Вона була ведучою на українському ТБ, а зараз копає ями для могил у Швеції

Розпочинаємо пригадувати найкращі матеріали, що вийшли на сайті Champion.com.ua у 2023 році. Вперше цей текст було опубліковано 17 травня.

Ірина Литвин-Комаровська працювала ведучою на ТРК Ера та на програмі “Спорт-репортер” на Новому каналі. Війна докорінно змінила її життя.

До війни: на телебаченні

У 2005 році Ірина Литвин-Комаровська почала працювати спортивною ведучою програми "Доброго ранку, Україно!" на ТРК Ера. Ірина згадує, що взяли її лише завдяки мотивації, позаяк спортивних знань у неї на той час було небагато.

"У першому моєму випуску редактор дав матеріал на вичитку. Перечитуючи, я запитую куди ставити наголос в незнайомому імені футболіста. Це був Зінедін Зідан", – із посмішкою згадує українка.

У 2010 році Литвин-Комаровська в парі зі Славою Вардою стала працювати ведучою програми "Спорт-репортер" на Новому каналі.

На той час Ірина вже по-справжньому почала захоплюватися спортом. Але невдовзі керівництво холдингу вирішило повністю переформатувати канал, виключивши з ефірної сітки спочатку спортивні, а згодом – й інші новини.

Через деякий час ведуча повернулася на канал Ера, де пропрацювала ще декілька років до його розформування. Потім почалися часи педагогічної діяльності – Ірина займалася з дітьми акторською і сценарною майстерністю, постановкою голосу.

Початок війни: 5 діб у підвалі в Ірпені

Повномасштабну війну сім’я Литвин-Комаровської зустріла в Ірпені у будинку, який вони з чоловіком збудували всього за три роки до широкої навали російських загарбників.

"П’ять діб ми просиділи в сусідньому підвалі – свого повноцінного не мали. З наближенням боїв зрозуміли, що варто виїжджати, бо потім такої можливості може не стати. З однією валізою у руках ми з донькою дісталися Києва, звідки доїхали до Рахова", – зізнається Ірина.

Далі шлях проліг до Румунії, де певний час мати з донькою провели у таборі для біженців. До Швеції вони потрапили випадково –  родина місцевих фермерів вирішила допомогти українським біженцям і через спільних знайомих вони вийшли на Ірину.

Тотальна економія та мішки сіна для коней

"Цілий рік ми прожили в будинку фермерів, за що щиро вдячні цій дуже гостинній родині. Держава у межах європейської директиви щомісяця нараховувала фінансову допомогу в розмірі 6 євро мені та 5 євро дитині на день, – розповідає Ірина. – Для життя в одній із найдорожчих країн Європи цього відверто не вистачало, ми економили буквально на всьому. В магазині думала, що купити, хліба чи молока… Незабаром почала шукати роботу".

Перша робота у Швеції була на фабриці – пакування у 8-кілограмові мішки сіна для коней. Колишня телеведуча працювала кілька днів на тиждень, по чотири години на день. Заробітна плата складала 13 євро на годину.

Литвин-Комаровська так описує деталі:

“Це була монотонна й фізично дуже важка робота, особливо для жінки невеликого зросту,  а у мене 160 см, яка ніколи не працювала фізично. Я просиналася вночі від страшного кашлю після роботи з сіном”.

Культурне місце пам’яті

Родина, в будинку якої мешкала жінка, знайшла об’яву про пошук робітників у місцеву церкву. На співбесіді виявилося, що мова йшла про кладовище, котре належить релігійній установі. Втім, Ірина неочікувано позитивно відгукується про дане місце роботи:

"Європейські кладовища – це не культове місце смерті, це більше про культурне місце пам’яті".

Це сезонна робота – з середини квітня по середину жовтня. 8-годинний робочий день починається о 7-й ранку, а зарплата складає близько 2000 євро.

“Щоб потрапити на роботу, потрібно було здати аналізи на вживання наркотичних речовин та алкоголю, причому для останнього обстежують стан печінки. При здачі аналізів сечі медсестра проводить до вбиральні та слідкує за процесом, тому що мають місце випадки фальсифікації. Ще однією з вимог були водійські права, позаяк цвинтар дуже великий і пересуваються там на маленьких електрокарах”, – відверто додає про місцеві особливості прийняття на роботу українка.

Дуже глибокі ями

На співбесіді Литвин-Комаровській пояснили, що робота буде схожа на працю садівника – підстригти кущі, загребти листя, посадити квіти тощо. Українка була впевнена, що впорається, попри те, що раніше ніколи цим не займалася. Та в перші ж дні екстелеведучій дали лопату, спеціальне обладнання й сказали рити ями для поховання урн із прахом. Ірина зізнається, що це робота складна як фізично, так і морально:

"Я викопую вузькі, але дуже глибокі ями – це, звичайно, важко. Але усвідомлювати для чого ти це робиш – ще важче".

Також серед обов’язків – "зрівнювати могили з землею" після їх усадки та перед висіванням на них трави.

Серед кількох десятків робітників Ірина – єдина іноземка. За її словами, шведи спілкуються переважно англійською, хоча іноді й переходять на шведську, тим самим допомагають у вивченні. Що цікаво, у шведів немає культу, пов’язаного з кладовищем – воно справді виглядає як парк, де гуляють із колясками, катаються на велосипедах і вигулюють тварин. Це, каже жінка, і допомагає абстрагуватися. Окрім цього, відмінність у підході до роботи величезна – місцеві зазвичай працюють "без стресу". На такій роботі немає дедлайнів, найголовніше – відпрацювати робочий день.

Хоч це й праця на свіжому повітрі, погодні умови у Швеції не надто сприятливі – весь квітень вночі була мінусова температура, а вдень – максимум 2-3 градуси тепла, що часто супроводжувалися дощами. У травні, навпаки, розпочалися спекотні дні під сонцем.

"Після роботи приймаю душ й одразу лягаю спати. Часу вистачає лише на роботу і сон. Дуже сподіваюся, що тіло та мозок "втягнуться", можливо, на це піде кілька місяців, бо зараз справді дуже важко", – ділиться непростим досвідом Ірина.

Емансипація по-шведськи

Наразі Ірина з донькою з’їхали з будинку фермерів. Її український шлюб розпався. Литвин-Комаровська зустріла шведа, з яким зараз і мешкає, розділяючи оренду:

“Тут зовсім інший погляд на права та обов’язки жінок, тож коли хлопець запропонував мені сплачувати оренду житла на двох, мовляв, у тебе вже є повноцінна робота, була здивована. Але до всього звикаєш”.

Сум за Україною

Ірина зізнається, що дуже сумує за Батьківщиною, хоча повертатися нема куди – будинку в Ірпені більше нема. Мріє, що восени, після закінчення роботи, зможе приїхати до України, щоб "поцілувати рідні вулиці Києва" та побачити родичів.

Владислава Розенко, Чемпіон