Золотий сарай київського Динамо
Команда Лобановського не любила штучний газон, але й на ньому ставала найкращою
15 листопада виповнюється рівно 40 років від здобуття київським "Динамо" чергового чемпіонського титулу радянської доби. Серед 13 золотих тріумфів успіх 1985-го – унікальний. Адже здобутий він у приміщенні критого комплексу. Тож є привід згадати про особливості та деякі цікаві факти того ерзац-футболу, що ним упродовж десятиліття мучили гостей команди обох російських столиць.
Пів століття тому Динамо обіграло Баварію, представляючи... Українську Народну Республіку
..."Сарай" у декількох тюркських мовах – палац. Але щодо північних спортивних споруд на увазі малося значно менш помпезне: льох для худоби; бо ЦСКА – то "Коні", а "Спартак" – "М'ясо", свинина.
Домашнім сараєм ленінградського "Зеніта" був спортивно-концертний майданчик імені "вождя світового пролетаріату". А квінтет провідних московських клубів ділив між собою манежі ЦСКА та "Олімпійський". З 1980 по 1991 роки під дахом проведено назагал понад 170 зустрічей у рамках чемпіонатів (плюс – кубкові двобої). Тобто у кожній першості цього періоду 6-10% складали змагання фактично з іншого виду футболу! Відповідно, надаючи перевагу тим, хто до нього більш звичний.
Перші ж подібні випробування, навесні 1980-го, в декого з візитерів викликали асоціації з високогір'ям – мовляв, дихати нема чим, непристосований організм відмовляється слухатися, особливо наприкінці кожного з таймів. Та хіба ж тільки задуха! Не той відскок м'яча – від килима та від... стелі, яка часто-густо гасила високі виноси захисників. Мінімально допустимі розміри поля та жорсткість покриття геть ламали напрацьовані тактичні варіанти. Підвищений ризик травматизму: інше зчеплення доповнювала гіпоксія – "кисневе голодування" м'язів і суглобів, що робило їх більш уразливими. Й це лише поверхневий перелік тортур для гостей.
Золотий м’яч-1986 міг завоювати Заваров, а Бєланова у Франс Футболі переплутали з Блохіним
Пояснення спортивного керівництва, що привілеї москвичів і ленінградців – то засіб протистояння кліматичним складнощам ранньої весни та пізньої осені, не витримує критики. По-перше, в тій-таки Москві як раніше обходилися без палаців, так і паралельно з манежами використовували стадіони просто неба. По-друге, проведення календарних матчів на штучному килимі в другій половині квітня (а таке траплялося ледь не щосезону) свідчило не про глобальне похолодання, а про безгосподарність і недбалість. Якими дуже зручно було прикривати фору, що її отримували прихильники "салонного" футболу на старті й – особливо – на фініші турніру.
Скажімо, "Зеніт" у своєму чемпіонському сезоні-1984 провів під дахом чотири домашні поєдинки з 17, три з них (із максимальним здобутком) – проти українських клубів, зокрема й проти "Дніпра", безпосереднього конкурента в боротьбі за титул. Аналогічні цифри "Спартака", переможця першостей 1987 і 1989 років, ставали ще вагомішими через те, що тоді Вища ліга нараховувала не 18, а 16 клубів.
Трохи нижче окремо торкнемося "гостинності" московського "Динамо" в сезоні-1986. Спойлер: якби, не дай Боже, Малофєєв тоді не пустив Лобановського на чемпіонський трон, це був би перший випадок в історії радянського футболу, коли тріумфатор понад третину матчів у рідних стінах – шість! – загнав під склепіння "сараю"...
"Нічого подібного історія наших чемпіонатів раніше не знала. В Москві зіграно перші п'ять календарних матчів, а прапор змагань так і не піднято. Ні, про нього не забули – просто у футбольно-легкоатлетичному комплексі ЦСКА, під дах якого гравці втекли від негоди, нема флагштоку, – саркастично прокоментувала новацію "Спортивна газета" у квітні 1980 року. – Ми вже бачили футбол під дахом у турнірах на приз щотижневика "Нєдєля". Приємна для ока іскрометна розважальна гра. Але офіційні матчі чемпіонату – далеко не розвага. Звідси – й невідповідність форми змісту, й нелогічний розвиток подій на штучному газоні, й, головне, не завжди логічний результат боротьби".
Як можливість урізноманітнити передсезонну підготовку, як присмаку до основного тренувального меню сприймав Валерій Лобановський футбол на паркеті або в манежах. Здивував багатьох, коли, повернувшись у Київ наприкінці 1996-го, погодився після січневих зборів у німецькому Руйті наповнити присутністю "Динамо" змістом московський Кубок Співдружності. Подейкують, піддався наполегливим умовлянням багаторічного керівника російської футбольної спілки В'ячеслава Колоскова, котрий тоді саме починав шлях від посади віцепрезидента ФІФА до маразму. Та згодом на "ярмарку талантів" СНД вже їздили дублери "біло-синіх". Вочевидь – із тим же небажанням, що й покоління 1980-х – на свої матчі до "льохів".
"Це якийсь кімнатний футбол, – прокоментував Валерій Лобановський прем'єрний виступ своєї команди на московському килимі, в третьому турі 43-го радянського чемпіонату. – М'яч на жорсткому і досить слизькому штучному газоні поводиться інакше, ніж на траві. Футболістам нелегко застосовувати складні технічні прийоми. А це робить гру менш цікавою".
Відмову проставити в протоколі оцінки своїм підопічним (що вважалося обов'язковою вимогою для всіх наставників) тренер киян пояснив тоді так: "Не хочу оцінювати спотворену картину ігрової діяльності футболістів".
Утім, що поробиш – із забаганками кабінетних улюбленців доводилося змиритися. Назагал 15 матчів (з урахуванням кубкових) проведуть кияни на поганій синтетиці: 7 нічиїх, 5 поразок і 3 перемоги.
Попри сталу нелюбов до штучних "газонів", аж двома голами в манежах відзначився Олег Блохін. По стільки ж провели Безсонов, Дем'яненко, Бєланов і Рац. Розписувалися в чужих воротах також Веремєєв, Заваров, Хлус, Михайличенко і Протасов. А найрезультативнішим у цих зустрічах із чотирма м'ячами є Вадим Євтушенко.
"Кожний візит до московських чи ленінградського манежів ми в "Динамо" сприймали як своєрідне покарання – незаслужене й несправедливе, – зазначив Вадим Анатолійович в ексклюзивному коментарі для "Чемпіона". – Бо не тільки (а частіше й не стільки) з суперником доводилося боротися, як із "газоном", де треба було стерегтися опіків і дбати про суглоби. Зчеплення з поверхнею таке, що будь-яка спроба пригальмувати ризикувала обернутися важкою травмою...
Для стилю київського "Динамо" штучне покриття геть не підходило: традиційні довгі передачі на вузькому полі летіли в аут, а пройти на швидкості флангом і знайти партнера навісом – то цілий квест був! Натомість спартаківці зі своїми "квадратами" почувалися там наче риба у воді. Ще й взуття відповідне мали. А в командах гостей взували – хто що знайшов, навіть "совдепівські" кеди йшли в діло. Можна, звісно, було б у шиповках грати, але після 90 хвилин на килимі підошва буквально згорала в нуль. А їх ми отримували по одній парі на весь сезон..."
Від опіків на брудному килимі (що його іноді навіть і постелити якісно не могли, гравці спотикалися на стиках) хоч якось рятували рейтузи. Воротарі екіпірувалися формою з додатково прошитими стегнами, ліктями та плечима. Лікарі обов'язково складали для тренерів список тих, кому небажано або категорично не можна виходити на чергову манежну "кориду".
Не обійшлося без трагедій. Захисник московського ЦСКА Березін, невдало приземлившись в "Олімпійському", вдарився головою об підлогу (читай – бетон) і в підсумку пролежав у реанімації 47 днів, 22 – у комі. На цьому кар'єра 27-річного футболіста завершилася.
Та повернемося до приємних спогадів. У листопаді 1986 року Євтушенко поповнив свій бомбардирський доробок салонних "перестрілок" черговим голом і результативною передачею. М'яч Вадима посприяв динамівському розгрому "Зеніта" (3:0), а пас – отой самий "пройти на швидкості флангом і знайти партнера навісом" – дозволив Василеві Рацу зрівняти рахунок у зустрічі з московськими одноклубниками й подовжити чемпіонську інтригу до останнього туру.
Команді, яка в нескінченному сезоні не виграла тільки чемпіонат світу, запропонували довести своє право називатися найсильнішим клубом Союзу в умовах, що суперечили не тільки Духу Гри, а й здоровому глузду. Й аби підвести чітку рису під тріумфальним роком, треба було відібрати в москвичів три очки з чотирьох в очних протистояннях. Причому мирний підсумок в "Олімпійському" збагачував турнірним балом лише гостей, для господарів одинички на табло дорівнювали нулю! Так велів ліміт нічиїх, що діяв на той момент. Ба більше: нічия в київському побаченні цих суперників узагалі ставала... обопільною поразкою, що, втім, коронувало б підопічних Едуарда Малофєєва. Тож асист Євтушенка – щонайменше позолочений.
Малофєєва в футбольному загалі найчастіше називали ЕВМ, за ініціалами. Рідше – дрібним злодюжкою, натякаючи на участь очолюваних ним команд у "дивних" матчах, серед яких трапилися й дві гри мінського "Динамо" в московських манежах, на фініші сезону-1982. То був перший у радянському футболі випадок, коли чемпіон визначався під дахом. І перший, коли титул настільки відверто по-шулерському розігрували на "одну руку": аби не дати киянам виграти третє поспіль "золото", під мінчан лягли найдосвідченіші господарі "сараїв" – місцеві "Динамо" (0:7) і "Спартак" (3:4).
Чотири роки по тому карма наздогнала поціновувача "щирого футболу". Спринтери з малофєєвського "Динамо", навіть заманивши марафонців Лобановського на штучне покриття, нічого не змогли з ними вдіяти. А перемога на Республіканському стадіоні не лише змусила московитів утертися власною пихою, а й зробила киян одноосібними лідерами за кількістю чемпіонських титулів.
...До речі, саме в середині 1980-х Києвом ходили чутки, що новий Палац спорту – нинішню похмуру недобудову неподалік Льодового стадіону, на проспекті академіка Глушкова, цілком можливо пристосувати й до потреб майстрів шкіряного м'яча. Не склалося. Та навряд чи наша футбольна столиця від цього бодай щось втратила.