Вбивство фаната, крадіжка трьох воротарів і Вальверде: як триває вічна війна Барселони та Еспаньйола
Сьогодні о 19:30 за Києвом відбудеться чергове барселонське дербі – Барселона прийме Еспаньйол у рамках 31 туру іспанської Ла Ліги.
"Чемпіон" розповідає, чим це протистояння так відрізняється від інших іспанських.
"Каталонія – це країна, а футбольний клуб Барселона – її армія", говорив великий Боббі Робсон.
Навіть іноземний тренер розумів і визнавав особливий статус клубу в регіоні. Починаючи з моменту свого існування, "блаугранас" слугують нагадуванням усьому світові, що один із регіонів Іспанії не хоче бути її частиною, що сотні тисяч сімей мріють бачити Барселону столицею незалежної країни.
Каталонія в принципі величезну частину своєї історії жила окремим від решти Піренеїв життям. В епоху підкорення решти Іспанії маврами регіон належав франкам, у X-XV століттях він під різними назвами зберігав незалежність – і, ба більше, на різних відрізках контролював Неаполь, Сицилію, Корсику, значну частину середземноморського узбережжя.
Приводом жити в одних кордонах із Мадридом, Валенсією, Севільєю Барселону мотивували приблизно ті самі події, що й відкриття Америки.
Передумови ворожнечі: вороги корони проти її володарів
1469 року король Арагона (так називалося королівство, до якого входила Барселона) Фердинанд одружився з Ізабеллою Кастильською. Цей шлюб дозволив об'єднатися двом родам, двом арміям, найближчими десятиліттями вигнати з Піренеїв маврів, та й за межами Піренеїв зміцнити вплив – 1492 року на гроші іспанської скарбниці в плавання попрямував такий собі Христофор Колумб, – але також він призвів до втрати Каталонією незалежності.
І якщо в один час це барселонців влаштовувало, то, наприклад, за часів Франко, який забороняв каталанську мову, зовсім ні.
Саме "Камп Ноу" був у найтемніші часи франкізму єдиним місцем, де барселонці могли собі дозволити спокійно говорити рідною мовою. І, як написано на трибунах стадіону, Барселона – більше, ніж клуб. Це гасло багато хто помилково сприймає як гордовите милування спортивними успіхами – але справа в цьому випадку не в кубках. Барса стала і залишається символом каталонської боротьби за незалежність.
Жузеп Гвардіола виступав на мітингу за проведення референдуму про незалежність Каталонії – і навіть на матчі АПЛ виходив із символічною стрічкою. Жерар Піке на знак протесту проти іспанської влади бойкотував тренування Барси, а захисник попереднього покоління Олегер відмовлявся від викликів до збірної Іспанії.
Навіть іноземець, Йоган Кройф, перейнявся національною ідеєю: давав інтерв'ю каталонською і навіть синові дав каталонське ім'я Жорді.
Але, звичайно ж, світ не одновимірний, і в Каталонії були, є і будуть люди, які виступають проти відділення Каталонії. І у них є свій футбольний клуб, який містить відсилання до Іспанії в самій своїй назві. Так-так, саме слово "Еспаньйол" означає "іспанський" – ба більше, клуб давно носить згадки про лояльність до Мадрида.
По-перше, першою назвою клубу, заснованого 1900 року студентом університету Барселони, була "Sociedad Española de Footbal" – "Іспанське співтовариство футболу". Але вже 1912 року король Іспанії дарував "Еспаньйолу" право носити слово "Реал" у назві та корону на логотипі. Буква "R" в абревіатурі "RCD Espanyol" (Real Club Deportivo Espanyol" – клуб став не тільки футбольним, з'явилися й інші секції) означає саме "королівський".
Еспаньйол не цурається і каталонської ідентичності: синьо-білі кольори він носить на честь великого адмірала часів незалежного Арагона, який підкорив Сицилію. Прізвисько "папужки" він отримав на честь птахів, яких дуже багато на околицях міста. Але погляд на сепаратистське питання в Еспаньйола інший – і це якраз і відкинуло клуб на околицю.
Ідеї відокремлення від Іспанії в місті набагато сильніші за "консервативні": на референдумі, який 2017 року все-таки провели, понад 90% респондентів висловилися за незалежність Каталонії. Можна жити в Барселоні роками і не помічати, що тут базується більше однієї команди: навіть стадіон "Еспаньйола", "Корнелья", розташований у передмісті.
Експрезидент "Еспаньйола", який і домагався його будівництва, навіть каже, що муніципалітет відмовлявся надавати "папужкам" місце де-небудь у центрі.
Звісно ж, усю історію Еспаньйол живе у всіх сенсах цього слова в тіні – але й у скромності є свої переваги. Та сама "Корнелья", побудована в 2010-му, була визнана стадіоном року, обійшовши Донбас-Арену! На рідкість новий і сучасний для Іспанії стадіон – усе ще найприємніший для перегляду футболу стадіон міста.
Також важливо відзначити: гасла гаслами гаслами, але взагалі-то Еспаньйол дуже часто був ближче до Каталонії, ніж Барселона. Зараз, звісно, Ла Масія виростила чергове велике покоління, але в інші роки трансферний безліміт давав змогу "блаугранас" купувати то Дієго Марадону з Берндом Шустером, то Гарі Лінкера з Марком Г'юзом, то Ромаріо з Хрісто Стоїчковим.
"Папужки" ж були змушені обходитися внутрішніми ресурсами – і дуже часто у складі "Іспанського" було справді більше місцевих гравців, ніж у Барселони. На останній збір збір Каталонії були викликані четверо "папужок" проти одного-єдиного Берналя у галасливих сусідів.
З огляду на те, що значну частину торсиди "Еспаньйола" становлять приїжджі, виходить парадоксально: клуб, на який приходять дивитися вчорашні мадридці, севільці або просто іноземці, часто демонструє більше своїх, ніж найвідоміший у світі символ Каталонії.
Отже, Еспаньйол живе скромним життям іспанського середняка. Розвиває стадіон, у найкращі дні виходить у єврокубки (із Зорею нещодавно грали), у найгірші вилітає (але жодного разу в історії не затримувався в Сегунді довше, ніж на сезон), просуває себе в маркетинговому плані (на "Корнельї" за ці роки встигли виступити Rammstein, The Black Eyed Peas і Роббі Вільямс). Все у них спокійно і чинно... за винятком двох матчів.
Під час барселонських дербі на полі зовсім не в традиціях іспанського футболу тріщать кістки. Жовті та червоні картки летять направо і наліво, футболісти Барси грають жорстко, як ніколи. В обох сторін більш ніж достатньо причин один одного не любити – і це створює один із найбільш британських (причому таких, олдскульних британських) матчів Ла Ліги. І це за участю клубу, який носить у заголовку слово "Іспанський"!
Коли вони були рівними: блукання "божественного"
По-перше, в перші роки свого існування клуби були цілком порівнянними за досягненнями. Чемпіонат Іспанії з'явився наприкінці двадцятих, але якщо рахувати за чемпіонатами Каталонії, то, наприклад, станом на 1912-й перевага за титулами була всього 6:5 на користь Барси.
Саме Еспаньйол славився найкращою в регіоні школою – і завдяки одному "Божественному" напевно планував вийти на перші ролі.
Неможливо поважати конкретного воротаря більше, ніж в Іспанії поважають Рікардо Самору. Ім'я голкіпера, гру якого не бачив ніхто з тих, хто живе зараз, носить приз найкращому воротареві Ла Ліги – а коли World Soccer складав рейтинг 100 найкращих футболістів XX століття, Самора посів найкраще місце з усіх іспанців. Він був винятково стабільний, завдяки цьому викликався до збірної неймовірні для того часу 16 років – і, хоч би як смішно це зараз звучало, його 46 матчів за "фурію роху" були рекордом, що трималися до вісімдесятих років.
Саме академію "папужок" закінчив Самора. У неймовірні 15 років дебютував за першу команду, блискуче відігравши проти Реала і заслуживши захоплену пресу. У 17 років він привів "Еспаньйол" до перемоги в чемпіонаті Каталонії, а через рік... закінчив кар'єру.
Ми всі чули й читали безліч історій про футболістів, які прийшли до успіху крізь голод і нетрі, але Саморі довго заважала саме заможність родини. Про великі заробітки у футболі тієї епохи навіть не йшлося, і коли в сезоні-1918/19 Рікардо зламав руку, то вирішив, що з нього досить. Є версія, що на гравця вплинула клятва батькові на смертному одрі зосередитися на більш серйозній професії.
Ось тільки вже в 1919-му році Самора грав за футбольний клуб із Барселони. За його словами, старі друзі переконали його повернутися у футбол, і пропозиції від "блаугранас" стали наполегливішими. Саме як воротар Барси Рікардо поїхав на Олімпійські ігри, де допоміг збірній вигравати срібні медалі (до домашньої Олімпіади-1992 це було найвище досягнення "фурії рохи" в історії) і став грати за національну збірну. Тоді в Іспанії з'явилася приказка:
"Щоб виграти матч, потрібно просто забити один гол і поставити Самору у ворота".
Самора став "Божественним" – легендою, кумиром. Кубок Іспанії-1919 Барса виграла з відбитим Саморою пенальті у фіналі; на нових і нових виставкових матчах Барси народ заповнював трибуни саме через диво-воротаря.
Еспаньйол не міг нічого вдіяти: до епохи повноцінних контрактів було далеко. При цьому навряд чи Самора тоді обдурив "папужок", коли заявив про рішення закінчити: надто вже близькими за класами були ті клуби. Найкращим доказом тому стало... повернення 1922-го до Еспаньйола на покращений контракт!
Мабуть, Самора став не тільки кумиром, а й першою справжньою зіркою іспанського футболу. Він не тільки відзначався на полі, а й торгувався з президентом Барси Жоаном Гампером щодо контракту – і пішов, не домовившись. Він отримав в Еспаньйолі не тільки велику зарплату у 2000 песет, а й підписний бонус розміром у ще 25 тисяч. Саме його повернення стало приводом для іспанської федерації зробити 1924 року футбол професійним – щоб футболісти не могли просто їхати з клубу в клуб.
Він навіть приховував доходи від податкової! І отримав за це річне відсторонення від офіційних матчах. Ось тільки в цей час він став грати у виставкових іграх, де йому платили 5000 песет за кожен вихід на поле – і Федерація вже за три місяці, схаменувшись, пробачила його.
Напевно, кар'єра такої людини не могла оминути Реал: у 1930-му Еспаньйол продав його, всього-то 29-річного, за 100 тисяч песет – і це ще й самому Саморі "бланкос" заплатили 50 тисяч і видали оклад, як у міністра.
При всьому при цьому Самора гарантував успіхи і на полі. Виступи в "Еспаньйолі" дозволили йому після повернення виграти Кубок Іспанії-1929, з перемогою над "Реалом" у фіналі; з Барсою були ще два Копа дель Рей. Чемпіонат Іспанії в принципі почав розігруватися за рік до його переїзду в Мадрид, але з "бланкос" Самора встиг виграти дві Ла Ліги – і ще два Кубки.
Ба більше, на ЧС-1934 Самора відбитим пенальті допоміг вибити Бразилію і відбив стільки ударів італійців, що "скуадра" змогла вибити Іспанію тільки після його травми. З Муссоліні на стадіоні господарі турніру користувалися дуже лояльним суддівством, але "божественний" відбивав і відбивав удари.
Тільки в переграванні, на яку Самора вже не вийшов, італійці змогли перемогти 1:0. Надалі Самора став ще й хорошим тренером, привівши до низки перемог – ну зовсім нічого не боявся! – мадридський Атлетіко.
Уболівальники "блаугранас" так і не змогли пробачити Рікардо. Під час візитів на матчі з Барсою його супроводжувала поліція, щоб уникнути нападів. Ба більше, фанати клубу влаштували бешкет на його похороні 1978 року. За ці десятиліття зусиллями Гампера та його послідовників, різниця між клубами стала величезною – і надалі вже тільки Барселона переманювала з Еспаньйола найкращих.
Масло у вогонь: убивство фаната, підрізані крила "папужок", крадіжка титулу Барси
До 1957-го Барса відкрила Камп Ноу. У 1960-му гравець Барси вперше виграв Золотий м'яч. Це був Луїс Суарес, зірка збірної Іспанії – і, наприклад, чемпіонств на той момент у клубу було вже вісім. Колосальна різниця в увазі дедалі впевненіше формувалася і на полі, і Еспаньйол звикав до статусу другого клубу міста.
Барсу, що характерно, абсолютно не напружував перехід гравців в Еспаньйол на спаді кар'єри. Угорці Ладіслав Кубала і Золтан Цибор здобули на Камп Ноу культовий статус, Кубалу до Мессі взагалі вважали найкращим гравцем в історії клубу – але у віці вже за 30 обидва перебиралися до "папужок". Той самий Жорді Кройф до донецького Металурга грав за Еспаньйол – будучи, природно, чистокровним вихованцем Ла Масії.
Усі все розуміють: рівень команд різний, і якщо гравець уже не відповідає рівню Барси, але хоче залишитися в туристичній перлині Європи, то перехід до Еспаньйола є логічним. Однак для "папужок" тема залишається тригерною: наприклад, безумовна легенда клубу Маурісіо Почеттіно (входить до топ-5 клубу за кількістю матчів) навіть на піку тренерської кар'єри говорив, що ніколи не очолить Барселону.
Був один епізод у кар'єрі Еспаньйола, коли здавалося, що вони знову зрівняються з Барсою. У сезоні-1987/88 "блаугранас" провалили сезон, стали всього лише шостими – а "папужки", хоч і стали 15-ми, мали підстави вважати, що провели сезон краще. У Кубку УЄФА Барса тихо злилася у чвертьфіналі, а Еспаньйол був, здавалося б, нестримний.
У розіграші турніру "папужки" вибили Мілан, Інтер, менхенгладбахську Боруссію, дуже сильний у ті часи Брюгге – і навіть Баєр у фіналі винесли 3:0. На їхнє лихо, тоді фінал розігрувався у два матчі, і в матчі-відповіді "фарамацевти" перемогли з тим самим рахунком і виграли серію пенальті – але все одно ця команда здавалася шалено перспективною.
Перспективу розтоптала Барселона, того ж літа переманивши у "папуг" двох лідерів: Ернесто Вальверде (так-так, майбутнього тренера) і Мігеля Солера. Не маючи можливості їх замінити, Еспаньйол скотився в сумне аутсайдерство. Додайте до цього переманювання ще одного воротаря Урруті 1981 року (він теж грав за збірну Іспанії, нехай і менше), цькування Самори – і зрозумієте, чому Еспаньйол ненавидить сусідів.
В історію увійшло барселонське дербі 2003 року, яке команди закінчували... вісім на вісім. У Барси були вилучені Іван де ла Пенья, Антоніо Солдевілья і Альберто Лопо; у Барси і – Рафа Маркес, Рікарду Куарежма і Філіп Коку. Через чотири роки де ла Пенья вже по інший бік дербі, будучи списаним з Барси, позбавив її титулу.
В останньому домашньому матчі сезону Барса могла обійти Реал у таблиці, але через нічию 2:2 залишилася другою. Б'ються в цьому дербі зовсім не по-іспанськи, і навіть Мессі забивав у ньому не після геніального сольного проходу, а рукою:
Але все це не йде ні в яке порівняння з битвами фанатів. Там ультрас переходять усі межі: досить сказати, що 1991-го року ультрас Барси перед матчем "Еспаньйола" з хіхонським Спортингом убили фаната "папужок" Фредеріка Рук'є. Ба більше, на наступному домашньому матчі фан-сектор "блаугранас" підтримував убивць!
Пізніше їх спіймали і посадили, а Лапорта воює з такими ультрас увесь час свого правління, але загалом уболівальники "головного" клубу міста Еспаньйол не шкодують. Були в історії їхнього суперництва і атаки на сектор Еспаньйола, і кидання кріслами одне в одного. "Більше, ніж клуб" – адже необов'язково позитивна конотація. У дуже, загалом, лайтовій фан-культурі фанати Барси поводяться з Еспаньйольськими не як футбольні вболівальники, а як класові вороги.
Тут і зараз: черговий воротар з Еспаньйола, заборона символіки Барси,
Єдина причина, через яку Еспаньйол зараз грає в Ла Лізі загалом і з Барсою зокрема, носить ім'я Жоан Гарсія. Воротар видав просто неймовірний минулий сезон, своїми руками врятував для дуже слабкої команди місце вище зони вильоту. Гарсія – вихованець "папуг", на Олімпіаді він навіть перевершив результат Самори (у Парижі іспанці виграли золото), його клуб збирався робити обличчям нової команди – і... ви вже знаєте, що сталося далі.
Гарсія теж перейшов у Барсу. Він відмовився продовжувати контракт, завдяки чому "блаугранас" викупили його за клаусулою в смішні 25 мільйонів євро. На першому ж дербі на "Корнельє" за воротаря було страшно: вболівальники вивішували банери, на яких, наприклад, відтинають йому руки, кидали на поле муляжі щурів, підроблені долари з фото Жоана – і навіть заборонили пронесення на стадіон барселонської атрибутики. При цьому Гарсія проявив залізні нерви: він відзначився безліччю сейвів і дозволив Барсі вирвати перемогу.
Хочеться закінчити матеріал чимось хорошим, добрим. Як і в інших дербі, більшість їхніх учасників за межами поля підтримують хороші, дружні стосунки. Наприклад, Іньєста дружив зі знайомим за молодіжними збірними Іспанії лідером "Еспаньйола" Дані Харке – і коли той помер у 26 років від серцевого нападу, це стало ударом для Андреса.
Після переможного голу у фіналі ЧС Іньєста зірвав ігрову футболку – і весь світ побачив на його майці напис "Dani Jarque siempre con nosotros": "Дані Харке завжди з нами".
Лідер Барселони в головний момент у своєму житті нагадав про гравця Еспаньйола. Гарний знак того, що є речі сильніші за будь-які дербі і що футбол має об'єднувати, а не сварити.