Тотальне нерозуміння. Яких принципів Лобановського не вистачає Динамо
6 січня 2025 року виповнюється 86 років з дня народження найкращого тренера в історії українського футболу Валерія Лобановського. Слова "Лобановський – це не просто частина Динамо. Бо це і є Динамо" – не банальна красива фраза, а відображення завжди актуальної реальності у сьогоденні.
Й оскільки тема виступів, а також стану справ та підходів до досягнення цілей команди, традиції якої створив один з найкращих тренерів у історії футболу, актуальна не перший рік, саме час поговорити про речі, які важливі для кожного вболівальника найтитулованішого клубу України.
Дисципліна
У першій частині сезону-2024/25 гравці Динамо отримали не одне дисциплінарне покарання, якого можна було уникнути. Апогеєм такої "необов'язковості" було вилучення Владислава Дубінчака в матчі з Ференцварошем, що не тільки поламало план тренерського штабу на гру, а й добило, як виявилося, надто вразливу психологію команди.
Та стягнення з боку представників Феміди у вигляді карток жовтого та червоного кольорів – лише вершина безперервних усередині будь-якої команди процесів. Колективи Лобановського мали дисципліну як фактор у вигляді, як то кажуть, візитівки. Однак мова не лише про поведінку та дії на полі в боротьбі за м’яч та неігрових епізодах. Дисципліна в команді Лобановського – не просто обширне поняття, а один з головних засобів побудови механізму, близького до ідеалу. Легендарні закриття футболістів на базі задля концентрації усіх та усього для перемоги – відомий метод Тренера, який точно сподобається усім нинішнім апологетам щонайменше з табору "всепропальщиків". Та в умовах сьогодення такі спроби "згуртувати" команду напередодні важливої гри чи й матчів можуть мати характер хіба що локальних заходів з у будь-якому разі меншими обмеженнями, ніж іще "якихось" 25 років тому.
Однак поняття "дисципліна" як складова успіху в цьому Динамо протягом не одного року кульгає на обидві ноги, серед іншого, й за межами поля. Починаючи від сумнівних, а інколи й неадекватних публікацій у соцмережах, продовжуючи частим вмиканням стилю "ображених" після поразок у небажанні спілкуватися зі ЗМІ, та закінчуючи самоконтролем за режимом у дні, номінально вільні від безпосереднього виконання професійних обов'язків.
Повага [до славної історії клубу] та відповідальність [за результат]
Еволюція досягнень Динамо за останні вже більш ніж два десятиріччя якнайкраще уособлює системну кризу, в якій опинився ще донедавна клуб, що утримував пальму першості найуспішнішого за кількістю титулів навіть у Східній Європі. Якщо на початку нового тисячоліття роздратованість та розчарування в прихильників киян викликав факт невиходу команди з групи Ліги чемпіонів, то з часом планка очікувань знизилася до самої можливості потрапляння в основний раунд найпрестижнішого єврокубку. Зрештою, позитивні емоції почали викликати виступи в ЛЧ бодай через рік на третій, а в останні сезони за щастя для Динамо зіграти в основній стадії вже будь-якого з трьох європейських клубних турнірів. Паралельно втрачалися позиції на внутрішній арені. Достатньо порахувати кількість завойованих киянами чемпіонських титулів, починаючи з того ж 2002-го, щоб зробити невтішний висновок – це провал.
Однак найгірше в іншому. Погані й навіть жахливі періоди бувають в історії кожного клубу, який завдяки тим чи іншим надбанням давно має гучний статус "гранд" – про це не дасть збрехати той же Манчестер Юнайтед чи, прости Господи, Спартак – той, що із столиці країни-помилки. Найгірше в іншому. Невдачі та поразки стали для гравців Динамо буденністю, з якою ті змирилися. Буденністю такою ж, як обіцянки зіграти ліпше вже в наступній грі, показати свій найкращий футбол, розбитися в коржик задля перемоги та іншій відвертій ахінеї, яку змушений читати вболівальник після чергового "мордою об газон". Слово, написане на рукавах футболістів у матчах міжнародних турнірів, означає респект по відношенню не тільки до суперника, а й повагу до самих себе. І якби з останнім у футболістів не одного "скликання" Динамо не було кричущих проблем, про поразки на кшталт розгромів від Ференцвароша, Сосьєдада та Лаціо варто було б говорити зовсім у іншому – вимірі не безнадійного споглядання за твоїм побиттям, а боротьби за честь та герб клубу, які свого часу створював та пестував той, заради кого написані рядки цього тексту.
Систематичний підхід, або переосмислення минулого заради майбутнього
За претензіями до гравців не варто забувати й про чи ще не в більшій мірі "законні" вимоги до керівництва клубу. Вища ланка Динамо лишається незмінною протягом уже майже 32-х років. І не важливо, який з братів на чолі "біло-синьої" машини в реальності чи згідно юридичних нюансів.
"Динамівські серця" – два слова, які насправді є означенням цілого явища в історії київського клубу. Втім, своєрідний феномен, що з часом явно став "феноменом", був сформований ще саме за Лобановського на лаві Динамо. Сьогодні ж персон, які заполонили найважливіші посади в структурі "біло-синіх", не варто поспішати називати "поганими копіями" попередників, які орудували в часи Метра. Проблема глибша. За Валерія Васильовича головною людиною в клубі був саме він. Висловлюючись канонами британського футболу, Лобановський був не просто тренером – це менеджер, який замикав на собі значно більше, ніж просто формування тренувального процесу, підготовку до матчів, життя команди чи навіть трансферної політики. Сьогодні усі ці аспекти клубного господарства в Динамо поділені між людьми на відповідних посадах, однак залишаються давно архаїчні спроби досягати результату копіюванням методів величного наставника, який залишається лише в пам'яті. І давно марні. Бо ж Лобановський не просто був у Динамо всім, щоденно покриваючи та перекриваючи хиби тих чи інших людей з набраної під себе команди невтомною титанічною працею. Він був фігурою масштабу, яку нині не знайдеш у провідних клубах і Західної Європи. В Україні ж – поготів.
Та замість бодай спроб перейти на професійні рейки з призначенням на відповідальні посади фахівців, які відповідають викликам часу, зі сторони, керівництво Динамо з упертістю, якій позаздрять віслюки всього світу, продовжує жити минулим у сьогоденні.