Глухонімий, якого вилучили за протести: сміх, велич і трагедія найбільшої легенди суперника Шахтаря
Шахтар сьогодні зіграє з Рієкою в Лізі конференцій.
Навіть за хорватськими мірками це клуб регіональний. До впливу загребського Динамо чи фанбази сплітського Хайдука йому далеко. Разом з тим, Рієка щонайменше раз дивувала світ.
Вінгер, який не чує і не говорить, проте забиває голи і віддає асисти – як вам таке?
Чемпіон розповідає історію Даміра Десниці, чий подвиг і досі не можуть повторити на топрівні.
***
Дамір Десница спілкується мовою жестів, тому для інтерв'ю з ним потрібен сурдоперекладач.
Зазвичай це робить його старша донька Мая.
"Я пам'ятаю, це був матч-відповідь на "Сантьяго Бернабеу". Бельгієць Роджер Шутерс просто знищив нас, вилучивши Миленковича, Тичича й мене", – показує Дамір.
"Навіть сьогодні я не розумію, чому він мене вигнав. Він написав, що "за протест", але я не вмію говорити! Я йшов подавати кутовий, суддя прокричав мені в спину поквапитися. Першу жовту я отримав, коли йшов до м'яча. Не встиг я дійти до кутового прапорця, як одержав другу. Я підняв руки, бо не розумів, у чому річ".
Ще б пак! То була, мабуть, найкраща Рієка за всю історію міста.
Равнич, Малбаса, Тичич, Средоєвич, Хрстич, Юричич, Грачан, Фегич, Стеванович, Матрлян та Десница – жодного супертопа, проте у 1970-80-х вони не боялися нікого.
Вдома на "Кантриді", що ніби вирізана в скелі, Рієка 24 жовтня 1984-го здолала мадридський Реал 3:1, після чого й сталася та ганьба з вилученнями.
Глухонімого вигнали за суперечку – це облетіло світ.
Мабуть, то була вершина кар'єра Десниці.
***
Неймовірне, але досі біса складне йому випало життя.
Дамір мав лише рік, коли батьки помітили, що він не реагує на найгучніші звуки.
Вердикт – вроджена вада. Невиліковна.
Його відправили до Загреба вчитися в школі для глухонімих.
За неписаними правилами він мав стати... ніким. Навіть у західному світі з інвалідами в ту пору обходилися жорстко; що вже й казати про соціалістичну Югославію. Футбольна кар'єра Десниці стала дивом:
"Я ніколи не мріяв про збірну. Я навіть не думав, що колись приєднаюся до Рієки та зіграю у Першій лізі.
Коли я закінчив школу, то повернувся додому, в Обровац. Однак тренер Іве Шангулін приїхав до нас і повернув мене; сказав батькам, що я гратиму за Рієку, коли мені і 18-ти не було".
Десница дебютував за білих в 1974-му – і відтоді грав завжди, коли міг.
Як грав?
"Він був єдиним гравцем в чемпіонаті, який міг встигнути на власний навіс", – сміється журналіст Іво Томич.
"Він чекав м'яча біля лівого кутового прапорця, виглядаючи байдужим. Але як тільки м'яч до нього потрапляв, він йшов прямо на ворота. Його слаломи були поезією. Він або заробляв пенальті, або забивав", – розповідає ще один гравець тієї Рієки Здравко Пужель.
Як Десница розумів партнерів по команді?
"Я швидко читав усе по губах, тож ніяких проблем не виникало. До того ж, мій зір краще розвинений, ніж в інших".
***
Це була дуже, дуже хороша Рієка.
У 1978 та 1979 роках вони виграли два Кубки Югославії, а в Кубку володарів кубків-1979/80 дійшли до чвертьфіналу якраз завдяки Десниці, що оформив хет-трик у ворота Кошице. Може, пройшли б і Ювентус, але Дамір не міг зіграти – йому зламали ногу в Титограді.
Тренував ту Рієку Мирослав "Чиро" Блажевич – майбутній герой Хорватії на ЧС-1998.
Також Десница у 1978-му став чемпіоном Європи U21.
Більше того, його заграли і в національній збірній Югославії – у матчі з Румунією, де "юги" поступилися 2:3, але Дамір забив одразу після виходу на заміну.
100% ефективності!
Десницю любила преса, вболівальники. Після розгрому Кошице на Заході його називали "німим, що водиться краще за Румменігге".
Ну, і вже після Реала, коли Даміру стукнуло 29, югославська влада випустила його за кордон. Була у них така традиція – аби заслужені професіонали могли заробити грошей на гідну пенсію.
Десница, як випав шанс, обрав Котрейк, бо більші клуби побоювалися глухонімого:
"Я провів у Бельгії п'ять років. П'ять чудових років. Там виросли мої доньки Мая та Тіна. І це заради них я повернувся додому..."
А краще б не повертався.
***
Югославія розвалювалася на очах, насувалася війна.
Хорватія й Словенія оголосили про незалежність першими, і обидві новини страшно вдарили по Десниці.
Він-бо тримав усе зароблене в Люблянському банку – найшанованішому в Югославії, а той після розвалу спільної держави віддав вклади лише резидентам новоствореної Словенії. Решта – і Десница теж – втратили все до копійки.
Ну, а по-друге, Дамір був етнічним сербом. Його рідний Обровац геть неподалік від Книна, що був столицею самопроголошеної Республіки Сербська Країна у 1991-95 роках – аж до операції "Буря".
І що він мав робити, коли почалася стрілянина, якої він навіть не чув?
Десница не підтримав жодну зі сторін, і досі невідомо, хто саме зруйнував його дім у Рибниці – серби кивають на хорватів, а ті на сербів.
Юний Лука Модрич міг бачити його в Задарі – Десниці було вже далеко за 40, але він продовжував грати на дворовому рівні вже за їжу. Задар, Клана, Галуб'ян, Пазінка, Орієнт та Лучкі Раднік – ви хоч уявляєте глибину падіння? В одній з команд 40-річний Дамір перетнувся з зовсім юним... Дадо Пршо.
І оскільки батько не розмовляв, хоч подобу зарплати для нього випрошувала 13-річна Мая:
"Він грав, але більшість клубів не платили нічого. Може, вони думали, що він багатий, але після Люблянського банку в нас не залишилося нічого. А батьки ж не говорять, тож всім займалася я.
Я була ще дитиною, але телефонувала тим директорам і президентам, щоб заплатили те, що винні. Важкі, потворні часи були.
Батьки спробували відкрити магазинчик в Грпці, але швидко прогоріли. Моя мама технічна креслярка за професією, але глухоніму не хотіли брати на роботу, і вона прибирала в готелях, до ночі працювала в пральнях".
***
Чи постраждав Дамір за сербську кров у венах? Чи, може, просто нова держава, що ставала на ноги, не мала ресурсів на футбол та допомогу зіркам минулого?
Вважайте, як хочете.
Що дивує у Десниці, то це його здатність переживати скруту зі стійкістю титана:
"МІй дім зруйнувала війна, і мені до сьогодні не виплатили все зароблене. Та я відбудував дім своїми руками. Важко було, та головне, я залишився живим та здоровим".
Пізніше Рієка допомагала йому деякий час, проте в 2013-му італійський магнат Габріеле Вольпі виставив ветерана з академії, де той тренував:
"Шкода, бо мене звільнили через мою ваду. Я любив працювати з дітьми і отримував від цього задоволення. Але як вже є. Зараз я часто ходжу на футбол, дивлюся ігри. Футбол – це й досі моє життя".
Після всього він влаштувався лише двірником на дитячому футбольному майданчику у Rijekasport, де й працював до виходу на пенсію в 2019-му.
Додатковий дохід – національна стипендія за бронзу на Дефлімпійських іграх-1973.
Ну, і доньки та друзі допомагають – особливо Мілан Радович, який заради старого товариша навчився мові жестів.
"Перед вами найкращий футболіст в історії Рієки! Сам він так не скаже, але я далеко не єдиний, хто так думає! Його глухота не була перешкодою. Він все відчував – нас, суперників, навіть фанів. Феномен!" – каже той.
Взагалі Десницу нечасто кличуть кудись, тож на інтерв'ю він щасливий; показує на проопероване в 1978-му коліно і запевняє – ага, в його часи технарям гралося важче:
"Тепер би судді такого не терпіли. Вони дають жовті, а то й червоні картки, якщо потрібно. Гравці набагато більш захищені. Мені-от подобається, як грає Мессі..."
Мая каже, що навіть зараз їх зупиняють на вулиці уболівальники 50+. Попри нелегку долю, її старий досі зірка в Рієці.
Вона неабияк пишається ним. 265 матчів і 55 голи в чемпіонаті Югославії – дуже сильно для гравця маленького клубу. А вже для глухонімого...
Дамір це розуміє, тож поки Реал вкотре жаліється на нечесне суддівство, він повен смирення і навіть мудрості.
Він вірить – прийде час, коли ще один глухонімий пройде його стопами:
"Не кидайте вашу мрію. Я зумів її здійснити, незважаючи на дефект. Господь позбавив мене слуху, але дав мені талант та любов до футболу. Я пройшов через багато чого в цьому житті, але все ж таки впорався".
