пияцтво; Еффенберга – за зарозумілість; Маттеусу Феллер радив "поговорити з кришкою унітаза".
Тільки Вальтер залишився найчистішим, хоча народився у найбрудніший для країни час.
Унікум.
"У ФРН є три батьки-засновники. Політично – це Конрад Аденауер, економічно – Людвіг Ерхард і морально – Фріц Вальтер", – констатував історик Йоахім Фест.