Від випадкового кидка до тренера Суперліги: Спиридонов – про кар'єру, роботу з легіонерами та баскетбол 3Х3
У баскетболі наразі міжсезоння, тому матчів немає, новин про українських баскетбол також небагато.
"Чемпіон" поговорив з головним тренером баскетбольного клуба Рівне Денисом Спиридоновим, щоб дізнатися, які саме процеси відбуваються в клубах під час паузи, його кар'єрних шлях, взаємодію з легіонерами, а також дізналися, чому Євроліга для перегляду краща, ніж НБА.
– Почнемо з банального. Як взагалі ви прийшли у баскетбол?
– Народився я в місті Чернівці. До баскетболу займався футболом, трішки боксом. У футбол доволі непогано грав, входив у дитячу команду Буковини.
Був вихідний день, ми з друзями на вулиці грали на майданчику з асфальтним покриттям, де були й ворота, й баскетбольні кошики, у футбол. Поруч діти, напевно наші ровесники, грали в баскетбол. До мене підкотився баскетбольний м’яч, я був на лавці, яка була посеред майданчику, і я двома руками з-за голови влучив у кільце з першої спроби. Це було перше знайомство з баскетболом. Думаю: "Нічого собі, така проста гра, так легко забити" (посміхається – прим.).
Мої однокласники практично всі займалися баскетболом, я – футболом. Я запитав у них, де займаються, чи можна прийти. Уперше я прийшов у 6 класі – пізно почав займатися баскетболом. Прийшов я до тренера Супровича Дмитра Васильовича. Він глянув на мене і сказав: "Йдеш у найслабшу групу". Я такий думаю: "Та як у найслабшу групу? Я ж такий м’яч закинув" (посміхається – прим.).
Почав займатися у тій групі. Почав ставити сам перед собою додаткові задачі, почав приділяти більше часу саме цій грі. Футбол відійшов на другий план – міг пограти з друзями у дворі раз на тиждень. Через рік я вже був у старшій групі. Тренер заклав у мені фундамент баскетболу, знання гри, роботу ніг, навіть людські якості, які мені знадобилися і в баскетболі, так і в житті. Дуже йому вдячний за це.
– Зараз діти можуть дивитися матчі і тренування навіть через ютуб. Ваші початкові шкільні роки були в інше десятиліття. Як, наприклад, у 1990-ті вдавалося слідкувати за баскетболом, особливо за зарубіжним?
– Я фанатично відносився й досі відношусь до цієї гри. Ви, можливо, не пам’ятаєте, але була така газета "Команда". Я купував її, читав, вивчав статистику й аналітику. Звичайно, не тільки через баскетбол. Там і про футбол писали багато, і про інші види спорту.
Потім на каналі "ICTV" почали показувати матчі НБА. Це було неймовірно круто. Всі дивилися, обговорювали. Згодом почалася програма NBA Jam – це більше аналітика. Оце все дало знайомство з грою, заглиблення в розуміння гри.
Ще були такі відеомагнітофони. Коли чиїсь батьки їздили за кордон, то просили їх дістати касети із записами матчів. Ми не все розуміли, але дивилися і це було круто. У той час точно скажу, що Чикаго Буллз – це найулюбленіший клуб для всіх був.
– У соцмережах БК Рівне були кілька публікацій де ви кладете данк. Ви 1982 року народження, зріст – 190 см. Пам’ятаєте свій перший данк і на тренуванні, і в грі.
– У нас була підготовка. Адже, з листопада по квітень тривав Кубок Волкова. Турнір який організовував Олександр Волков, напевно, найвідоміший на той час український баскетболіст. Це зараз турнірів багато, тоді – ні. Ми дуже сильно чекали цей турнір, готувалися. Це була наша головна мотивація.
І кожне літо тренер нам наймав тренера з легкої атлетики. Ми займалися спринтами, біометрикою, стрибками, силовою підготовкою. І десь у серпні ми повністю відпочивали від баскетболу після 1,5-2 місяців інтенсивних тренувань.
У вересні на початку мого 10 класу вдалося покласти слем на стандартне кільце. Але не з двох ніг, а з однієї. Були нереальні відчуття. У грі забив у 17 років. Також неймовірні емоції. Це тільки додавало мотивації.
Трішки покращував свої навички і на майданчиках у дворі. Ми ще, може, не могли забити на стандартний кошик (висота 3.05 м – прим.). А у дворах там було хай 2.8 м чи 2.9 м. І вдавалося слеми забивати і просто, і навіть під час гри. Це дуже допомогло потім у баскетбольній грі не боятися йти в прохід, шукати контакт. І хоч асфальтове покриття було, все одно не сталося ніяких курйозів, травм чи прикрих падінь.
Наразі мені 43 роки, але тримаю себе в чудовій формі. Можу без проблем забити однією рукою. Трішки потренуюсь, то й двома можу покласти.
– Чому обрали тренерство як наступний крок у кар’єрі? Ще молодим баскетболістом зрозуміли, що хочете займатися цією справою і в іншій ролі?
– Так склалося, що практично в кожній моїй команді я був капітаном. Це дозволило більше слухати і вислуховувати від тренера. Бути з ним у контакті, більш детально обговорювати й ігрові питання, й інші.
Уже десь у 26-27 років я завершив кар’єру. Так, далі грав, то Вища, то Перша ліга, але то більше як хобі.
Першою моєю командою була Стріба (Чернівці). І хоч був молодим фахівцем – зумів вивести клуб у Вищу лігу. Потім мене покликали помічником дубля в Говерлу, яка тоді виступала в Суперлізі.
Постійно вчився, розвивався. Й зараз, звичайно, постійно вчуся та розвиваюся. І полюбив цю справу. Я навіть не можу назвати це роботою, я просто роблю те, що мені подобається.
Задля ширшого бачення зараз постійно вчу анатомію, біомеханіку, фізіологію людини, щоб було розуміння не тільки гри, а й всього організму людини. Нещодавно давав на цю тему тему семінар "Підготовка у міжсезоння і проблематика баскетболістів у сезоні" для Федерації баскетболу. Там обговорювали не тільки підготовку, а й взагалі як працює організм людини.
– У вас був досвід проходження курсів у США, у місті Нью-Йорк. Як це вдалося?
– Ох, це був десь 2013-2014 рік. Навіть, напевно, 2012. Тоді в Україні була дуже сильна Суперліга, Вища ліга також була на пристойному рівні.
Рік відпрацював у Говерлі. І дивіться, тоді тренери, не тільки головний тренер Євген Вікторович Мурзін, а й решта тренерів, у тому числі з інших клубів Суперліги, їздили до Лас-Вегаса переглядати легіонерів наживо.
Ми не дивилися там хайлайти, запис матчів. А спостерігали з трибун за баскетболістами: як він себе поводить на майданчику, на лавці, шукали його сильні сторони. Ось такий тоді був скаутинг у майже кожного клубу Суперліги. Вдалося підібрати таких гравців як Деррік Зіммерманн, Ерік Коулмен, Джеремі Шаппел.
Я мав їхати також, але мені відкрили візу пізно. Тому я поїхав уже в 2015 році до Нью-Йорка. З технічних причин не вдалося потрапити саме на той семінар, на який хотілося потрапити найбільше. Але за два місяці в Америці познайомився зі шкільними тренерами, тренерами з коледжів. Дізнався, як вони працюють, як будують процес. Цікавий досвід.
Потім полетів із Нью-Йорка до Чикаго і була можливість залишитися. Втім, я вирішив повернутися в Україну.
– У Говерлі вдалося попрацювати з Еріком Колменом, Дерріком Зіммерманом. З ким із них було найскладніше, а з ким – найпростіше?
– З усіма було комфортно працювати. Був такий гравець Патрік Спаркс – дуже грамотний гравець. Мав нагоду потрапити в НБА, але не потрапив туди через власні проблеми з дисципліною.
Патрік грав у Говерлі, потім поїхав в інший чемпіонат і через рік повернувся до Івано-Франківська. Набирає мене та каже: "Давай попрацюємо з тобою". Я його два місяці тренував індивідуально, і він повернувся на рівень. Це, вважаю, одна з перших моїх особистих перемог у ролі тренера. Він знову став гравцем Говерли, професійно потім працював у команді.
Були тренування з Браяном Гріном, Еріком Колменом та з іншими. Але зрозумійте, на той час у мене досвіду було кілька років. Я був їхнім ровесником. На той час я сам мало що знав, сам ще вчився. Свої знання я методом спроб і помилок намагався втілити в життя.
Гравці й так були круті. Виходили з провідних коледжів, які грали в першому дивізіоні NCAA. Тобто, можна сказати, що навіть деякі поради мені давали самі легіонери. Можливо, так відразу вже і не згадаю проблеми, але на той час "хімія" в команді була чудова, іноземці викладалися. Претензій не мав до них.
– Наразі працюєте з чоловічою командою БК Рівне, але маєте солідний досвід роботи і з жіночими збірними. У чому принципова різниця у підходах до жіночих і чоловічих команд?
– Різниця, у першу чергу, у фізіології. І скажу, що жінки витриваліші і у них сильніший больовий поріг.
Звичайно, варто враховувати і жіночі цикли. Напевно, дівчата більш емоційні. Тому ці фактори варто враховувати при підготовці тренувального процесу.
– Також є досвід у роботі з баскетболу 3Х3. У чому складність цього виду спорту. Чим він цікавіший та складніший або простіший за звичайний баскетбол?
– Складність у тому, що ти не можеш контролювати цю гру. Наприклад, тренуєш гравців в off-season, розробляєш стратегію, тактичну підготовку, але сама гра проходить без участі тренера – правила 3Х3 не дозволяють цього. Гравці самі замовляють сети, беруть таймаути. Якщо тренер буде підказувати – це відразу технічний.
Треба знати, як підготувати баскетболістів. Все-таки, це два різні види спорту. У ньому вимагається геть інша енерговитратність. Рівень – великий, інтенсивність – божевільна, пульс – на максимумі.
Гравці дуже часто, скажімо так, у "червоних зонах" перебувають. Тому тренувальний процес на це й орієнтується, бо прийняття рішень, коли тіло й мозок на максимум, дуже складний процес.
Чим цікавіший? Він не може бути геть цікавішим за баскетбол. 3Х3 – це яскрава гра, яка швидко проходить – все швидко змінюється.
– Цього сезону ви дебютували в ролі тренера на рівні Суперліги. Які моменти були найскладнішими, а які - найбільш пам’ятними?
– Найскладніший був момент, коли ми повернулися з Дніпра. Тоді вся команда захворіла. Був тиждень, коли на тренування ходило дві людини. З високою температурою під 40 хворіли як тренери, так і баскетболісти.
Під кінець тижня у нас мав бути бабл – ми приймали в Рівному Дніпро та Запоріжжя. Відбулася зустріч із президентом Сергієм Ліщуком і він сказав: "Я хотів би, щоб ти очолив команду на цей період". Ми тоді ділили 6-7 місце.
Я подумав: "Чому б і ні?". Але я відразу сказав, що хочу спробувати ризикнути і змінити підхід. Це був ризик. Було складно пояснити гравцям і тренерському штабу, що цей підхід буде працювати.
Великий успіх, що гравці повірили в систему, повірив президент. У підсумку регулярку ми завершили на третьому місці. Хоча перед призначенням Сергій Володимирович казав: "Четверте місце – ідеально. П’яте? Ну окей". Тому фінішували вище початкових очікувань.
Це запам’яталося. Що ризик і система запрацювала. Так, у плейоф не все вийшло. Але це мій перший досвід на рівні Суперліги. Вдячний керівництву, що довірилися мені.
– Розкажіть, як проходить тиждень команди Суперліги в самий розпал сезону: кількість тренувань на день, інтенсивність, день перед виїздом і так далі.
– Візьмемо мікро-цикл, що у нас матчі у суботу та неділю. Зазвичай тренуємося 3-1 або 4-1. Тобто 3 дні тренуємося, а потім 1 день відпочиваємо.
По два тренування на день. На початку тижня вони більш інтенсивні, а ближче до матчів йде зменшення навантаження. Йде вже підготовка до конкретного суперника, йде скаутинг опонента, шукаємо сильні і слабкі сторони, приймаємо стратегічні рішення і напрацьовуємо.
У суботу перед грою є ранкове тренування. Але це тренування, скажімо так, воно більш для активації, щоб гравці прокинулися, згадали, що ми обговорювали, готували. Воно більше тактичне й кидкове.
– Тривога під час матчу. Чи складно входити в темпоритм знову і гравцям, і тренерам?
– Пригадується матч у місті Дніпро на Кубок України з Харківськими Соколами. Цей матч тривав два дні.
Складно було. Тривога – йдемо в роздягальню, в безпечне місце. Відбій – виходимо на паркет на розминку, щоб підготувати тіло і не травмуватися. Знову тривога. І так було по колу.
Дуже важко було психологічно. Особливо легіонерам. Але мене приємно вразив їхній підхід. Казали: "Тренер, ми все розуміємо. Розуміємо, де знаходимося. Ми не здаємося". Я вдячний їм і за це.
На жаль, ці речі ми не можемо контролювати. У таких умовах усі команди. Ми самі прийняли рішення заявитися в чемпіонат. Тому складно, але такі умови.
Звичайно, бувають випадки, коли команда впевнено перемагає, а потім лунає тривога, команди годину-дві на паузі, виходять на паркет і все кардинально змінюється.
– Уже пригадали тему легіонерів. Ніяких там скандалів на кшталт "я стомився", "мене замучили тривоги" не було?
– У нас такого не було. Я пам’ятаю, ще до приїзду Сі Джея Вільмсона були у нас Айк Фуллер і Род Браун. Вперше вони сильно розчарувалися, відчули втому. Але думок піти не було. А вдруге, коли вони приїхали до Дніпра, то вже були психологічно готові і не реагували стресово.
Вільямсон уперше потрапив у таку ситуацію. Ментально він був готовий – і ми йому розповідали, все пояснювали. Він переніс ситуацію дуже стійко.
– На початку ви сказали, що в дитинстві вболівали всі за Чикаго, а зараз за НБА слідкуєте, дивитеся матчі?
– Ні, я практично НБА не дивлюся. Там справжній баскетбол розпочинається з плейоф. Тоді вже починається боротьба, агресія в захисті, інтенсивність. Я більше дивлюся Євролігу.
– Часто під час інтерв’ю українські тренери та гравці також зізнаються, що більше цікавляться Євролігою. Чому у вас також так?
– Дуже цікаві ідеї, їх багато. Є тактичні заготовки. Цікаво спостерігати за Шарунасом Ясікявічусом.
Ще у сезоні-2023/24 подобалося спостерігати за Парижем. Ще коли клуб тренував Туомас Іісало і вони виграли Єврокап. Він потім пішов у Мемфіс і зараз очолив Гріззліс.
Так при Тьяго Спліттері багато чого залишилося: швидкі переходи, атаки за перші 10 секунд. Звичайно, новий тренер привніс свої ідеї та філософію.
Цікаво й за іншими командами Євроліги слідкувати. За Олімпікосом Барцокаса, Панатінаїкосом Атамана. Обізнані тренери з чудовими ідеями.
НБА – це більше атлетизм, більше гри 1 на 1, більшу роль грає індивідуальна майстерність. Тому Євроліга більше подобається.
– А якщо обирати найкращого гравця станом на зараз.
– Я думаю, Йокич. Дуже універсальний гравець.
– Зараз липень. Старт сезону – жовтень. Як зараз підходить підготовка до сезону.
– 15 липня гравці Першої ліги, гравці ВЮБЛ, гравці Суперліги, що залишилися в команді, приступлять до роботи. Я вже підготував структурований план роботи з різним тестуваннями гравців, з індивідуальною роботою. Це буде перший місяць підготовки.
І десь 15 серпня розпочнемо другий збір. Уже активно залучатимемо нових гравців, шукатемо спаринг-партнерів. Буде такий собі pre-season. Плануємо до сезону зіграти щонайменше 7 товариських матчів.
Наразі у гравців є план тренувань. Хтось індивідуально тренується, хтось – мінімальними групками. Це дуже погано, коли баскетболіст після завершення сезону нічого не робить. Хоча в наших реаліях, на жаль, це буває.
– Зараз війна в Україні, є проблеми з залученням спонсорів до спорту. Але Рівне за останні два роки добре "влучало" в легіонерів. Чи планується на новий сезон підшукати якогось американця чи європейця?
– Європейця – ні. Вони значно дорожчі. Уже зараз йде клопітка робота з пошуку легіонера. Сам переглядаю різні відео. Проводжу роботу і я, і весь тренерський штаб.
Гадаю, обов’язково будуть легіонери. Все-таки, нам на ринку не вистачає українських гравців, яких можна віднести до топів нашої ліги. І зараз прозвучить парадоксально, але топові українські виконавці коштують набагато більше, ніж легіонери.
