400 доларів за перемогу на чемпіонаті Європи: історія головного тріумфу баскетболу України
Підходить до завершення жіночий Євробаскет-2025. У фіналі зійдуться збірні Іспанії та Бельгії.
Втретє поспіль континентальна першість проходить без українських баскетболісток, хоча в середині 90-х "синьо-жовті" були, навіть не варто боятися це вимовити вголос, головною домінантною силою Європи в жіночому баскетболі.
І підтверджували це реноме на клубному рівні, і на рівні національної команди.
"Чемпіон" вирішив пригадати, а як вдалося збірній без бекграунду у свій перший же вихід на чемпіонат Європи здобути "золото".
Базовий клуб – європейський гранд
Столичні клуби завжди гучно заявляли про себе у найрізноманітніших видах спорту чемпіонатів СРСР. Футбольне Динамо – найтитулованіше у Східній Європі, жіночий гандбольний Спартак – потужна сила навіть на європейській арені, регбійний Авіатор – неодноразовий призер і чемпіон, а хокейний Сокіл – гідно тримав марку серед фаворитів.
Яскраво вирізнялося й жіноче Динамо. Було два блискучі періоди: кінець 1940-х – початок 1950-х, коли киянки одного разу виграли союзне чемпіонство, кілька разів ставали призерками чемпіонату та тричі здобували Кубок СРСР. І другий – наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, коли команда досягла свого історичного піку.
Тодішнє Динамо стало останнім чемпіоном СРСР, першим і єдиним чемпіоном СНД, а в сезоні-1991/92 дісталося аж до фіналу жіночої Євроліги. Там, у наднапруженій боротьбі, киянки поступилися іспанській Дорні – 56:66. Першу половину провели на рівних – 33:32, однак у другій валенсійки таки дотисли наших.
У ті роки в Динамо зібрався фантастичний колектив. Лідерками були Олена Жирко та Марина Ткаченко (у дівоцтві – Копча). У складі збірної СНД вони стали олімпійськими чемпіонками Барселони-1992.
Бюрократія відтермінувала дебют збірної України
Попри той шалений потенціал, дебют нашої національної збірної на великій арені відклали – через формальності. Оскільки правонаступником СРСР у спорті стала Росія, українки, на жаль, не отримали місця в кваліфікації до Євробаскету-1993.
Згодом Володимир Рижов-старший – тодішній наставник і Динамо, і збірної – пригадував (у 2016-му), що свою роль відіграла і байдужість тодішнього керівництва Федерації баскетболу України.
"З жінками я почав працювати у 1990-му. У 1991-му я благав Федерацію, а тоді вже розвалився Радянський Союз, і чоловікам дали одразу ж право грати у відборі на чемпіонат Європи, а нас відправили у Челендж-раунд, простіше сказати, "нульовий раунд".
А ми (Динамо – прим.) тоді потрапили до фіналу Євроліги. І я тоді благав Федерацію баскетболу об’єднатися з поляками і збірними тих країн, що утворилися після розвалу СРСР, литовцями, збірною Молдови, і підняти бунт у Міжнародній Федерації, щоб жінкам дозволили грати кваліфікацію чемпіонату Європи.
Я їм обіцяв – мало того, що ми потрапимо на чемпіонат Європи, ми на чемпіонаті світу в Австралії займемо призове місце. Мені тоді не повірили", – пригадував Рижов у інтерв'ю для Sport.ua.
З кваліфікаційних низів – до вершин
Як і інші новачки європейської баскетбольної карти, збірна Рижова змушена була починати з самого дна. Але дух переможців залишався з командою.
Перший раунд кваліфікації Україна пройшла без жодної поразки – хоч кожна гра була справжнім викликом. Рівень суперниць суттєво відрізнявся, але наші дівчата довели, що готові до будь-якої боротьби. Різниця м’ячів склала "+27", тоді як туркені, які програли всі три матчі, завершили зі "скромним" "-15".
Другий відбірковий етап вийшов не менш складним. Непрості перемоги над росіянками та румунками, поразка від Словенії, але впевнені звитяги над збірними Польщі і Нідерландів – перше місце в групі.
Шлях до історії. Євро-1995: команда, яка ніколи не здавалася
У березні 1995 року Марина Ткаченко, яка на той момент уже встигла пограти в чемпіонатах Німеччини та Угорщини, відкрито говорила про амбітні плани збірної:
"Зараз у збірної України є хороший шанс успішно виступити на чемпіонаті Європи та здобути путівку на Олімпіаду, що для мене є чудовим стимулом до копіткої роботи. Я дуже вірю в мудрого, досвідченого тренера Володимира Рижова і намагатимусь допомогти і йому, і команді", – розповідала вона за три місяці до Євробаскету для "Зеркала тижня".
Чемпіонат Європи 1995 року приймало чеське місто Брно. Хоча в складі збірної України було чимало гравчинь у праймовому віці, до фаворитів команду не зараховували – і точно не боялися.
Підтвердження цьому прийшло вже у першому матчі – драматична поразка від Хорватії (68:69). Та попри стартовий удар, українки не зламалися. І, як покаже час, ця поразка стала лише точкою старту до чогось великого.
Наставник збірної Володимир Рижов згодом згадував: та гра – випадковість. І, певною мірою, традиція:
"Першу гру на чемпіонаті Європи ми програли Хорватії, вважаю, випадково. Вели +18 очок. Але у нас була традиція – усі перші матчі програвали, навіть у відборах. А після цього команда ставала, слава Богу, пластилінова. І з них ліпи – що хочеш", – з усмішкою згадував він у коментарі для ФБУ.
Далі – перемога за перемогою. Українки почергово здолали:
- Молдову – 68:61
- Угорщину – 75:55
- Словаччину – 61:59
- Іспанію – 73:54
- Румунію – 71:61
Секрет був у командній грі, довірі й зіграності. Багато гравчинь роками виступали разом у клубі – розуміли одна одну з півпогляду.
Перше місце у своїй групі дозволило вийти на Литву, яка здобула всього дві перемоги при чотирьох поразках у паралельній групі. Але легким цей матч аж ніяк не був – напруга трималася до фінальної сирени. Українки все ж дотиснули – 76:72.
"Найважчим матчем з психологічної точки зору був чвертьфінал з Литвою. Бо виходило, що ти або пан, або пропав. Ти граєш або за 5 місце, або ж за 1-4", – пригадував потім Рижов.
Наступний матч – проти принципових суперниць із Росії. Півфінал вийшов жорстким, бойовим, майже рівним – 69:64. За словами Рижова, боротися довелося не лише з суперницями, а й із суддівським фактором.
"З ними протистояння завжди було шаленим. Усі товариські матчі ми їм програвали, а усі офіційні, навпаки, вигравали. І що ще було складно. Їхній тренер – грузин, працював у Франції. І раптом, на гру з Росією призначають арбітром француза.
Ми вели очок 15 чи 16. І за дві хвилини у нас отримали по п’ять фолів Жирко і Назаренко. Це як у футболі залишитися без воротаря і без найкращого захисника. Потім вже ми почали програвати 15-16 очок. Але ми знали, що ми їх переможемо. Впевненість була абсолютна".
Перед фіналом – абсолютна свобода
Суперником у фіналі стала збірна Італії. "Скуадра Адзурра" здобула шість перемог на груповому етапі, а в плейоф раунді не залишила шансів Молдові (74:43) та Словаччині (65:46), з якими українки ой як мучилися. Зірками італійок були Катаріна Полліні (на той момент уже 7 разів перемагала в Євролізі) та Ніколетта Казелін.
Схоже, оцей статус андердога зіграв тільки на руку.
"Мені дуже запам’яталися слова Володимира Рижова напередодні фіналу: "Ми вже другі, у нас срібло вже ніхто не забере. Зіграйте в свою гру, в своє задоволення, покажіть, на що ви здатні, що ви можете".
Не було якихось конкретних настанов, по комбінаціях тощо. Гадаю, саме це дало такий розслаблений стан. І дівчата, справді, показали свої найкращі здібності, лідерські якості", – говорила через два десятиліття Олена Вергун пресслужбі.
На жаль, сама Вергун у тому фіналі провела лише 2 хвилини – травма змусила її залишити майданчик на руках одного з тренерів.
У першій половині (тоді не було розділу на чверті, а грали два тайми по 20 хвилин – прим.) фіналу проти Італії українки впевнено вели гру – на середині тайму перевага сягнула 13 очок. Щоправда, до перерви італійки скоротили відставання – 32:41.
За п’ять хвилин до кінця рахунок був 65:58. Напруга – максимальна. І саме тоді Марина Ткаченко взяла ініціативу на себе: наважилася на триочковий – і влучила. Цей момент став символічним: вирішальним у грі й у всій історії українського жіночого баскетболу.
Україна – Італія 77:66
До кінця зустрічі "синьо-жовті" зберегли холоднокровність, майстерність, заряд і натхнення – і вписали свої імена в історію.
Героїні фіналу
Після втрати Вергун на старті гри ще більше навантаження лягло на лідерок – Марину Ткаченко (відіграла всі 40 хвилин), Олену Жирко (38 хвилин) та Людмилу Назаренко (35 хвилин). І вони не підвели.
До слова, на чемпіонаті Європи Жирко виступала під прізвищем Маренчікова – була у шлюбі зі словацьким тренером Петаром Маренчіковим, з яким познайомилася в 1994 році, коли перейшла з Динамо до Ружомберока.
Разом із цим клубом Жирко шість разів поспіль ставала чемпіонкою Словаччини і двічі виграла жіночу Євролігу – у 1999 та 2000 роках.
До речі, були великі шанси, що Олена взагалі не поїде на Євро-1995. Причина – не травма, а конфлікт із тренером.
"Я взагалі не мала їхати на той чемпіонат Європи. У нас перед Європою був турнір у Франції, коли ми верталися назад, то в аеропорту у всіх гравців збирали паспорти, на той час я уже грала за Ружомберок, і мій паспорт був потрібен, щоб продовжити візу.
Мені його віддавати відмовилися, я багато чого вислухала у грубій формі, а коли прилетіли у Бориспіль, то я одразу поїхала додому. Останній тиждень команда тренувалася без мене. Я була сповнена рішучості не летіти на Європу, навіть чути нічого не хотіла.
Уже за день до відльоту до нас додому приїхала делегація. Мій чоловік їх навіть на поріг не пустив, він був налаштований ще більш рішуче, ніж я, якось вони мене виманили надвір і там довго умовляли залишити усе в минулому і полетіти.
Наступного дня у аеропорт я таки приїхала, не пригадую, якою була загальна реакція, але з тренером ми не розмовляли. Уже у Брно, на тренуваннях він ставив якісь завдання, я якось їх виконувала, але контакту тренер/гравець усе одно не було. Ми тоді програли хорваткам, у другій грі теж усе було не дуже, але почали вигравати і впевненість прийшла до нас і до мене зокрема, так, почавши погано, я стала MVP усього турніру", – казала Жирко в інтерв'ю Sport.ua.
На Євробаскеті-1995 Олена Жирко була однією з головних зірок турніру: 17,2 очка за гру (6 місце серед усіх учасниць), а також 4,8 підбирання та 1,9 перехоплення.
Не менш вагомим був внесок Марини Ткаченко – 17,3 очка (5 місце в списку бомбардирок) і 6,6 підбирання. Обидві стабільно вели команду вперед.
Скромні премії для чемпіонок
Попри гучну сенсацію і справжній прорив для українського спорту, перемогу належним чином не оцінили. Жодного параду, жодних масштабних урочистостей – часи складні, нестабільні. А премії, якщо й були, то суто символічні.
Та цей тріумф залишився в історії як єдина медаль, яку коли-небудь здобували українські збірні з баскетболу.
Через рік команда Рижова знову потрапила у світову еліту – посіла четверте місце на Олімпіаді в Атланті-1996. Але більше нічого подібного не траплялося. Жіноча збірна ще вісім разів відбиралася на Євробаскет, та далі 10 місця – не просувалася. У чоловіків найкращий результат – шосте місце на Євробаскеті-2013.
"Премія? 400 доларів. Коли мене зустрічали, то всі говорили – ти тепер мільйонер. Так, 400 доларів. Так ніхто і не повірив. Дівчатам більше дали. По 800. Тобто, по тисячі доларів, але потім вирахували податки. А тренеру дали 400. Це я можу відповідально заявити. Я потім бігав по спонсорах, шукав ресурс, щоб хоч якось дівчатам віддячити", – пригадував Рижов.
"На батьківщині могли б трохи по-іншому поставитися до нашого тріумфу. Та, крім наставника Володимира Рижова, який чим міг, тим нас і вшанував, більше ніхто палець об палець не вдарив. А от за перемогу на Олімпіаді я дістала квартиру і автомобіль…" – через десятиліття заявляла Марина Ткаченко.
Здавалося б, після такого прориву мала б початися нова ера, підйом українського жіночого баскетболу. Але все склалося інакше.
Це золото – символ не лише перемоги, а й характеру, віри та сили команди. У систему. У тренерський штаб. У себе. У кожну, хто поруч у колективі.