Сергій Бойко: У якому б віці гравець не потрапив до мейн-туру, він не буде готовий до нього на 100%
Снукер – популярний вид спорту вже кілька десятиліть. Зазвичай відомими гравцями були представники Великої Британії та Ірландії. Поступово географія розширюється. У сезоні-2026/27 Україна матиме відразу трьох гравців мейн-туру: Юліана Бойка, Антона Казакова і Михайла Ларкова.
Сергій Бойко – людина, яка стоїть біля витоків розвитку снукеру в Україні. У 2016 році він створив незалежну Федерацію, проводив різні семінари та турніри, куди приїздили представники різних країн. Ну і, головне, виховав першого професійного українського гравця – Юліана Бойка, який дебютував у мейн-турі ще в 2019-му.
"Чемпіон" поспілкувався із Сергієм про його підходи та принципи в розбудові цього виду спорту, про проблематику й виклики сьогодення, а також дізнався кілька інсайдів внутрішньої кухні снукерного середовища.
– Ще під час інтерв'ю з Юліаном він казав, що в 5 років дивився снукер із татом. І саме тоді він захопився цією грою. А з якого періоду і чому ви захопилися снукером?
– Взагалі-то я не захоплювався снукером. Питання в іншому. Питання у підході до виховання своїх дітей і дітей взагалі. На мою думку, на думку моєї дружини, потрібно в наших дітях розкривати їхні здібності змалку.
Тому що коли ми бачимо й розвиваємо те, що інтуїтивно робить дитина, те, що їй подобається, тоді й відбувається досягнення цілей. Немає значення: у спорті, науці чи ще в чомусь.
Ми побачили, що Юліан сильно захопився снукером. І почали приділяти увагу саме його розвитку в цьому виді спорту, у цьому напрямку.
Особисто я і моя дружина ніколи до цього не грали в снукер, нікого не знали. Так, ми іноді грали в піраміду, коли був вільний час.
Коли в 6 років мій син попросив нас відвести його туди, де навчать грати в снукер, – це була проблема. На той час був, мабуть, єдиний клуб, де проходили змагання в прийнятних умовах, – клуб "Шарпей". Ми поїхали, зустріли першого тренера Юліана – Петра Чіркіна.
Я пам'ятаю нашу першу розмову з Петром. Він був здивований, бо Юліан ще геть дитина, тільки очі над столом. Він ще з посмішкою питав: "Що мені робити з ним?". Я сказав: "Роби все, що знаєш, тільки щоб він не втратив захоплення снукером".
– Юліан потрапив до мейн-туру вперше у 15 років. Не було страху, що якісь поразки в такому віці можуть відбити бажання чи, навпаки, така сувора школа загартувала його ще більше?
– Юліан потрапив у 14 років. 15 років виповнилося йому 22 вересня. Тоді він грав свій перший матч у мейн-турі проти Джадда Трампа й програв його.
Ні, він не був загартований для мейн-туру. Ніхто не готовий до гри на такому рівні у 14, 15, 16 та навіть 17 років. Та й узагалі, у якому б віці гравець уперше не потрапив до мейн-туру, він і близько не буде готовий на всі 100% до професійного туру.
Готовий як аматор – так. Бути найкращим серед інших дебютантів – так. А грати в мейн-турі стабільно, бути готовим до сильного рівня суперників, психологічно витримувати – цього не може бути, це фантастика.
Коли Юліан потрапив туди – це було випробування для нас. Ми були першими, хто приїхав сюди. Я весь час був із ним, і виникали різні виклики. Ми вирішували побутові питання, питання проживання. Тоді були проблеми зі спілкуванням англійською, особливо в мене.
Напруженості додавали й поразки. Емоційно це тисне. Юліан тоді, можна сказати, страждав, бо був юним і не був готовий на той час до мейн-туру.
– Наскільки складно в Україні взагалі пройти шлях від дитини до професійного гравця порівняно з представниками Британії? Традиції та велика кількість академій – це дуже велика фора?
– Дивіться, у вас трохи неправильне уявлення про це. Давайте розіб'ємо питання на дві частини. Але спочатку запитаю вас. От в останньому реченні ви стверджуєте, що є велика кількість академій. Які ви знаєте академії у Великій Британії?
– Академія Вікторії в Шеффілді. Можливо, ще у великих містах є.
– Я не хочу вас розчаровувати, але це хибне твердження. Немає у Британії академій у тому розумінні, в якому хтось, і ви в тому числі, думаєте. От що для вас академія снукеру?
– Там, де діти й підлітки можуть приходити, тренуватися, отримувати поради та настанови від фахівців.
– Ні, таких немає тут. Жодної. Я таку неправдиву інформацію про кількість академій чув ще тоді, коли Юліану було років шість. Це казки.
Навіть в академії Діна (Джуньху – прим.), щоб прийти займатися, треба заплатити 40 фунтів за день. Треба оплатити 12 днів наперед. Тобто 480 фунтів. Там узагалі немає жодної дитини.
В академії Вікторії стоїть шість чи вісім столів. І вони завжди зайняті. Тож коли ви думаєте, що у Британії є велика кількість академій, – це міф. А тепер повторіть першу частину питання.
– Наскільки складно в Україні пройти шлях від дитини до професійного гравця?
– Його складно пройти, безумовно. Тому що немає клубів, немає програм підготовки, бракує тренерів. Це фактично неможливо. Особливо зараз. Якщо коротко.
– Яка найбільша проблема українського снукеру сьогодні: відсутність інфраструктури в містах, фінансів, спонсорів, вплив війни чи відсутність культури цього виду спорту?
– Так, усе, що ви перелічили. Усі ці чинники. Але дивіться: чому є Юліан, Михайло Ларков, Антон Казаков?
Щоб розвивати снукер, ми повинні розуміти, куди рухаємося. Популяризація снукеру особисто мною відбувалася для того, щоб показати й розкрити його привабливість.
Навіть якщо дитина не потрапить до мейн-туру – це не головне завдання. Ми прагнули розвивати дітей, показати, що вони починають рахувати ще під час гри, обдумувати свої кроки.
Ми прагнули показати, що снукер – це не просто пограти в більярд під пиво. Навіть зараз є клуби, де кажуть: "Приходьте, а ми вас пригостимо безкоштовним пивом" (посміхається – прим.). Які батьки віддадуть дитину до такого клубу?
Я сподіваюся та вірю, що коли закінчиться війна, ми продовжимо працювати в Україні над популяризацією снукеру. Тим більше зараз у нас є три лідери – Юліан, Михайло та Антон, три, можна сказати, герої українського снукеру, які показали, що стати професійним гравцем можливо.
Вони більшу частину свого життя проводять за кордоном, намагаються з усіх сил прославляти Україну, давати надію людям і, головне, дітям, які перебувають в Україні та цікавляться снукером.
– Ви багато років організовували турніри та створювали конкурентне середовище в Україні, запрошували різних лекторів і тренерів із різних країн. Чому для вас це було настільки важливо?
– Це було важливим для мене, оскільки все це подобалося моєму синові. А щастя будь-яких батьків залежить від того, чи щаслива їхня дитина.
Для мене головним було, щоб мій син розвивався всебічно. А для цього потрібні середовище та конкуренція, у яких це можна робити. На жаль, на той час цього в Україні не було. Саме тому мені довелося присвятити своє життя створенню такого середовища.
Тому мені довелося створити окрему федерацію, окремі незалежні турніри, організовувати поїздки за кордон на турніри. Потім ми побачили, що ті кошти, які витрачаються на поїздки за кордон, і ті кошти, які витрачаються на організацію чогось подібного в Україні, приблизно однакові. Тому акцент змістився на те, щоб більше заходів проводити на батьківщині незалежно від держави.
– Вдавалося залучати спонсорів під турніри в Україні чи все трималося на вашому ентузіазмі?
– Розвиток спорту – це не комерція. Якщо ми розвиваємо аматорський спорт, то там неможливо суттєво залучати спонсорів. Усі турніри – це особисті кошти і кошти моїх друзів.
Ми не рекламували це, адже нашим завданням було не отримувати прибуток, а розвивати снукер, створювати культуру. Я на власний розсуд запрошував гравців, спілкувався, організовував. Зараз у мене є досвід та впевненість у власних силах, що я зможу організувати турнір на високому рівні.
Організація – це дуже кропітка, методична робота, яка забирає багато сил. Але це мені подобалося, бо я бачив щасливі очі сина, людей і спортсменів, які були зі мною.
Тоді вдалося створити групу однодумців, які допомагали. Без команди, без людей, які готові допомагати, – це неможливо зробити. Мені вдалося об'єднати людей, які були закохані в снукер так само сильно, як я і як мій син.
– В одному з інтерв'ю кілька років тому про розвиток снукеру ви говорили: "Снукер – це не спринтерський ривок, не вибух, не спалах. Снукер – це монотонна, копітка, щоденна, іноді дуже стомлива і нудна робота". Чи не змінилася ваша думка з цього приводу?
– Ні, не змінилася. Я підтримую кожне слово, яке сказав тоді. Я повторюю це і зараз.
Але хочу сказати, що коли дитина розвивається, то снукер – це лише частина її життя. Юліан займався тенісом, зараз грає в падел, до цього займався плаванням. Він багато мандрує, навіть у ті країни, які не пов'язані зі снукером.
Снукер – це частина життя. Будь-якої людини, зараз мова не лише про Юліана. Не варто забувати про інші сторони своєї особистості.
Якщо займатися лише снукером, то ним можна швидко "наїстися" (посміхається - прим.) ним. Особливо коли трапляється смуга невдач. Вона може затягнутися, рік можна бути в ямі. Це може зламати.
Я знаю багато людей, талановитих людей, які не змогли вибратися з такої турбулентності. Тому різні сторони особистості можуть втримати тебе на плаву, і через деякий час ти знову стаєш спортсменом, який виграє, який бореться.
– Антон Казаков тривалий час грав у пул, Михайло Ларков – у піраміду. Для снукериста важливо набивати руку в суміжних видах, чи краще концентруватися відразу на снукері?
– Я точної відповіді не знаю, тут немає однозначної думки. Зараз, напевно, чим раніше ти обереш той вид спорту, в якому прагнеш розвиватися, тим краще.
Наприклад, якщо ти граєш в один вид спорту, то формується м'язова пам'ять. Навіть коли спортсмен гратиме під тиском, то у вирішальні моменти може спрацювати інстинкт, який ти тренував роками. У тебе вийде удар, який ти відпрацьовував тисячі годин із самого дитинства.
Суміжні види можуть у такому випадку стати певним атавізмом. Десь не так розрахуєш силу. Тому так, якщо ти бачиш себе у снукері, то краще раніше переходити саме на нього. Бо перевчатися – це і час, і напрацювання інших звичок.
– У 2017-му ви говорили: "Якщо українець досягне мейн-туру в найближчі 10 років, то я буду дуже щасливий". Зараз у мейн-турі вже троє українців. Тож яким тепер ви бачите український снукер через 5-10 років?
– Зараз, на жаль, не можу говорити, яким я його бачу. Коли закінчиться війна, тоді можна буде про це говорити. Дивитися, які умови будуть для розвитку українського снукеру. Зараз їх не існує, тому не можу коментувати.
– Юліан казав, що його улюблений снукерист – Марк Селбі. Ваші смаки збігаються чи ви комусь іншому симпатизуєте?
– Так, Марк Селбі для мене видатний гравець. Ми приїхали в академію в Шеффілді, здається, це був 2019 рік. Зараз вона вже закрилася. І на тренування також прийшов Селбі. Ми просто запитали, чи можна зіграти.
Він зіграв із Юліаном фрейм. Але він так зіграв, із такою повагою. Там поруч були і дружина, і Сергій Ісаєнко (багаторазовий чемпіон України зі снукеру – прим.). Ми всі були здивовані й щасливі. Це було певним натхненням, що ми все робимо правильно.
Зараз за стилем гри мені найбільше подобаються китайські гравці. Зараз Сіньтун для мене є авторитетом. Він не грав, повернувся і виграв чемпіонат світу.
Він молодий. Я вважаю, що з нього має брати приклад і Юліан. Те, що праця і постійна робота дають результат.
Взагалі майбутнє – за молодими гравцями. Якщо ти до 30 років не зміг розкрити себе в снукері, то варто задуматися над відходом зі спорту. Якщо спортсмен до 30 років жодного разу не був у топ-32, то далі йде величезний тиск: моральний, фізичний, психологічний. Не вистачає грошей, є дружина, діти. Тому, щоб досягти успіху, ти повинен проявити себе у 25-28 років. Це розквіт спортсмена.
– Юліан під час спілкування з підписниками на Iulian Boiko Team сказав, що за сезон гравець має заробити плюс-мінус 40 тисяч фунтів, щоб вийти в нуль.
– Я зараз дам оцінку з власних розрахунків. У Юліана зараз 48 тисяч очок (очки в нинішній системі WST – це зароблені призові – прим.). Відразу відкидайте 20% сплачених податків.
Далі – коли у вас є контракт серед професіоналів, то тренеру йде відсоток від призових. Він коливається від 10 до 20%. Тобто лише ці два фактори забирають у снукериста близько 40% доходів.
Якщо снукерист заробляє понад 88 тисяч, то податок для іноземця, та й не лише для іноземця, зростає до 40%.
Ті призові, які бачите ви, які бачать фанати снукеру, – це не та сума, яка реально надходить гравцю.
Також є відрахування 2-3% для World Snooker Tour на організаційні питання.
Давайте візьмемо 12 кваліфікацій. Це як мінімум кожну помножте на 1000. Це 12 тисяч фунтів. Ці гроші – це проживання, можливість потренуватися, попрацювати з тренером. Окрім відсотка від призових, є ще фіксована плата. Вона коливається від 100 до 250 фунтів за день.
Насправді мінімальна сума, яка дозволить вийти в нуль, – це десь дійсно 48-50 тисяч фунтів. Можливо, складно відповів на ваше питання (посміхається – прим.), але рахувати можна.
– Так, деяких нюансів я не знав.
– Я дуже дивуюся іноді, коли лунають певні твердження. Я ніяк не хочу когось образити: це його думка чи інформація, яку людина десь взяла. Навіть у коментарях можуть писати: "О, добре заробив".
Людина, яка це каже чи пише, не має повного розуміння. Це її припущення, яке вона сприймає та видає за факт. Спочатку мене це дуже дратувало (посміхається – прим.), зараз уже не звертаю уваги. Тому що люди, не володіючи повною інформацією, гадають, що все так просто.
Можна ж запитати, дізнатися інформацію, проаналізувати, а потім дійти висновку: чи були попередні дані достовірними, чи ні.
– Кілька днів тому Кен Догерті завершив кар'єру. Юліан кілька років тому з ним трохи попрацював. Це якось вам вдалося домовитися?
– Зараз усі спортсмени спілкуються між собою. Ми можемо набрати когось, написати повідомлення. Ми просто підійшли й запитали, чи зможе він побути тренером, підготувати Юліана. Це була моя особиста розмова.
Я людина прямолінійна, яка ставить прямі, інколи навіть різкі запитання, тому казав йому: "Кене, ну ти вже в поважному віці, мабуть, треба вже й закінчувати грати. Тебе всі атакують. Ми з тобою одного віку. У тебе там уже є якісь проблеми зі здоров'ям". Він відповів: "Сергію, знаєш, мені подобається відчуття адреналіну".
Мені здається, що молодим гравцям саме адреналін і заважає себе показати. Вони виходять до столу, мають багато енергії, не шкодують себе. У снукері треба вміти тримати себе в руках, потрібен холодний підхід.
Ось на турнірі Shoot Out гравці грають лише на адреналіні. На цьому турнірі вони можуть його виплеснути. Також там незвична аудиторія, яка кричить, підтримує.
Ми зійшлися з Кеном на думці, що цю емоцію не треба гасити, а треба вміти нею керувати. Тому ми й цікавилися в нього, як правильно підходити до гри, коли є запал. Він акцентував увагу на тому, що це дуже важливий процес, але для кожного він індивідуальний.
– А як зараз, за кілька днів до старту сезону, проходить ваш та Юліана день?
– Ми прокинулися, із самого ранку поїхали на 8:00 в Академію Вікторії в Шеффілді. Там був Антон Казаков, який зайняв стіл, бо на ньому нове сукно, а на інших – старе.
Юліан та Антон зіграли два спаринги. Я за цей час зробив свої справи, попрацював. Потім ми повечеряли, і лише зараз (інтерв'ю записувалося приблизно о 20:30 за британським часом) повернулися додому. Ось такий, наприклад, день.
Зараз в Академії Діна немає столів із новим сукном. От ви питали про велику кількість академій. Уявіть собі: ми зараз тут, у Шеффілді, не можемо знайти стіл із новим сукном, на якому проходитимуть матчі кваліфікації.
Це може серйозно вплинути під час офіційної гри. Часто дивляться матч, де снукерист помиляється, як нам здається на простій кулі. Все просто – він тренувався на іншому столі, була інша реакція. Він за звичкою зробив усе так, як тренував, а воно спрацювало по-іншому.
Саме тому ми бачимо помилки на простих кулях. Це не означає, що гравець поганий чи непідготовлений. Це інша реакція. Він хоче зробити той вінт, який потрібен, який має спрацювати, уже тримаючи в голові наступну кулю. Він б'є – а все не те через тренування на іншому сукні.
Завтра у нас також похід в Академію Вікторії, знову спаринги з Антоном Казаковим. Загалом усе нормально.
– Тут до старту сезону менше тижня. Тобто ці матчі з Антоном – це така фінішна пряма підготовки?
– Ні-ні. Це не так. У нас 7, 8 і 9 числа будуть спаринги. Серед суперників – Ешлі Х'югілл та Том Форд. 10 числа Юліан відпрацьовуватиме соло.
Матчі з Антоном Казаковим – це один із етапів підготовки.
– Минулого року Юліан добре себе проявив на Saudi Arabia Masters. Міг вибити Кайрена Вілсона. Усе йшло прекрасно, допоки з трибун не почали долинати звуки радості на кожну успішну дію Вілсона і на будь-яку помилку Юліана. Він мені казав в інтерв'ю, що це були звичайні глядачі, а не якісь близькі для Кайрена люди, але той фактор вплинув на сина?
– На цьому турнірі я не був присутній. Разом із Юліаном поїхав тренер.
Треба підходити до питання глобально. Коли Юліан грає на турнірі, я йому завжди кажу: "Тебе тут ніхто з радістю не прийме". Суперники, особливо якщо це зірки з іменем, аудиторія буде підтримувати саме їх. Тому для тебе складність проявити себе зростає вдвічі.
Юліан ту гру програв не тому, що глядачі кричали, тьокали чи бекали. Це впливає на обох гравців біля столу. Це дратувало й Кайрена. Я в цьому впевнений.
Навіть коли Юліан грає і я там, і ще якась група підтримки в залі, він сам каже: не варто після кожного вдалого удару видавати якісь звуки, клацання, видихи чи зітхання. Це впливає на обох. Це неприйнятна поведінка.
Так, те, що люди прийшли, – вплинуло. Це один із факторів, але не головний. Юліан чудово грав і повірив, що може виграти. І це дало зворотний ефект. Він втратив концентрацію. А ці люди, вони, скажімо так, "допомогли" не повернути її.
– Юліан уперше дебютував у 2019 році. За ці роки, можливо, пригадаєте історії, пов'язані з турнірами, які запам'яталися з позитивного та негативного боку?
– Найбільше мені запам'ятався Shoot Out. Це якийсь особливий, незвичний турнір.
Із позитиву – поїздки до Китаю. Кожного разу там щось нове й особливе. Таке запам'ятовується. Там відбувається справжнє дійство. Під час поїздки в Ухань була прогулянка на кораблі, була вистава. Усе це було зроблено спеціально для снукеристів. Такого масштабу я не пам'ятаю. Там із великою повагою зустрічають гравців.
Також подобається, що з цього сезону ввели нові правила кваліфікації. Тепер треба пройти три кола. Це дозволить гравцям проводити більше матчів, крок за кроком набирати форму.
Минулого року ми поїхали грати матчі кваліфікації в Китай. Суперники – Ронні О'Салліван, потім – Чжао Сіньтун. Жодних очок не набрали, витратилися, емоційно віддалися. Зараз матчі кваліфікації проходитимуть в Англії.
Що поганого? Сама арена (Маттіолі Арена – прим.), де проходитимуть кваліфікаційні поєдинки в Лестері, – це найгірша арена для проведення таких турнірів. На мою думку. Там немає місць для глядачів.
Ще одне питання – умови. Якщо на вулиці сонце – там спека. Якщо дощ – велика вологість. Тобто вона не підготовлена для того, щоб самі гравці могли показувати максимум своїх можливостей.