Найбільше диво сера Алекса: як Абердін на рік став сильнішим за Реал та Баварію

Сьогодні Шахтар зустрінеться із шотландським Абердіном – командою без видатного сьогодення, але з величною історією.

Авжеж, в першу чергу завдяки фігурі сера Алекса Фергюсона.

Надворі був кінець 1970-х, коли він завітав сюди – молодий, амбітний і... злий настільки, що це стало легендою.

Чемпіон розповідає вам її деталі.

***

"Це було ніщо інше, ніж диво", – казав Фергюсон, вже вийшовши на пенсію.

А от у Мадриді це прозвали "вечором ганьби".

Фінал Кубка кубків-1983 Реал проти Абердіна не був матчем рівних. На одній стороні лежали велика історія та сам Альфредо Ді Стефано в кріслі тренера, а на іншій...

По правді, мало хто в Європі достеменно знав, що там було.

Чемпіонат Шотландії – це ж передусім Селтік та Рейнджерс, які й принесли країні її обидва єврокубки. "Кельти" вигравали КЄЧ у 1967-му, а "Джерс" – Кубок кубків у 1972-му.

Натомість Абердін знали хіба за тим, що давним-давно там народився Денніс Лоу.

І от тепер вони були у фіналі. 

***

Як?

Це почалося з того, що у 1978-му цей Абердін найняв 36-річного Алекса Фергюсона на пост головного тренера.

Раніше той очолював Сент-Міррен і мав скандальну репутацію – аж до бійок з персоналом. Такого контролювати неможливо; Фергі хотів сам регулювати кожен рух.

Абердін йому це дозволив.

Коли майбутній сер прийшов, "Донс" були 2-ю командою ліги, що не програла жодного матчу з грудня по травень – себто, він прийняв не розвалюху.

Понад те, у першому сезоні з Фергюсоном результати погіршилися, і Абердін опустився на 4-те місце.

Втім, саме тоді закладався фундамент майбутнього фіналу.

Впродовж року "Донс" переманили з різних місць своїх майбутніх символів – Гордона Стракана, Алекса Макліша й Віллі Міллера. 

До всього, тоді в Абердіні задовго до Бекхема, Скоулза й Невіллів з’явилися перші "пташенята Фергі" – 20-річні Ерік Блек та Джон Г’юїтт, 19-річний Ніл Купер, 21-річний Ніл Сімпсон увірвалися до основи, ніби ураган.

"Було так приємно бути частиною тієї особливої групи хлопців. Все місто вирувало, ми подорожували Європою, нафтовий бум на околицях... Я так пишався бути частиною цього всього", – зізнається Г’юїтт.

І, як і інші, він має безліч історій про Фергюсона.

Здебільшого вони шокують, хоча оповідачі й згадують їх зі сміхом і навіть теплотою.

"Він мав додати команді характеру, утвердити себе, а досвіду мав недостатньо, тому був дуже різким у діях, – розповідає Міллер. – Він використовував різні тактики, щоб витягнути максимум з різних гравців. І якщо посуд мав полетіти в когось – він летів".

На роль помічника Фергі тоді запросив Арчі Нокса із Форфара, але не для того, щоб він згладжував кути, а навпаки. 

"В тій команді не було плеча, в яке можна було поплакати, це точно. Не та атмосфера. В мене була бейсбольна бита, я возив її в багажнику. Пару разів я пускав її в хід", – зізнавався Нокс.

І що було робити молоді серед таких суворих старших?

"Я виріс, думаючи, що саме такими й є нормальні футбольні роздягальні", – сміявся Блек.

***

Ну, і вже у 1980-му цей Абердін став чемпіоном Шотландії.

Команда грала жваво, цікаво, натхненно, часто забиваючи по 4-5 голів. Гегемонія Селтіка й Рейнджерс була розбита вперше за 15 сезонів.

"Думаю, це був поворотний пункт. Це досягнення нас об’єднало. Воно змусило гравців повірити в мене", – казав потім Фергі.

Йому видніше.

В будь-якому випадку, з тієї перемоги почався їхній єврокубковий досвід. Передусім в КЄЧ, де Абердін поступився легендарному Ліверпулю Боба Пейслі.

Ще за рік – Кубок УЄФА, де "Донс" не впоралися із сильним в ту епоху Гамбургом.

Фергюсон знав, що команда грає на межі, адже світових зірок у нього не було, тож тиснув ще більше. Іноді здавалось, що він просто знущається:

"Одного разу ми поверталися з тренування взимку, погана була погана, сніг, тож ми займалися в приміщенні. Хлопці напхалися в мою машину, а сер Алекс їхав попереду нас зі швидкістю 10 миль в годину на своєму Мерседесі. Чесно, якби я вийшов із машини, то я б його пішки обігнав.

Хлопці весь час підбурювали мене – мовляв, обжени його, і коли ми це врешті зробили, то опустили скло і помахали руками. Його це розлютило. Коли ми наступного разу прийшли до роздягальні, я почув: "Г’юїтте, ти чортів маньяку, що ти робиш?! Ти міг розбитися! Дороги небезпечні, а ти отак їдеш, маючи таланту на мільйон фунтів?!" І він говорив ще дуже довго".

Нещасного Г’юїтта тоді оштрафували на 20 фунтів, але то дрібниці. Бувало й гірше.

Макліш зізнавався, що усі заняття Фергі в ту пору проходили за схемою "повтор, повтор, повтор", а ключовий хав Пітер Вір визнавав, що "спалахи гніву тренера його лякали".

Добре, що їхнє покоління було не з лякливих. 

***

Ту пам’ятну кампанію в Кубку володарів кубків-1982/83 Абердін розпочав проти швейцарського Сьона, якого ніби й не помітив – 7:0 вдома, 4:1 на виїзді.

Після гри до Фергюсона підійшов тренер швейцарців і сказав:

"У вас є все для успіху в Європі – енергія, молодість, рішучість і хороші гравці".

Авжеж, тренер нічого команді не розповів.

Далі йшли Динамо з Тирани та Лех із Познаня – ще одні суперники, яких перетренований Абердін з’їв начисто. На те, аби дати бій "Донс", була потрібна команда геть іншого рівня.

Наприклад, Баварія, де ще догравав Пауль Брайтнер, а солював Карл-Хайнц Румменігге.

Після нічиєї в Мюнхені 0:0 уся без виключення шотландська преса була в захваті, але не Фергі:

"Я був єдиним незадоволеним, бо думав, що нам потрібен гол на виїзді, і ми могли його забити. Ми грали справді фантастично, двічі вдарили в каркас воріт і переважали Баварію".

Вже на "Піттодрі" побоювання тренера виправдалися, бо німці почали з голу Аугенталера. Втім, і господарі відігралися ще до перерви завдяки Нілу Сімпсону.

Головне ж було в другому таймі. 

Ганс Пфлюглер повторно вивів Баварію вперед, і на порятунок матчу в Абердіна залишалося приблизно півгодини.

"Щиро кажучи, я ніколи не вважав цю заготовку штрафного ефективною. Кожен раз, коли ми її пробували на тренуванні, щось йшло не так", – пригадував потім Макліш.

Суть же така, що Стракан і Джон Макмастер одночасно бігли виконувати штрафний, а потім зупинялися, ніби сталася помилка. І от, уявіть, саме Баварія на це повелася!

Манфред Мюллер із захисниками заклякли на місці, а в цей час Стракан виконав результативний навіс на Макліша:

"Ми заскочили їх зненацька. Точно зненацька. На секунду вони втратили пильність, і один чи двоє, включаючи воротаря, поклали руки на стегна".

Після такого добити німців було справою техніки, і Джон Г’юїтт так і зробив.

І донині той вечір називають найвеличнішим, який коли-небудь бачив абердінський стадіон "Піттодрі", який відкрили ще у ХІХ столітті. 

***

Вже у півфіналі "Донс" було куди простіше, бо туди казна-як пробився бельгійський Ватерсхей Тор.

Не шукайте їх у сучасних таблицях; цей клуб розформували ще у 1988-му.

Авжеж, ніякої боротьби Маклішу, Стракану й компанії він не нав’язав – Абердін ще дома наколотив андердогу 5 голів.

Отак-от вони й пробилися у той фінал проти Реала.

Хуаніто, Сантільяна, Камачо, Штіліке – це вже не були "Галактікос" золотої епохи, але ореол величі зберігався за клубом. Тим паче, тренером був дон Альфредо Ді Стефано, з яким найбільше асоціювалися безкінечні перемоги "Вершкових" у 1950-х.

На їхньому фоні Абердін був дрібними провінціалами, і Фергюсон це відчував.

Що ж робити?

За порадою він пішов до свого кумира Джока Стейна – тренера Селтіка-1967, що сенсаційно здолав у фіналі Інтер Еленіо Еррери. 

"Джок був з нами на фіналі в Гетеборзі. Фергі захоплювався ним, як людиною, і він прибув не розповідати щось про гру, а заради вуличної мудрості.

Боси Абердіна мали зустрітися з лідерами Реала напередодні фіналу, і Стейн знав, що Ді Стефано має схильність до односолодового віскі. І Джок сказав Фергі: "Було б добре, якби ти подарував йому пляшку перед грою. Так він подумає, що ви тут просто, аби насолодитися моментом". Бос так і зробив. А коли я спитав його, як все пройшло, він сказав: "1:0", – розповідав захисник "Донс" Стюарт Кеннеді.

Оманливе відчуття дружби й безпеки було першою хитрістю Фергюсона перед матчем.

Інша ж полягала в тому, що у роздягальні він наплів своїм, ніби Ді Стефано вже вибрав віскі, аби святкувати трофей.

Чи треба казати, що на поле шотландці вибігли, як озвірілі?

***

Газон у Гетеборзі, до слова, нагадував город. Зараз таких і не побачиш.

Ще перед свистком Макліш на правах лідера кричав своїм, щоб підсікали м’яч, в жодному разі не пасуючи по землі. Паралельно монструозний Даг Ругві так люто кричав кудись вперед, що мадридці озиралися по сторонах.

Фергюсону це подобалося. 

Перший гол в матчі забив саме Абердін – це домашня заготовка при кутовому майже спрацювала, і Блек з метра добив м’яч у ворота.

Далі, однак, Макліш забув про власну ж настанову і необачно відпасував на воротаря, що прочитав Сантільяна. Пенальті! І Хуаніто з точки не схибив.

"Всім нагадав, а собі ні, – зітхає Алекс. – Коли я заходив у перерві до роздягальні, то намагався сховатися за трьома-чотирма своїми, але Фергюсон все одно дав волю гніву".

Сам сер Алекс запевняє, що нічого такого не пам’ятає.

Ну, звісно.

І хоча Реал зовсім не був подарунком, вони його все ж дотиснули. Знадобилися екстратайми і одна вдала заміна – Г’юїтт вийшов замість Блека і замкнув головою навіс від Марка Макгі.

Ді Стефано щиро вразив і цей гол, і матч загалом:

"У вашому Абердіні є те, чого не купиш ні за які гроші – душа, командний дух". 

Більшість шотландських уболівальників, що були тоді на матчі, добиралися до Гетеборга кораблем, що і довго, і виснажливо. Морська хвороба спіткала багатьох. Втім, коли вони нарешті повернулися додому, вгадайте, хто чекав їх на пірсі з трофеєм?

"Ми очам не вірили. Всі, хто сходив на берег, питали один в одного – це що, менеджер?" – пригадував ведучий BBC Radio Scotland Річард Гордон, який теж був там як звичайний фанат.

Видатний день.

Ніколи більше шотландський футбол не переживав подібного. 

***

Ну, а Фергюсон не вгавав.

Вже через 10 днів після тріумфу над Реалом його Абердін не яскраво, на фарті здолав у фіналі Кубка Шотландії Рейнджерс- 1:0.

"Ганьба для гри! Міллер і Макліш грали удвох. Виграш кубка не має значення. Наші стандарти гри встановлені давно, і я не збираюся миритися з жодним таким виступом Абердіна!" – як вам слова людини, що тільки-но здобула трофей?

Після цього святковий обід Глініглзлі нагадував похорони, і Стракан не витримав та гримнув дверима.

"Думаю, тренер зрозумів, що перегнув палицю і згодом вибачився. Нокс із ним поговорив", – пригадує Блек.

Хоча глобально Фергюсон у Абердіні таким і лишився назавжди – злим, ненаситним. У роздягальні він постійно створював відчуття облоги – судді, преса і весь світ проти них, тож вони мають їм усім показати.

І ще раз.

І ще. 

І навіть коли сил не лишилося – знову.

Так-от вони й ставали чемпіонами Шотландії у 1984-му та 1985-му, і лише у 1986-му Фергі пішов, а далі й підписався в Ман Юнайтед, де нічого не клеїлось у Рона Аткінсона.

Озираючись назад, Абердін був для шотландця не лише місцем дебютної слави, а й полігоном для ідей – вдалі він переніс до Манчестера, погані залишив на "Піттодрі". Їх теж було чимало. Уявіть, Ерік Блек завершив кар’єру в 28 через хронічні болі в спині. Г’юїтт, Сімпсон та Купер теж не дограли і до 30-ти.

У 2016-му колись невтомний Ніл Купер пересувався у візку: "Нас перетренували, Фергюсон сам це визнає. Зараз я розбитий і не міг би пробігтися навіть якби захотів. В Абердіні коли ти був легко травмований, то боявся сказати, бо тебе повважали б дурнем, то ж ти виходив грати".

Це все вдвічі сумніше, бо вже у 2018-му Купер помер лише у 54 роки.

То ж чи вартувало воно того?

Мабуть, кожен у тому Абердіні має свою відповідь, яку йому підказують досвід та здоров’я.

Блек, приміром, хоч і з травмами, все одно запевняє: "Згадую ті часи і точно нікого не звинувачую. Я б ні на що на світі усе пережите не проміняв".