Три роки повномасштабної війни: спортсмени, які загинули за Україну
У цей день три роки тому Російська Федерація розпочала масштабну наступальну операцію на територію України за усією шириною державного кордону та лінією розмежування тимчасово окупованих територій Донбасу. Попри підтримку з боку Александра Лукашенка та перевагу у кількості солдат та озброєння, загарбники не змогли реалізувати план "Київ за три дні", перейшовши у затяжну фазу війни.
Представники абсолютно різних професій почали ставати до лав Сил Оборони – від кухарів до бізнесменів, від представників спорту до письменників. ЗСУ змогли відтіснити росіян з Київщини та Харківщини, а також звільнити Херсон, дещо локалізувавши наступальний потенціал супротивника.
У цьому матеріалі ми пропонуємо згадати прізвища полеглих спортсменів, які віддали своє життя під час захисту нашої держави від російських окупантів.
Сергій Сторожев (1980 – 2024)
Вихованець криворізької школи футболу підписав свій перший професійний контракт з Кривбасом у 18 років, проте не зміг закріпитись у складі основної команди, зігравши за дублюючий склад понад 50 матчів.
Після трьох років у рідному клубі Сергій приєднався спочатку до золочівського Сокола, а згодом став гравцем Гірника. Нападник зіграв за криворізький клуб 64 матчі, в яких відзначився 13 голами й завершив кар’єру у 2006 році.
Сторожев став на захист України у лютому 2022 року, брав участь у звільненні Київщини та Донеччини, але у важких умовах окопної війни у колишнього футболіста загострились хронічні захворювання. Війна забрала здоров’я, а згодом і життя Сергія Леонідовича наприкінці 2024 року.
Михайло Коваль (1990 – 2025)
Захисник України народився у селі Васильківці на Тернопільщині та все своє життя вкладав сили у розвиток футболу на малій Батьківщині. Коваль був депутатом місцевої ради, а згодом став президентом футбольного клубу Поділля.
Односельці Михайла розповідають, що він був лідером та прикладом для інших у своїй громаді, надзвичайно любив рідну землю і багато вклав у її розвиток. У планах функціонера було вивести Поділля на принципово новий рівень.
Коваль взяв зброю до рук ще у 2014 році, коли у країні було оголошено антитерористичну операцію через війну на сході. Згодом Михайло Олегович демобілізувався, але 24 лютого 2022 року знов став на захист України.
Загинув 12 січня 2025 року під час виконання бойового завдання у селі Ямпіль, що на Донеччині. В авто воїна потрапив ворожий дрон, обірвавши життя Михайла Коваля.
Дмитро Богачов (1992 – 2024)
Екскапітан Сум почав займатись футболом із самого дитинства, ставав призером різноманітних районних та міських змагань, а згодом потрапив до СДЮШОР Зміна. У 2010 році талановитого хавбека помітили скаути ПФК Суми та запросили в команду, де він став наймолодшим в її історії капітаном. За 10 років у складі "містян" Дмитро зіграв понад 150 матчів, забивши 26 м’ячів.
У 2021 році Богачов приєднався до польського клубу Орлента, але від початку повномасштабного вторгнення росіян повернувся до України та вступив до лав 3 ОШБ. На фронті був бойовим медиком, рятуючи життя своїх побратимів.
Отримав важке поранення під час бойового завдання на Авдіївському напрямку. Помер 21 жовтня 2024 року у Головному військовому клінічному госпіталі міста Києва.
Назар Макаренко (1997 – 2022)
Чемпіон України з кікбоксингу WAKO народився на Хмельниччині та після навчання у ХНУ відслужив строкову службу, поєднуючи роботу військовим інструктором у навчальному центрі зі спортивною кар’єрою.
Назар працював у спортивно-культурному центрі "Плоскирів". Там він керував секцією з тайського боксу та кікбоксингу. Знайомі та друзі згадують хлопця як світлу та щиру людину. Його поважали колеги, учні та їхні батьки.
Разом зі своїм батьком долучився до сил територіальної оборони, відбувши до зони бойових дій. Загинув 25 травня 2022 року на Донеччині, отримавши поранення, не сумісні із життям. У захисника залишились дружина та маленький син.
Олег Прудкий (1991 – 2022)
Відомий український боксер народився на Черкащині, де й почав займатись спортом з дитинства. Вже у 19 років потрапив до збірної України, стававши бронзовим призером чемпіонату світу серед студентів.
У 2019 році Прудкий став членом команди "Українські отамани", а після завершення кар’єри став до лав спецпідрозділу поліції "КОРД".
З перших днів повномасштабного вторгнення правоохоронець вступив до зведеного полку спецпризначення Нацполіції "Сафарі" і служив у Запорізькій області. Загинув 22 травня 2022 року внаслідок ворожого ракетного удару. Без батька залишились дві доньки – 6 і 3 роки.
Іван Бідняк (1985 – 2022)
Відомий український стрілець народився у місті Марганець, що на Дніпропетровщині. Закінчив Львівське державне училище фізичної культури, після чого повернувся до Дніпра та почав професійно займатись улюбленою справою. На турнірі 26 ISAS у дисципліні стрільби з малокаліберного пістолета в Дортмунді посів друге місце, згодом у 2010 році здобув срібло чемпіонату Європи у стрільбі з пневматичного пістолета (10 м).
Загалом до 2022 року на рахунку Бідняка золото та срібло на Гран-прі Визволення, два срібла чемпіонатів Європи та одна бронза у командному змаганні.
Від початку повномасштабного вторгнення долучився до лав ЗСУ, воював на Херсонському напрямку. Загинув 20 квітня 2022 року від кульового поранення.
Сергій Баланчук (1975 – 2022)
Український футболіст народився у Києві та є вихованцем динамівської школи. Після невдалих спроб пробитись до основного складу "біло-синіх" знайшов себе у Маккабі, куди перебрався у 1996 році.
У 1999 році повернувся до складу киян, але через велику конкуренцію захиснику не судилось стати повноправним гравцем "біло-синіх", виступаючи здебільшого за другу та третю команду Динамо.
По завершенню контракту Баланчук перебрався до Ворскли, де провів 89 матчів за три сезони, в яких зміг забити три голи, відзначившись при цьому трьома результативними передачами.
По завершенню кар’єри Сергій здобув юридичну освіту та почав відповідну практику. Втім, у лютому 2022 року призвався до лав Збройних сил України. Загинув під час артилерійського обстрілу у місті Бахмут.
Олександр Гончар (1980 – 2023)
Вихованець київського Борисфена зіграв понад 80 матчів за рідну команду, перш ніж у 2001 році приєднатись до Ворскли. Втім, кар’єра хавбека у Полтаві не склалась, тому вже у 2002 році Гончар повернувся до київського колективу.
Згодом у кар’єрі футболіста були харківський Металіст та луганська Зоря, з якою Гончар ставав віцечемпіоном Першої ліги України.
Після завершення кар’єру став приватним підприємцем, але попри непоганий достаток та щасливе сімейне життя, не зміг змиритись із навалою росіян та доєднався до ЗСУ у березні 2023 року. Загинув того ж року в боях на Запорізькому напрямку.
Степан Чубенко (1997 – 2014)
Юний воротар Авангарда народився у Краматорську та мріяв виступати за свій рідний клуб на професійному рівні. Коли розпочалась війна, юнак проявив активну громадянську позицію – знімав прапор так званої "ДНР", носив українським військовим воду та засоби гігієни, а також допомагав літнім людям під час обстрілів.
У липні 2014 року Степан їхав у Київ до свого друга через Донецьк, де був затриманий бойовиками через жовто-блакитну стрічку. Одразу після недовгої перепалки із терористами, юнака почали жорстоко бити.
Згодом юного футболіста перевезли до Горбачево-Михайлівки, де катували, а потім розстріляли. Мати Чубенка зверталась як до українських правоохоронних органів, так і до ватажка бойовиків Захарченка, щоб знайти тіло сина.
3 жовтня 2014 року мама Степана упізнала тіло своєї дитини, а поховання відбулось 8 листопада у рідному Краматорську.
За даними Національного олімпійського комітету, від початку повномасштабного вторгнення загинуло 459 спортсменів та тренерів, а в бойових діях беруть участь понад 3000 представників спортивної сфери.
Спортсмени, які загинули, назавжди залишаться в пам’яті друзів, їхніх родин, побратимів, вихованців та усіх нас. Кожне з цих прізвищ каже про те, який сильний дух мають українські спортсмени, які, попри свій статус та регалії, пішли захищати Україну від російських загарбників.
Кожен з тих, хто загинув та тих, хто воює – є героєм для своєї країни, для свого рідного міста, селища та для своєї родини.
P.S. Цей текст – не спроба виділити когось окремо чи применшити чийсь подвиг. Його мета – нагадати всім, якою страшною ціною Україна виборює свою свободу. Кожен загиблий і кожен, хто продовжує боротися, є героєм, і всі вони заслуговують на вічну пам’ять, шану та окрему згадку в історії нашої країни. Їхні імена не мають бути забутими – вони мають звучати, щоб нагадувати нам, за що вони віддали своє життя.