Історія дня. Як український журналіст забив гол номінанту на Золотий м'яч
Героями цієї історії середини сімдесятих були блискучий голкіпер Євген Рудаков, якому сьогодні виповнилося б 83 роки, мій батько фотокореспондент Йосип Шаїнський, я і колись предмет особливої гордості нашої сім'ї – автомобіль "Запорожець", який у народі називають "Горбатим". Усе почалося на базі київського "Динамо" в Конча-Заспі.
Зазвичай тато залишав там "Запорожець" на невеликому майданчику для гостьових машин і обвішаний кофрами, як вокзальний носій поклажею, вирушав на зйомку. Через кілька годин, наклацавши безліч сюжетів, під вантажем апаратури та вражень плентався назад до "Горбатого". Одного разу машину не знайшов...
Зауважу, на той час будь-який автомобіль вважався ледь не статком, крихітний "Запорожець" коштував майже, як квартира. Побачивши, що "Горбатого" немає, тато побілішав. Незважаючи на пуди фотокамер і об'єктивів, що висіли на ньому, став гарячково метатися по базі. Нічого не розумів, нічого не знаходив. Спочатку навіть не помічав, як, спостерігаючи за його шараханням, реготали в кулак Володимир Мунтян із Євгеном Рудаковим. І тільки зіткнувшись із ними поглядом, зрозумів, хто "злодії".
Під тортурами, а заодно і жартами батька, який моментально заспокоївся, найкращі на той час футболісти країни (на двох завоювали за кар'єру 13 золотих медалей всесоюзного чемпіонату!) розкололися. А було так. Побачивши, що фотокореспондент поспіхом не зачинив на ключ дверцята машини, "викрадачі" проникли в автомобіль і, знявши з гальма, тихенько відкотили його в затишне містечко біля котельні.
Уся команда миттєво дізналася про розіграш і, смакуючи його, котилася зі сміху. Мені за тата і "Горбатого" стало прикро. Тим паче не знав, як помститися. Мало того, що "Волги" Муні з Женею були замкнені на всі замки, так ще й по майданчику, де стояли машини футболістів, розгулювали пси, які годувалися на базі і явно без симпатії поглядали на будь-яких незнайомців.
Але з часом реванш мені все ж вдався. Влітку 1977-го, коли Рудаков тільки закінчив ігрову кар'єру, опинився з ним у складі української спортивній делегації, що летіла на БАМ (Байкало-Амурську магістраль – примітка Ю.Ш.). У літаку коротали час за преферансом, і мені вдалося виграти в нього кілька рублів. Звичайно, це була ще не вендета. Помста відбулася через кілька днів на полі стадіону в Ургалі – це містечко будували посланці України. Рудакова, який звично крутив у руках футбольний м'яч, щільним кільцем оточили бамівці і навперебій ставили запитання.
Знаменитий воротар, змахуючи з чола краплі поту, насилу встигав відповідати на численні "чому". У мене, звичайно, був із собою фотоапарат, і я, передчуваючи вдалий кадр, почав знімати цю сценку. Мабуть, був надто активним... Євген, з яким ми в поїздці встигли здружитися, раптом занервував:
"Ось ти все клацаєш, зітхнути не даєш. А сам-то у футбол грати вмієш? Посперечаємося, не заб'єш мені пенальті! З того, хто програв, пляшка шампанського!"
В очах будівельників спалахнув жвавий інтерес. А в мене в пам'яті одразу ж спливла історія з викраденим "Запорожцем" – з'явилася чудова можливість помститися за батька і "Горбатого". До того ж відчув себе відповідальним за честь усіх спортивних журналістів. Одним словом, завівся і прийняв виклик. А що, адже грав колись у студентській команді!
Теоретично ж підкований був блискуче – регулярно читав футбольну періодику. Один із бамівців встановив м'яч на одинадцятиметровій позначці, а знаменитий воротар став між штангами. Чесно кажучи, я в той момент затрясся. З лінії воріт в очі мені дивився голкіпер, якого тричі визнавали найкращим у країні, а також двічі номінували на "Золотий м'яч" France Football.
Воротар, який взяв пенальті в півфіналі Євро-1972, так зіграв за рік до цього з іспанцями в Севільї, що після матчу генералісимус Франко спеціально зайшов у роздягальню радянської збірної потиснути йому руку. Опинившись за одинадцять метрів від футбольної зірки, я про небесно-блакитний "Запорожець" майже не думав. Зате виразно відчував, як коліна набиваються ватою. Сам дивуюся, що вдалося впоратися з хвилюванням. Дуже цим пишаюся.
І, звісно, допомогла теорія. Я знав: бити треба в лівий від Рудакова кут і обов'язково низом, адже високим воротарям (зріст Євгена – за 190) це незручно. Все зробив, як за підручником, і Рудаков лише проводив очима м'яч, який я із середньою силою послав упритул зі штангою. На полі пролунали рідкі оплески – будівельники явно не чекали, що голкіпер-чемпіон пропустить гол від настирливого репортера.
Я ж і зараз, заплющуючи очі, в найдрібніших подробицях пам'ятаю той пенальті. І захоплену реакцію батька після моєї розповіді про помсту Рудакову. Озираючись із висоти сьогоднішнього дня, з упевненістю заявляю: це був мій найкращий у житті удар по м'ячу.
Шампанське Євген Рудаков віддав у Києві. Пляшку ми відкупорили разом.
Фото Йосипа та Юхима Шаїнських
Відповідальний редактор – Микола Дендак