Український спорт останніх років: завдяки тому, що всупереч
Щороку до чергової річниці Незалежності ми озираємось на пройдений шлях та підбиваємо певні підсумки, які завжди є проміжними. Цього року стосовно спорту найяскравішою реперною точкою є Олімпіада-2024 у Парижі. Вона дала нам підстави проспівати черговий звіт у мажорній тональності.
Всі роки державної незалежності України у нас стабільно писали про болючі проблеми та невирішені питання. Тут було й неправильне державне ставлення до спорту, й недостатнє фінансування, й недолуга пострадянська система управління, й проїдання залишків радянської спортивної спадщини в інфраструктурі та кадрах, й гальмування реформи українського спорту та ще багато всілякого негативу. Але останні роки, коли ми спочатку зіткнулися з пандемією COVID-19, а потім з повномасштабною війною, показали, що то була, як в анекдоті, біла смуга.
Проте катастрофи, проблеми та негаразди не зламали ані український народ, ані українську державу, ані український спорт. Не відбулося ані "Київ за три дні", ані розвалу спорту в країні, що воює. Навпаки, парадоксальним чином, зіткнувшись з надзвичайними викликами та важкими перешкодами, українська спортивна спільнота мобілізувалася та навіть поліпшила показники.
Та хіба таким вже парадоксальним чином? Адже український спорт останніх десятиліть звик виживати, долати складнощі та досягати успіхів за принципом "не завдяки, а всупереч". Ще до війни сумнозвісний трамплін, на якому тренувався Олександр Абраменко, або спортзал, де набувала майстерності Ольга Харлан, виглядали так, ніби російські ракетні обстріли були не попереду, а вже відбулися…
То хіба пандемія ба навіть війна могли налякати та зламати українських спортсменів, які звикли тренуватися за кордоном через відсутність сучасної інфраструктури? Хіба після ковідної істерії та обмежень когось могли засмутити матчі при порожніх трибунах?
У годину смертельної загрози та важких випробувань українці зібрались в усьому: як у боях та волонтерстві, так і у спорті. Попри зруйновані спортивні об’єкти (на сьогодні вже понад 500), попри загибель на фронті українських спортсменів (вже понад 450), попри трагедії з рідними, які загинули, стали біженцями або вимушеними переселенцями, попри розлучені родини, попри інколи проживання на окупованій ворогом території, попри проблеми з пересуванням по світу (зникнення авіаційного сполучення, обмеження перетину кордонів тощо)… Словом – попри всі екстремальні моральні, фізичні, економічні проблеми спортсмени України тренуються, змагаються, перемагають, прославляючи свою воюючу Батьківщину.
Тренери, фахівці, функціонери, спортивні медіа старанно працюють, адаптуючись до умов воєнного часу. І це при тому, що спортивні функціонери та журналісти змушені витрачати час та енергію на боротьбу проти присутності спортсменів країни-агресора та її сателіта на міжнародних змаганнях.
Жан Беленюк
У спорті не завжди працює лінійна логіка. Не треба дивуватися тому, що у Токіо-2020 (фактично, через пандемію, у 2021 році) збірна України з єдиною золотою медаллю Жана Беленюка (плюс 6 срібних та 12 бронзових нагород) посіла 44-е місце у загальному заліку, а у Парижі-2024, завдяки генію Ярослави Магучіх, Олександра Хижняка та Ольги Харлан з подругами (плюс 5 срібних та 4 бронзових нагород), стала 22-ою. Наших олімпійців цього року додатково мотивували почуття відповідальності, вдячності захисникам та ненависті до ворогів.
Яскравим прикладом нелогічності можна вважати ситуацію в українському чоловічому волейболі. Після тривалого періоду занепаду збірна України силами, перш за все, наших легіонерів з європейських клубів, досягла чвертьфіналів на чемпіонаті світу 2022 та чемпіонаті Європи 2023, а також – фіналу Євроліги 2023. Але після останнього успіху виник конфлікт, внаслідок якого дев’ять провідних гравців відмовились виступати у збірній на Євролізі 2024. Проте залучені аргентинським тренером Раулем Лосано (так – навіть в умовах війни до нас їдуть знані іноземні фахівці!) волейболісти з чемпіонату України створили справжню сенсацію, вперше в історії вигравши Євролігу. Збірна України піднялась на 18-у позицію в рейтингу FIVB (Міжнародної федерації волейболу) та здобула право на перший в історії виступ у Лізі націй, найпрестижнішому комерційному турнірі світового волейболу. Знову – всупереч чи завдяки?
Можна навести таку олімпійську медійну метафору. Якщо після Токіо-2020 ім’я бронзової призерки Ярослави Магучіх згадувалось у ЗМІ та соцмереж переважно у контексті скандалу щодо її обіймів з "нейтральною" чемпіонкою Ласіцкене, то після Парижу-2024 найгучніші новини щодо олімпійської чемпіонки Ярослави Магучіх – про те, що вона задонатила українським волонтерам два з половиною мільйони гривень з призових.
Загартовані складнощами та проблемами, українські спортсмени продовжують працювати та перемагати. Йдуть ветерани – приходять молоді. Михайлові Кохану – 23 роки, Іллі Ковтуну – 21, Олексієві Середі – 18. Ми ще побачимо їх та їх колег на п’єдесталах та почуємо на їх честь "Ще не вмерла в Україні ні слава, ні воля".
Й, звісно, не спорт.
Ігор Левенштейн для Чемпіона
Відповідальний редактор — Денис Шаховець