Олександр Колчинський: виграв дві Олімпіади, любив жінок та відсидів два роки у в’язниці
Цього року він міг би відсвяткувати свій 70-річний ювілей.
Олександр Колчинський – єдиний український борець-важковаговик (греко-римський стиль), який виграв золото на двох Олімпійських іграх поспіль, пішов з життя у віці всього лише 47 років.
"Я довго жити не буду. Великі люди довго не живуть", – час від часу говорив своїй дружині.
А великим Олександр Колчинський був від народження. Його мати Марія Яківна згадувала, що хлопчик народився вагою у 5 кг; він пішов силою у діда-поляка, капітана пароплаву на Дніпрі, який був справжнім велетнем та силачем.
У короткому житті нашого героя були зльоти та падіння, які не витримало серце видатного спортсмена.
А єврейський батько чемпіона Леонід Петрович пройшов війну, полон та концтабір Бухенвальд, звідки тричі намагався втекти. Леонід одружився з Марією у 1953 році, а 20 лютого 1955 року у них народився син – майбутній дворазовий олімпійський чемпіон, якого їм довелося пережити та поховати…
"Я ріс типовим подільським босяком", – згадував Колчинський. – Алік був вищим та більшим за всіх однокласників ще й досить хуліганистим. Я належу до того ж покоління і добре пам'ятаю таких хлопців і принципове питання: "Ти що – блатний чи здоровий?"
Алік точно був здоровий, блатним життя зробило його набагато пізніше…
Директорка школи казала татові: "Шлях вашого сина: спецшкола – колонія – тюрма". Але тоді батько ремінцем скорегував поведінку юного розбишаки. Активність хлопця скерували у вірному напрямку – на спорт. В 11 років Аліка віддали у секцію плавання, а за рік його порекомендували тренерові з класичної боротьби (так тоді в СРСР називали греко-римський стиль) Юрію Віленському. За спогадами тренера, першим проханням батьків Колчинського було: "Не треба робити з нього чемпіона, виховайте нормальну людину".
Від концтаборів до золота Хельсінкі-1952: історія першого українського олімпійського чемпіона з боротьби
Алік Колчинський почав займатися у СКА й так захопився боротьбою, що за всі шкільні роки не пропустив жодного тренування. Навіть відмовлявся піти погуляти з хлопцями на вулиці, коли йому пропонували батьки. У нього було по три тренування на день, і багато часу він проводив на зборах.
Така завзятість у поєднанні з природними даними та вмілою роботою тренера швидко принесла результати. Колчинському ще не було 16 років, коли він виграв чемпіонат СРСР серед юнаків у Тернополі. А 1971 року він у складі юнацької збірної СРСР поїхав на чемпіонат світу до Токіо, де виборов срібну медаль. Повернувшись з Японії, Алік привіз всім однокласникам по 49-й школі сувеніри – жувальні гумки та листівки з японками, що посміхались.
Хлопець швидко зростав та у 16 років важив понад 100 кг. Мати щиро переймалась, що Алік виросте за два метри зростом – адже в епоху радянського дефіциту це означало великі проблеми з одягом та взуттям. Він зупинився на позначці 192 см. А от взуття 47-го розміру таки доводилось спеціально замовляти на взуттєвій фабриці, а коли Алік досить швидко його зношував, батько ремонтував черевики та туфлі власноруч.
У квітні 1974 року в Ризі 19-річний Олександр Колчинський досить несподівано виграв золото чемпіонату СРСР. Він став наймолодшим важковаговиком, якому підкорилось таке досягнення. Щоправда, на чемпіонат Європи того року до Мадриду відправили більш досвідченого грузина Шоту Морчиладзе, який у Ризі став другим. Морчиладзе виправдав довіру, здобувши золото. Він боровся і на чемпіонаті світу 1974 року в Катовіце, де посів друге місце після болгарина Олександра Томова, з яким ми ще неодноразово зустрінемося у цьому тексті.
А вже наступного року, на ЧС-1975 у Мінську першим номером збірної СРСР був Олександр Колчинський, який повторив результат Морчиладзе – друге місце після Томова. Перед цим він здобув бронзу на чемпіонаті Європи в Людвигсхафені (ФРН). У лютому 1976 року в Ульяновську молодий киянин вдруге став чемпіоном СРСР, а в квітні в Ленінграді на першості Європи взяв срібло – знову після Томова. Отже його місце в збірній СРСР на Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі не викликало заперечень та сумнівів.
Колчинський був наймолодшим у складі радянської збірної – разом із Суреном Налбандяном (став чемпіоном у -68 кг).
Проте виступив він у Монреалі просто блискуче. У першому колі він на 3-й хвилині достроково (туше) переміг поляка Генрика Томанека (Польша); у другому – на 1-й хвилині поклав на лопатки аргентинця Карлоса Браконі; у третьому – на 3-й хвилині одержав чисту перемогу над Эйнаром Гундерсеном з Норвегії. Четвертий раунд українець пропустив, а у 5-му – на нього очікував Олександр Томов.
Тренер Юрій Віленський згадував, що виступи важковаговиків закінчували змагання; на той момент радянські борці виграли 6 золотих медалей з 10 можливих, і судді були налаштовані не дуже доброзичливо до чергового представника СРСР. Колчинському дали два попередження за пасивність під час дуже важкої сутички з Томовим. Перед загрозою поразки киянин вибухнув та здобув переконливу перемогу за балами – 12:6.
Коли щасливі тренери виносили його з килиму та кричали "Красунчик! Ти це зробив!", Колчинський тільки радісно матюкався.
У заключному 6-му колі він уже на 1-й хвилині заробив туше проти румуна Романа Кодряну та став олімпійським чемпіоном.
За цей успіх молодого борця нагородили орденом Знак Пошани.
І ще про відзнаки. Такий характерний штрих епохи: коли Юрій Михайлович Віленський 1987 року емігрував до США, з нього зняли почесне звання "Заслужений тренер СРСР", яке йому присвоїли у 1978 році.
У міжолімпійському циклі 1976-1980 років Колчинський впевнено підтвердив свій статус кращого важковаговика Радянського Союзу та одного зі світової топ-трійки – поруч із болгарами Олександром Томовим та Ніколою Діневим. Українець виграв чотири чемпіонати СРСР поспіль (1977, 1978, 1979, 1980) та став чемпіоном світу 1978 року в Мехіко (випередив Дінева). Також він здобув срібло на чемпіонатах світу 1977 (Гетеборг, після Дінева) та 1979 (Сан-Дієго, після Томова) і ще срібло чемпіонату Європи 1977 (після Дінева).
У 1978 році борець закінчив Київський інститут фізкультури.
Ну, й звісно, у цей час молодий красень-силач, титулований та заможний спортсмен на повну користувався радощами життя.
"Не пригадаю, щоб мені відмовляла жінка… Пригадую, наприкінці сімдесятих закрутив роман із провідною манекенницею київського Будинку моделей. Бувало, як захочу піти у загул, беру в спорткомітеті путівку, ніби їду на зустріч із нафтовиками Уренгоя. А сам знімаю з ощадкнижки 10 тисяч рублів, і ми їдемо до невеликого турне "Київ-Ялта-Сочі-Київ", – ділився спогадами борець багато років потому.
А далі московська Олімпіада 1980-го...
31 липня 1980 року 25-річний Олександр Колчинський вийшов на килим московського спорткомплексу ЦСКА на олімпійському турнірі. У першому колі наш земляк виграв у Романа Кодряну (Румуния) через дискваліфікацію суперника; у другому – на 1-й хвилині тушировав італійця Антоніо Ла Пенну; у наступному – на 3-й хвилині поклав на лопатки кубинця Артуро Діаса; у четвертому – на 7-й хвилині переміг угорця Йожефа Фаркаша (дискваліфікація).
У півфіналі на киянина, як і 4 роки тому в Монреалі, зустрівся з Олександром Томовим. І знову перемога – 4:2.
У фінальній сутичці Колчинський не залишив шансів ліванцю Хасану Бешару – туше вже на 1-й хвилині.
Олександр Колчинський – дворазовий олімпійський чемпіон!
Широко відомим стало фото Олександра Колчинського після його перемоги над Томовим – коли він здіймає руки вгору. За деякими думками, він демонструє десять пальців, що символізують десять пляшок шампанського, які він виграв на спор завдяки цій перемозі.
За другу олімпійську перемогу чемпіон отримав орден Трудового Червоного прапору.
Колчинський досить рано завершив спортивну кар'єру. Буквально через рік після Москви. Перш за все, як зараз кажуть, він втратив мотивацію.
"Я міг би ще виступати та виступати. Залишились і сила, і майстерність, і швидкість. А всередині – порожнеча… Мені нема чого й не було кого перемагати. Я виграв усе, що можна, і перестав радіти перемогам", – зізнавався пізніше сам чемпіон.
Також відомо, що ще напередодні Олімпіади-1980 він мав певні проблеми з серцем. До того ж у важкій вазі з'явився новий перспективний борець – московський армієць Євгеній Артюхін, який став чемпіоном світу 1983 року.
Отже, Олександр Колчинський пішов з килиму. І, як це часто буває, зіткнувся з проблемами життя після спорту.
"Коли я пішов із великого спорту, моя мама з сумом помітила: "Синку, коли ти виступав, у тебе стільки було друзів, що телефони обривалися. А куди ж поділися всі твої "друзі"?", – згадував чемпіон в інтерв'ю газеті "Факти", яке, власне, є головним джерелом інформації про його долю.
У 1983 році Колчинський переїхав до Ташкенту, куди його покликали друзі. Згодом, коли розпочався кооперативний рух, відкрив невеличкий швейний цех. До Ташкенту він привіз свою третю дружину Раїсу, з якою познайомився в Києві 1986 року. У них народилась донька Маша. Після розпаду Радянського Союзу вони повернулись до Києва.
А далі були сумнозвісні 90-ті. Усі виживали як могли. Спорт постійно перетинався з криміналом. Не уникнув такої долі і герой цього матеріалу.
Зі зрозумілих причин, повної та об'єктивної інформації про подібні обставини зазвичай немає. У таких ситуаціях кожен обирає для себе – чому вірити. Хтось більше сприймає інформацію про добрі справи того чи іншого персонажа: допомагав людям, відгукувався на прохання, займався благодійністю тощо. А хтось звертає увагу на дані про належність до ОПГ, про контакти з кримінальними авторитетами та інші погані речі.
Ось безсумнівний факт.
У 1994 році Олександр Колчинський був засуджений на сім років тюрми за статтею "Вимагання державного чи колективного майна".
За одними версіями, борець позичив знайомому гроші, а коли той їх вчасно не повернув, то зажадав їх повернення з застосуванням сили. Доводилось чути, що Олександра просто запросили побути присутнім при бесіді – щоб додатково налякати потрібну особу. Таке зі спортсменами тоді траплялось дуже часто.
Утім, сьогодні це не має великого значення. Уже давно немає ані ОПГ Бориса Савлохова, ані групи "Добряки", що займалась контрабандою. Був з ними Колчинський, чи не був, чи клопотав за нього Йосип Кобзон – то вже історія. Зовсім не цим визначається його місце в історії українського спорту.
Два роки провів дворазовий олімпійський чемпіон в ув'язненні. Його помилував своїм указом Президент Леонід Кучма.
Колчинський сприйняв те, що з ним трапилось філософськи:
"Якби навіть була така можливість, ніколи не викреслив би цю частину мого життя. Вважаю так: що приготоване нам згори, те добре. І це потрібно з гідністю витримати та прийняти. Чи можливо зрозуміти стан душі людини, яка стоїть на найвищому рівні олімпійського п'єдесталу, і раптом – в'язниця?.. Але в кожному нещасті є, напевне, і свої позитивні сторони".
Після виходу на волю Олександр очолив київський спортивний клуб "Гарт". Він щиро хотів залучити до спорту якомога більше хлопців, забрати їх з вулиці, уберегти від шкодливих звичок. Відмовився від пропозицій працювати за кордоном.
Людмила Руденко: врятувала 300 дітей під час війни та стала першою чемпіонкою світу з України
Але смаку до адміністративної роботи він не мав. А інтриги, через які його відсторонили від посади, а потім поновили, остаточно підірвали його серце.
16 липня 2002 року Колчинський з дружиною поїхав на Шацькі озера, де після купання у холодному озері помер від серцевого нападу.
Поховали чемпіона на Совському кладовищі. На його могилі є напис з життєвим девізом видатного борця: "Коли гроза все трощить, дуб з коренем рветься, але не гнеться".
"Природа наділила його якостями легковаговика. Швидкісний, розтягнутий, пластичний. Він швидко думав. На килимі – правильно, у житті, на жаль, не завжди", – згадував про Колчинського Віктор Ігуменов, головний тренер збірної СРСР на ОІ-1976.
