Операція на серці, повернення до гонок і незламний Харків: український біатлоніст – про непростий період життя
22-річний український біатлоніст Степан Кінаш розглядався як один з тих представників талановитої молоді, яка гучно увірветься у великий міжнародний біатлон. Згадуються слова вже покійного багаторічного тренера та науковця Василя Карленка, який казав, що юний харків’янин має всі фізіологічні задатки, аби стати спортсменом високого класу. Але цьогоріч призер юніорського чемпіонату світу зник з інформаційного поля. І, як виявилось, зовсім не через те, що перестав виправдовувати сподівання тренерів та вболівальників.
Молодому атлету восени зробили операцію на серці. Діагноз ідентичний тому, який має відома норвезька біатлоністка Інгрід Тандреволд. Вона в грудні також пережила хірургічне втручання, пропустила багато стартів, але планує повернутись вже скоро. Мова йде про тип порушення серцевого ритму, коли "додатковий шлях провідності в серці створює петлю блискавично швидкого пульсу" – так описує це медицина.
Ми знали про операцію, яку переніс біатлоніст, але вирішили не робити розголос, все ж таки це історія особистого характеру. Тож домовились зі спортсменом повноцінно поспілкуватись вже після відновлення та перших стартів.
В ексклюзивному інтерв’ю "Чемпіону" Степан Кінаш детально розповів про те, звідки взялася проблема з серцем, як минула операція та реабілітація, як жив під обстрілами в Харкові та як планує повертатись, та й вже повертається, у великий біатлон.
Цей матеріал – не про "хайп" на сердечній темі. Він – про надважливі медичні аспекти великого спорту, про збережені життя, про різноманітні нюанси підготовки в таких умовах та й, взагалі, про все з чим доводиться зіштовхуватись професійному атлету на своєму шляху. Нехай ця історія стане повчальною для тренерів, вчителів фізичної культури, батьків та самих атлетів з різних видів спорту. Адже вона вкотре доводить – здоров’я передусім. Не нехтуйте ним! І будьте здоровими!
– Степане, в середині грудня ти стартував на Кубку IBU в Обертілаху. 56-та позиція в спринті при ідеальній стрільбі. Це наслідок неповної підготовки пов’язаної зі здоров’ям?
– Вважаю, що ми витиснули максимум. Можливо, можна було і краще, але це б могло вартувати здоров’я. Після операції, згідно з рекомендаціями лікарів, я мав відновлюватись три місяці. Зараз я беру участь в змаганнях, повноцінно тренуюся і виконую план підготовки. Тому не можна сказати що пішов план якось не туди чи щось пішло не так. Все добре, попри всі обставини, я можу зараз виходити на трасу і бігти. Поки що не показую результати, які хотілося б і ще багато відстаю від хлопців ходом, швидкість не вражає, але я над цим працюю. Це на так легко, адже потрібно дотримуватись рекомендацій лікарів. Якби я міг би повноцінно робити роботу, яку виконують хлопці в підготовці до змагань, то скоріше б набирав форму. До змагань я практично не робив ніяких сильних прискорень, все виконувалось в третій-четвертій пульсовій зоні. Саме такі рекомендації, я повинен їх дотримуватись аби повноцінно відновитися після операції.
– Коли саме зробили операцію і коли добігають згадані три місяці?
– Цей період вже майже минув, операція була 4 жовтня, тому я вже маю можливість стартувати й давати високі навантаження. Це означає, що буду з часом набирати форму.
– Старт в Обертілаху це вже змагання високого рівня, але перед ним ти ще й виступив на Кубку Альп в Австрії. Як там все минуло?
– Було дуже тяжко, бо я ніякої розвивальної роботи не робив, швидкісних тренувань не робив, адже ще не можна було цього робити, тому вирішили бігти змагання як тренування. А змагання – це найкраще тренування. Поспілкувались з тренером, самопочуття було в нормі, вирішили стартувати. Хоча й за результатом ще не дуже погано – 6-те місце в індивідуальній гонці, без промахів відстрілявся. Навіть не згадаю такого старту, де б мені було так тяжко. І хоча я не біг дуже швидко, але була неймовірна важкість, неприємні відчуття. Розумію, що дуже багато втрачено, дуже багато. У порівнянні з хлопцями – просто прірва. Це дуже важко психологічно.
Ти хочеш виступати краще, ти хочеш прогресу, ти працюєш над цим, вкладаєш в це багато, а немає результату і воно просто "прибиває" тебе. Але в цьому випадку на це є причини. І звинувачувати себе за це я не маю права. Є певні обставини й важливо їх розуміти. Дуже дякую всім своїм близьким та рідним, які мене підтримували. Важливою була психологічна підтримка в цей період, тому що дуже важко ще й фізично після перерви. Навіть без операції, якщо півтора місяця не працювати, не робити ніяких тренувань, то входити в режим дуже важко. А якщо з операцією, то це не передати словами. І психологічно і фізично це "комбо" і з цим треба працювати самому, ніхто за тебе не побіжить, ніхто за тебе не зробить тренування.
– Тобто після Альп на Кубку IBU вже мало б бути дещо легше?
– Я вже себе морально налаштовував на боротьбу, після Кубку Альп розумів що буде важко. Надіявся, що я цей період вже пройшов і буде трішки легше. Налаштовувався на боротьбу, на те що прийдеться терпіти. Але я розумів, що я ще не в тих кондиціях, щоб змагатися з кращими з нашої команди. Поєдинок з самим собою дуже непростий. Наче ти й готовий як на сьогодні, але ти не можеш бути конкурентним навіть з хлопцями проти яких ти цю конкуренцію раніше демонстрував. Це зрозуміють спортсмени, які через таке проходили. Тому для мене головна мета була покращити свій результат у порівнянні з Кубком Альп. Там був теж спринт, тому я хотів передусім показати кращий результат ходом і для мене це було б гарним результатом на сьогодні. Такою була задача.
– За відчуттями, бо вони дуже важливі в такі моменти, впорався?
– Загалом, так, на 30 секунд покращив результат, два нулі було, без промахів. Показав 56-й результат, потрапив у масстарт-60, стрільбою дуже задоволений. Перед стартом стріляв на офіційних тренуваннях п’ять днів без промахів, це мій рекорд.
– Давай "відмотаємо плівку" дещо назад. Як і коли виявились проблеми з серцем?
– Я був у складі команди "А" під керівництвом Надії Олександрівни Бєлової. Все було чудово, ми тренувалися повноцінною командою, в нас було десять спортсменів. До моменту літнього ЧС я зрозумів, що потрібно буде відлучитися. Зрозумів, що вже немає як відкладати те, що вже накопичилось зі здоров’ям.
Ця вада в мене вроджена і вона з часом почала прогресувати. Раніше це проявлялось два-три рази в рік, потім разів п’ять. Були такі старти, де я наче б то гарно стріляв, але швидкість була погана. У Мартелі, наприклад, в мене є спринт, де я з двома нулями на юніорському Кубку IBU я був 40-м. І таких гонок в мене було три-чотири. Я не розумів, що в мене з самопочуттям, як з цим працювати й що взагалі сталося.
Я припускав, що це через погану розминку. Я стартую, біжу перше коло і мене просто починає "накривати", пульс за 220… З таким показником треба просто сходити з дистанції, це дуже небезпечно для здоров’я і може плачевно закінчитись. Може бути летальний випадок, можна втратити свідомість, з таким не можна жартувати. Але я не знав що зі мною, а мій характер не дозволяв зійти з дистанції. Завжди терпів, коли було дуже погано в такому стані – стріляв і якось до фінішу добирався. Дякуючи Богу, нічого трагічного зі мною не сталося, хоча наслідки могли б бути дуже негарними.
– Тобто, припекло вже і треба було щось терміново робити…
Перед літнім чемпіонатом світу на тренуваннях вже почали тривожити ритми серцебиття. Я приїхав в Харків, додому.
На чемпіонаті світу це сталося під час суперспринту, я себе добре почував, вдалося добре відстрілятися в пролозі гонки, добре почувався, на тренуваннях себе проявляв. Але після першого кола мене накрило і я не зміг далі пересуватися, але не зійшов, показав 12-й результат.
В Харкові почав повністю обстежуватись, шукати причину. Багато аналізів, кардіограм, УЗД різних типів, МРТ серця. Кожен день спілкувався з лікарями, але нічого не виявляли, всі казали, що в мене все добре і я готовий до змагань. Мене це заганяло в кут. Але дякуючи моєму спонсору Віталію Євгенійовичу Бойко, вдалося знайти класного лікаря, який знається на такій проблематиці й вже після обстеження в нього знайшли причину збоїв серцевого ритму. Треба було робити операцію.
Тоді я зрозумів, що мій план підготовки змінюється, адже недооцінювати проблему не можна. Я не міг це ігнорувати, щоб не підставляти тренера. Мене могло десь "вимкнути", а якщо це б сталось в естафеті, то ще б і команду підвів. Йти на ризик було невиправдано. Тому вирішили не відкладати операцію до весни, хоча весною це було б набагато зручніше, бо мав би час на відновлення і підготовку.
– Оперували в Україні?
– Так, у Києві. Операція тривала три години, все минуло добре, я дуже вдячний лікарям за їх професіоналізм. Я дотримуюсь усіх їхніх рекомендацій і більше не відчуваю цих збоїв у роботі серця. І це саме головне.
– Слідкуєш за виступами першої команди?
– Звісно. Дуже радий, що виходить у хлопців виступати на високому рівні, стабільно потрапляти в топ-20 і створювати конкуренцію кращим біатлоністам світу. Віталій Мандзин у такому молодому віці може показувати себе топ-біатлоністом і нав’язувати боротьбу більш досвідченим спортсменам. Це мотивує, це показує, що все можливо, що потрібно працювати, потрібно мріяти й вірити. Тому тут і психологічні, і моральні здобутки. Треба просто себе перебороти. Всі ми люди, всі помиляються, але й всі працюють і стараються для результату. Щодо дівчат, думаю в них все складеться в другій половині сезону. Вони й зараз поступово набирають. Четверте місце Юлі Джими, топ-20 Христини Дмитренко – це гарні результати. Добре, що і молодші спортсменки підтягуються – Олександра Меркушина, Олена Городна. Вважаю, в українського біатлону є перспективи.
– Степане, які загальні біатлонні плани на цей сезон?
– Після чемпіонату України в мене буде підготовка до Універсіади, виїжджаємо до Турина орієнтовно 10 січня. Які плани після цих змагань – ще не знаю. Але усвідомлюю, що треба демонструвати гарні результати, щоб далі на щось претендувати. Тому плани, думаю, будуть залежати від результатів на Універсіаді. Сподіваюсь набирати форму з кожним стартом і буду виглядати більш перспективним.
– В одному з інтерв’ю головна тренерка чоловічої команди Надія Бєлова казала, що постійно з тобою на зв’язку. Тобто, не випускає тебе з обойми головної команди.
– Так, ми з нею на зв’язку, обговорювали план підготовки. Надія Олександрівна переживає, піклується, зі своєї сторони вона робить все, що може. Попри те, що в неї пріоритет – головна команда, але вона з усіма намагається тримати контакт і підтримувати, і з командою Б, і з юніорами.
– Яка головна мета на сезон?
– Відновитися після операції повноцінно, набрати форму і показувати результат незалежно від того, які це будуть змагання. Це все в процесі, працюю над цим. Загадувати щось наперед не можу.
– Хто, на твою думку, виграє сезон у чоловіків та жінок?
– Думаю, "Кришталевий Глобус" дістанеться норвежцю Йоганесу Бо. Хоч він і не потрапляє так стабільно на першу сходинку як раніше. Взагалі, у хлопців мені зараз більше подобається "розкладка". Конкурувати з норвежцями стало більш можливо. Це придає цікавості біатлону, і самим спортсменам також цікавіше. Коли окрім них хтось потрапляє в призову трійку, коли наші хлопці заїжджають в топ-10 – це дуже мотивує і доводить, що треба працювати й можна боротися з ними.
Серед дівчат дуже вистрелила німкеня Франциска Пройс. Я дуже вражений. Думаю, вже ніхто на неї не ставив, а вона в цьому році показує більш стабільні результати ніж інші спортсменки. Тому перше місце за підсумками сезону віддаю їй.
– Степане, ти родом з Харківщини. Війна не оминула прикордонний регіон і все ще непроста. Як складається життя у рідних?
– Так, я з Харківщини, неподалік Чугуєва мої рідні краї. При кожній можливості приїжджаю додому. На початку війни було дуже складне становище. Переживав дуже за рідних, в мене там не лише батьки, там дідусі бабусі, тітка, дядько, восьмирічний брат, сестра. Але в той час я фізично не міг їм ніяк допомогти, лише був на зв’язку, морально підтримував. Потрапив додому вже коли звільнили Харківщину. В мене ситуація дома була ще більш-менш нормальна, а сусідні міста Балаклія, Ізюм, то там дуже багато прильотів, багато розбитих будівель.
У Харкові взагалі якісь жахи відбувалися, прильоти в цивільних людей… Я в Харкові літом жив. І переконався, що Харків – дуже сильне місто! Бачив, як після прильоту все прибирають і за кілька годин вже так ніби й нічого не було. Люди в Харкові дійсно незламні, Харків незламний! І це також дуже мотивує, це демонструє наш характер! І коли це відчуваєш, то хочеться представляти своє місто, бути таким же сильним та незламним як Харків, як твоя Батьківщина – попри всі складнощі та життєві обставини.
У матеріалі використані фото Євгена Вялкова, Валентини Цербе, а також особистий архів Степана Кінаша