Всі головні перемоги ще попереду: Мочульський та Гончаренко – про спорт, війну і життя удвох
Інтервʼю із зірками українського та світового джиу-джитсу Богданом Мочульським і Дарʼєю Гончаренко.
6 серпня 2026 року. Абу-Дабі, Обʼєднані Арабські Емірати. Фінал чемпіонату світу з джиу-джитсу.
Український майстер, військовослужбовець-прикордонник Богдан Мочульський, впевненою ходою вийшов на спортивну арену – за своїм пʼятим титулом чемпіона світу.
Напроти нього, усього за кілька метрів, стрибав з ноги на ногу його суперник Роман Комаров, так званий "нейтральний атлет". Якщо точніше – росіянин з Рязані, якого разом з іншими такими ж "нейтралами" милістю міжнародної федерації допустили до змагань.
"Абсолютно неприємно бачити їх на спортивних аренах, на змаганнях, перетинатися з ними. Звісно, якщо ми виходимо на один майданчик, у нас просто немає іншого вибору: ми повинні вкластися повністю, показати усі свої найсильніші сторони й намагатися 100 відсотків перемогти. Показати їм, що Україна була, є і буде. Що ми – найкращі", – казав після перемоги наш спортсмен.
Чи були при такому розкладі у когось сумніви щодо підсумку поєдинку? Один короткий погляд на візаві – і до роботи. Яку Богдан Мочульський вкотре виконав на відмінно і продовжив свою гегемонію у ваговій категорії до 62 кг.
В активі українця тепер 5 перемог на чемпіонатах світу, 2 – на чемпіонатах Європи і 3 – на Всесвітніх іграх, змаганнях найвищого рівня для представників неолімпійських видів спорту.
"Кожна перемога відчувається по-різному, – говорить мультичемпіон. – Це вимірюється не кількістю, а тим, що відбувається навколо нас, зусиллями, докладеними для перемоги.
Цей чемпіонат світу став трішки неочікуваним для мене. Точніше, дата його проведення. Він мав відбутися в листопаді в Італії, але все швидко змінилося, тому довелося підлаштовуватися і адаптуватися.
Найважче було зрозуміти, чи їду я на нього чи пропускаю, адже є певні процеси та процедури, від яких багато залежить. Є багато роботи поза змаганнями та спортзалом, не менш важливої. Тому найважче налаштовуватися на змагання, не знаючи до останнього чи поїдеш".
Після перемоги – радість і спокій, що не підвів команду, людей, які завжди допомагають Богдану в досягненні результату:
"Джиу-джитсу – це індивідуальний вид спорту, але, на мою думку, без команди та підтримки неможливо досягнути успіху. Як я казав раніше, є багато роботи та процесів які мають виконуватися поза татамі. Тому для мене це спільна перемога".
Чемпіонський дубль
Вже за кілька годин Богдан знову був поруч з ареною – як завжди, уболівав за Дарʼю Гончаренко, свого тренера і… свою другу половинку.
Наречена не підвела: здобула перемогу у фіналі вагової категорії до 52 кг і стала дворазовою чемпіонкою світу.
"Цей чемпіонат світу був дуже відповідальним. Насамперед перед собою. Також перед людьми, які вкладають свій час та ресурс в мій розвиток", – зізнається Дарʼя.
Ще більшої відповідальності, каже, додала присутність в її категорії "нейтральних атлетів":
"На жаль, їх допускають до змагань, і ми змушені перебувати з ними в одному залі, стояти на пʼєдесталі… Хоча, звісно, було приємно, що ми змогли двічі включити гімн України на світовій арені й "нейтральні" мусили його слухати.
Я рада, що мені вдалося вдруге здобути такий престижний титул – чемпіонки світу. Що весь шлях, яким йду я і який розділяють зі мною близькі, – це все не даремно.
Медалі для мене – це відзнака за виконану роботу, її визнання. Це дуже приємно, цінно, але набагато важливіше – те, що відбувається до отримання цієї медалі. Люди, які вболівають за тебе навіть тоді, коли ти програєш, і роблять все від себе залежне, щоб ти стояв на пʼєдесталі".
Вони разом вже 4 роки. Хоча знайомі значно довше – з 2014 року. Але з того часу, як стали парою, щойно є можливість, завжди намагаються проводити час разом.
Так само – разом – вони відповідали на питання цього інтервʼю.
– Як війна вплинула на вашу спортивну карʼєру?
Богдан: З 2024 року я офіційно на службі. Тут насправді все просто. Це питання пріоритетів. Поки триває велика війна, ми маємо робити все, щоб зберегти нашу країну, незалежність і свободу. А спорт поки що – це як ще один додатковий інструмент.
Дарʼя: Я думаю, повномасштабне вторгнення змінило життя кожного громадянина України. Я жила 8 місяців в Німеччині, але потім повернулась, бо хотіла додому. Де б я не була, в яких країнах би не змагалася – я завжди хочу повертатись в Україну.
Під час великої війни я волонтерила в реабілітаційному центрі для військових, допомагала зробити для них бібліотеку. Також проводила психологічні сесії, адже закінчила магістратуру за напрямком "психологія". Звісно, доначу на різноманітні збори, але думаю, що це роблять усі свідомі громадяни своєї країни й про це не варто навіть казати.
Ті люди, з ким я могла б зараз тренуватися, здебільшого залучені до сил оборони, або дотичні до допомоги пораненим військовим. Тому я підлаштовуюсь, шукаю можливості та спільними зусиллями, всупереч основній роботі наразі, ми тренуємось та готуємось до змагань.
– Що в тобі сильніше: талант, характер чи впертість?
Богдан: Талант!
Дарʼя: Я думаю, що талант і трошки характеру.
– Яка риса твого характеру тобі не подобається – але саме вона допомагає перемагати?
Богдан: Мені здається, це лінь. Через неї я намагаюся працювати менше, але якісніше. Максимально ефективно використовувати час на тренуваннях.
Дарʼя: Те, що я нию. Нию, що мені важко, що складно зараз знайти можливість тренуватись. Що все, що ми робимо – всупереч. Але саме це дає зрозуміти, що навіть в цих непростих умовах ми можемо показувати результат. І саме через війну – відчувається нереальна відповідальність за свої виступи, дії та тренування.
– Скільки разів хотілося все кинути?
Богдан: Подумки – не один і не два рази. Але насправді процес тренувань, підготовки та атмосфера змагань дуже подобаються. Тому – тільки десь в думках, коли дуже втомлювався.
Дарʼя: Кілька разів, коли все складалося не так, як планувалось, а роботи й ресурсу було вкладено багато. Моральний стан тоді, мʼяко кажучи, подавлений. Ти шукаєш найлегший шлях, але тут таких немає. Ти або збираєш себе до купи і йдеш до цілі, або не займаєшся цим взагалі й живеш іншим.
– Що ти робиш після поразки, коли ніхто не бачить?
Богдан: Аналізую, що робив добре, а що потрібно змінити. Насправді, будь-які змагання – це великий процес. Якщо узагальнити, я розділяю на 3 етапи: підготовка, змагання, аналіз. Основна робота виконується перед змаганнями та після них. Не важливо, виграв чи програв. 3 етапи в будь-якому випадку потрібно пропрацювати.
Дарʼя: Можу поплакати, але потім відходжу і намагаюсь зрозуміти, що зробила не так і що можна покращити, що зробити в процесі підготовки, що змінити, на чому акцентувати.
Але насправді треба розуміти, що змагання і підготовка до них – це великий процес, де на кожному етапі треба викладатись, думати та підходити до всього відштовхуючись від роботи над помилками після кожних змагань.
– Яка поразка стала для тебе найбільш болючою?
Богдан: Такої немає. Це процес. На мою думку, головне не зациклюватися на поразках чи перемогах. Атлети – це також люди. Всі помиляються. У всіх є життя поза змаганнями. Це все впливає на результат. Головне, зробити правильний аналіз і рухатися дальше.
Дарʼя: Кожна поразка – це, свого роду, урок. Який ти можеш взяти до уваги, а можеш пропустити й залишитись на місці. Це як піт-стоп для машин на заїзді. Треба зупинитись і щось змінити, щоб краще рухатись далі.
Так, це неприємно. Так, вигравати подобається всім, але без поразок не буває перемог. Кожен атлет, навіть найтитулованіший, колись помилявся. Помилятись не страшно. Страшно після цього лишатись на місці.
– Яку перемогу згадуєш найчастіше? І чому саме її?
Богдан: Не можу виділити якусь одну. Всі головні перемоги ще попереду.
Дарʼя: Усі перемоги для мене важливі і є частиною мого шляху, який я сама обрала багато років тому. Свобода вибору – найкраще, що ми можемо мати.
– Є щось, чого чемпіон світу не може собі дозволити?
Богдан: Бути обмеженим тільки спортом.
Дарʼя: Зневажливо ставитись до оточення і до чужої роботи, яка надважлива в інших сферах.
– Яку приховану ціну мають твої перемоги?
Богдан: Час і ресурс, який кожен з команди витрачає для перемоги.
Дарʼя: Коли треба відновлюватись після травм і йти далі через біль та значний відкат назад у фізичних показниках. Памʼятаю, як в мене було вивихнуте плече і я виступала в такому стані на змаганнях до операції приблизно два роки, бо не було часу і можливості гарно реабілітуватись. Потім реабілітація, тренування і страх повторної травми. Професійний спорт – це не зовсім про здоров'я.
– Коли стоїш на п'єдесталі – ти щасливий чи просто нарешті видихаєш?
Богдан: Я видихаю. Щасливим мене робить процес. Змагання чи перемога – це дуже мало часу. Те, що відбувається поза змагальною ареною, – значно більше.
Дарʼя: Я щаслива, що нарешті дійшла до тієї точки, з якої почну рухатись в цьому напрямку знову. Коли стоїш на пʼєдесталі, розумієш, що ти зробив від себе все залежне на цей момент і це принесло результат у вигляді нагороди за цю роботу.
– Що більше лякає: програти фінал чи виграти його і зрозуміти, що тепер від тебе чекатимуть ще більшого?
Богдан: Страшніше втратити задоволення від процесу. Перемога чи програш – це тільки результат виконаної роботи. Завжди можна аналізувати, виправляти, робити краще, більше, ефективніше.
Дарʼя: Для мене мій виграш чи програш – моя відповідальність. Це нормально, коли від спортсмена хочуть і очікують найкращих результатів. Тим більше від спортсмена, який представляє свою країну на міжнародній арені. Головне, що є простір для розвитку і для руху вперед.
– Кому телефонуєш насамперед після великої перемоги?
Богдан: Я – чекаю великої перемоги…
Дарʼя: Великої перемоги ми всі чекаємо. А після своїх перемог я відписую в різні месенджери близьким, бо не дуже люблю говорити телефоном.
– Хто з вас важче переживає поразку?
Богдан: Дарʼя. Мабуть, через більшу відповідальність.
Дарʼя: Однозначно я. Бодя до поразок в спорті ставиться просто. Але потім багато працює.
– Хто більш упертий?
Богдан: Я. Є так, як я думаю, і є неправильно.
Дарʼя: Бодя.
– Хто першим визнає, що неправий?
Богдан: Даша. Вона частіше не права. Майже завжди. Я б сказав, в рідкісних випадках можу бути не правим я, але я одразу це визнаю.
Дарʼя: Залежить від ситуації. Але ми не відразу говоримо, бо Боді треба час, щоб проаналізувати ситуацію і потім почати конструктивний діалог, щоб вирішити, хто ж був не правий.
– Хто першим помириться після сварки?
Богдан: Той, хто не правий.
Дарʼя: Я.
– Хто більше нервує перед змаганнями? І хто це краще приховує?
Богдан: Я майже не нервую. Думаю, що основна робота виконується до виходу на татамі. Там уже наше завдання показати найкращу версію себе. Виходиш, робиш роботу і все. Але відчуття відповідальності присутнє. Особливо зараз.
Дарʼя: Нервую більше я. Мене прям може почати нудити перед сутичками через переживання, а Бодя ззовні виглядає дуже спокійним. Каже, що теж момент хвилювання присутній через відчуття відповідальності, але якби я його не знала і побачила на змаганнях – ніколи б не подумала, що він нервує. Спокійний метелик.
– Складно дивитися, коли змагається інший?
Богдан: Для мене 100% по відчуттях складніше бути тренером, який секундує. Можливо у мене ще не вистачає досвіду, але я дуже втомлююсь цим процесом. Я б сказав, не подобається мені. Тому, по відчуттях, я переживаю більше, коли Дарʼя на татамі, ніж коли дивиться мої поєдинки з тренерського кута.
Дарʼя: Третя поспіль перемога Богдана на Всесвітніх іграх була для мене якоюсь особливо зворушливою, важливою та історичною. Довела до сліз щастя. Я знаю, скільки за цією медаллю стоїть. Знаю, що він кожного дня робить для цих перемог, і гордість, звичайно, переповнює.
– Чи буває так, що ти дивишся на кохану людину на татамі й думаєш: "Я знаю, через що вона зараз проходить"?
Богдан: Я розумію зсередини всі процеси, знаю як це бути атлетом на такому рівні. Але в плані психології, емоцій і ставлення ми усі дуже індивідуальні. Тому певною мірою ми розуміємо один одного, але у кожного досвід різний.
Дарʼя: Так, мене не залишає це відчуття з моменту початку великої війни й моменту дотичності Богдана до військової справи. Я знаю, скільки часу, ресурсу та сил забирає в нього служба, але він продовжує знаходити можливість та час для тренувань, попри втому та обставини. І коли він здобуває чергову перемогу на міжнародній арені – я знаю, чого це вартує.
– Чи були моменти, коли спорт забирав у ваших стосунків більше, ніж давав?
Богдан: Однозначно – ні. Зараз спорт дає нам час побути разом.
Дарʼя: Ні. Я знаю Богдана з 2014 року. У стосунках ми вже 4 роки. За цей час – тільки класні спогади, повʼязані зі спортом.
– Коли ви вперше зрозуміли, що це вже не просто симпатія?
Богдан: Це відбулося дуже природньо, ніби так мало бути. Ніби так було завжди.
Дарʼя: Не можу пригадати, якось відразу почала відчувати, що це моя рідна людина.
– Хто закохався першим?
Богдан: Даша. Вона приїхала на мої перші Всесвітні ігри вболівати. Думаю, вона вже тоді щось планувала. А можливо, і раніше!
Дарʼя: Думаю, що я.
– Хто зробив перший крок?
Богдан: Це ніби крокувати поруч.
Дарʼя: Це був крок назустріч один одному і нашій спільній історії.
– Який момент ваших стосунків був найважчим?
Богдан: Найважчих не було. Є якісь моменти, які не подобаються, але ми приймаємо, адаптуємося і продовжуємо рухатися.
Дарʼя: Початок війни, нерозуміння, куди рухатись далі. Богдан завжди шукав варіант стати до лав оборонців, а я довго не могла це прийняти, бо боялась. Але я розуміла, що це його вибір, який я маю підтримати й пишатись.
– Що кожен із вас змінив в іншому?
Богдан: Даша – це про енергію, активність та рух.
Дарʼя: Завдяки Богдану я стаю відповідальнішою, зібранішою та спокійніше ставлюсь до речей, які називаю проблемами.
– Яка риса вашої другої половинки робить його/її чемпіоном, але водночас – може іноді робити нестерпним?
Богдан: Відповідальність. Вона вміє зосередитися на меті й рухатися до неї. Але буває нестерпно, що вона може забути за "менш важливі" речі.
Дарʼя: Те, що б Богдан не робив – він робить на максимум. Намагається зробити якнайкраще. А що робить його нестерпним – впертість. Йому іноді дуже важко щось довести, якщо він вже ухвалив рішення або зробив висновок.
– За що ви любите один одного?
Богдан: Це більше про відчуття. Відчув, що моє.
Дарʼя: Просто люблю за те, що він є. І дуже рада, що люблю саме цю людину.
– Чи складно кохати людину, яка теж хоче бути першою?
Богдан: Ні. Навпаки, ми краще можемо зрозуміти один одного. Навіть у побуті чи під час підготовки до змагань ми розуміємо, чому в певний момент на певну подію була така чи інша реакція. Можемо в потрібний момент допомогти один одному, можемо десь піти на зустріч, взяти на себе відповідальність. Тому я вважаю це перевагою.
Дарʼя: Ні, кохати не складно. Кохати – це прекрасно. Я вдячна, що ми можемо розділити цей спортивний шлях і дякую, що поруч зі мною саме ця людина. Ми обидва хочемо, щоб кожен з нас був першим.
– Що твій партнер ніколи не пробачить тобі?
Богдан: Це краще у Даші запитати.
Дарʼя: Досі не може пробачити, що я зʼїла сама два інжири й не залишила йому.
– Якби через багато років ви відкрили цей матеріал і прочитали його знову, що б ви хотіли згадати про 2026 рік?
Богдан і Дарʼя: Що, не дивлячись ні на що, ми намагались жити й робити все можливе, щоб це життя покращити.
Роксана Касумова, спеціально для Чемпіона