Від пекла "Азовсталі" та полону в Оленівці – до спортивних вершин: історія Павла Піковця
![Від пекла Азовсталі та полону в Оленівці – до спортивних вершин: історія Павла Піковця](https://static.champion.com.ua/champion/images/doc/b/4/190853/b4d04e5198b16235a75bb21a6ed1b642.jpeg?w=1920&q=90)
Війну він зустрів ще у 2014-му році на Луганщині, коли загін прикордонників, в якому він служив, одним із перших вступив у бій з рашистами. У 2022-му Павло тримав оборону Маріуполя і пережив пекло "Азовсталі". Та навіть після важкого поранення та жахіть полону в Оленівці він не зламався.
Сьогодні 46-річний майор Державної прикордонної служби Павло Піковець продовжує службу, активно займається спортом і бере участь в "Іграх Ветеранів" та "Іграх Нескорених". Як амбасадор громадської організації "Серце Азовсталі" він популяризує реабілітацію через спорт і допомагає ветеранам війни відновлюватися фізично та психологічно. А ще – при першій-ліпшій нагоді прагне нагадати суспільству про те, що досі багато наших захисників і захисниць перебувають у полоні.
Його історія – це приклад боротьби, стійкості та віри.
– Я – корінний луганець, – розповідає Павло. – Саме в Луганському прикордонному загоні я розпочав свою військову службу. Моя дружина Інна – теж луганка. В рідному місті ми й зустріли війну. Як відомо, російська навала десять років тому почалася саме з Донбасу. Все це я бачив на власні очі. Проросійські демонстранти поступово витісняли звідусіль українських патріотів, а потім почали захоплювати силові й державні установи. Наша військова частина залишалася осередком спротиву. Тоді ми жили просто в загоні.
2 червня 2014-го року стало для мене переломним моментом: того дня ми почули перші постріли, побачили сигнальні ракети. Нашу військову частину обстрілювали з усіх боків.
Саме тоді для мене й розпочалася війна. Ми прийняли бій і тримали оборону, але, на жаль, довелося залишити частину. Згодом я продовжив службу в інших регіонах України, займаючись охороною державного кордону.
– Розкажіть, будь-ласка, як ви з родиною опинилися в Маріуполі?
– Я потрапив до Маріуполя по службі. Але ми з родиною так полюбили це місто – красиве, із розвиненою інфраструктурою, на березі Азовського моря, – що вирішили залишитися тут жити.
Працював у Донецькому прикордонному загоні, ходив на службу. Дружина працювала, донька навчалася в школі. Жили спокійним, мирним життям.
Усе змінилося вранці 24 лютого 2022 року. Нас розбудив телефонний дзвінок, і я отримав команду: "База!". Це означало, що всі службовці мали негайно прибути в Управління прикордонного загону. Ми озброїлися і чекали подальших наказів. Усі розуміли, що почалася повномасштабна війна, але ніхто не знав, з якого боку буде наступ. У ті перші години навіть уявити не могли, що це буде по всій країні, що ворог піде навіть на Київ.
Тоді я думав, що основний удар припаде лише на Донецьку та Луганську області.
– Як відбувалась оборона Маріуполя?
– Нас, групу з близно 20 військових, відправили на посилення полку "Азов" для оборони окремої ділянки Маріуполя. Ми прибули на позиції, де вже були інші військові підрозділи, зокрема, нацгвардія і, трохи пізніше, загони морської охорони.
На початку березня Маріуполь опинився в повному оточенні. Кільце ворога поступово стискалося, бої ставали дедалі жорсткішими і згодом перейшли у вуличні. Простим цивільним мешканцям бракувало інформації. У місті вже не було ані електрики, ані газу, ані води, ані зв’язку… Провокатори поширювали брехню, ніби це українські війська обстрілюють місто. Ми доносили людям правду: Маріуполь у кільці, ворог стоїть по периметру і веде обстріли.
Серед мешканців було багато патріотів. Чоловіки брали зброю та приєднувалися до оборони. Утім, більшість людей були розгублені, вони ходили по місту в пошуках харчів та води у покинутих уже магазинах та квартирах. Це було вкрай небезпечно через постійні бомбардування та артилерійські обстріли. Люди гинули буквально щогодини. На подвір'ях будинків почали з’являтися могили з хрестами, загиблих ховали прямо біля під'їздів будинків, де вони жили. Згодом вже навіть і не ховали, тіла залишалися на вулицях, бо не було кому їх поховати.
![Павло Піковець у підвалах Азовсталі](https://static.champion.com.ua/champion/system/MediaPhoto/photo/9/b/190862/9b718b9f84f452543e5aec78793a1c5f1737724508.jpg?w=1210&q=90)
– Де в ті страшні дні була ваша родина?
– Донька у перші дні перебувала зі своїми друзями у бомбосховищі. А потім, коли дружина змогла залишити роботу, вони евакуювалися. Їх, я так вважаю, вела рука Божа, адже вони встигли потрапити на останній евакуаційний потяг. Щойно той рушив, як вони почули вибухи – ворог відчайдушно бомбив залізницю. Після цього виїхати з міста стало вже неможливим – залізничні колії були геть зруйновані.
Згодом люди ще якось намагалися вибиратися автівками, але Маріуполь уже оточили окупанти, і виїзд через їх блокпости став украй небезпечним, практично нереальним.
– Ви разом з іншими захисниками Маріуполя залишилися в окупованому місті. Пригадайте, будь-ласка, як відбувався прорив на "Азовсталь"?
– Коли стало зрозуміло, що оборону міста не втримати, що ворог постійно звужує кільце, було прийнято рішення прориватися на "Азовсталь". Це було єдине місце, де ще можна було тримати оборону. Операцію ретельно спланували, і в ніч з 14 на 15 квітня ми вирушили двома колонами. Розділилися і проривалися з різних сторін. По нас гатили з усіх видів зброї. Потрібно було пройти з точки "А" до точки "Б" через щільні ворожі позиції, тому втрати були дуже великими.
Багато наших хлопців загинуло. Я отримав важке поранення руки під час прориву. Побратим наклав турнікет, бо кровотеча була дуже сильною. Руку я не відчував – передпліччя було розтрощене, із суцільними ранами. Рука просто хиталася, наче відрубана. На "Азовсталі" мене лікували у польовому госпіталі, який ми називали "Залізяка". Там лікарі, попри жахливі умови та брак медикаментів, робили операції. Велика шана й повага цим людям – багатьох важкопоранених вони, що називається, з того світу витягли.
Безмежною є й моя особиста їм вдячність за те, що зуміли зберегти мені руку, хоча спершу стояло питання про її ампутацію. Мені накладали пов’язки, ставили крапельниці через велику втрату крові, вилучали осколки, накладали гіпс...
Загальні умови на "Азовсталі" були на межі існування. Їжі та води катастрофічно не вистачало. Спочатку ми їли двічі на день, потім лише один раз – зранку, а порції були мінімальними. Воду зливали із труб комунікацій заводу, кип’ятили її, намагалися знезаражувати. Готували каші на багаттях.
"Азовсталь" був справжнім пеклом. Завод постійно атакували літаки, скидали бомби різного калібру. Нас попереджали, що можуть застосувати отруйний газ, але ми нічого не могли з цим зробити, не мали як себе захистити. Бомбардування були неймовірно потужними, і багато наших загинуло саме від авіаударів.
У місті більше не залишалося військових – усі зосередилися на "Азовсталі". Це був наш останній форпост, і ворог робив усе, щоб стерти його з лиця землі.
![Вибухи на Азовсталі, 2022 рік](https://static.champion.com.ua/champion/system/MediaPhoto/photo/5/3/190867/53babf807d6005c46eb68aa3e38c961d1737725336.jpg?w=1210&q=90)
– За відчайдушною боротьбою героїв "Азовсталі" спостерігав увесь світ. Але, на жаль, довелося залишити завод та вийти до ворога...
– То був наказ головнокомандувача. Спочатку, 16 травня, почався вихід тяжкопоранених, які вже не могли рухатися самостійно. Наступного дня, 17 травня, був мій вихід, адже я міг пересуватися. Тих, хто не міг йти, ми несли, багато з них були після ампутацій. При виході нас обшукували, забирали все. Але якимось дивом мені вдалося приховати й зберегти обручку, хрестик і бойовий жетон.
Нас повезли до Оленівки. Супровід був, як в американських бойовиках: бронетранспортери, бойові гелікоптери у повітрі. Так нас охороняли. Усю ніч ми провели в автобусах, звісно, без їжі та води, чекаючи, коли завезуть на територію.
Зрештою нас привели в бараки. Умов для проживання там не було: дуже багато людей (нас було понад 600 чоловік), а спати доводилося на бетонній підлозі, та й то – по черзі, бо місця бракувало. За кілька днів нам привезли старі матраци, але їх теж не вистачало. Ми клали їх поперек, щоб більше людей могло лягти одночасно. Туалет знаходився на вулиці, але він не працював…
Умови були нелюдськими. Звісно, що і самопочуття було жахливим. Рука в мене сильно боліла й розпухла. Жодного лікування ми не отримували.
Що ж до харчування, то нас могли погодувати один раз на день, та й то – не щодня, просто, щоб не вмерли від голоду. Іноді будили серед ночі: "Шикуйся, в їдальню!". Їжа паскудна, єдине, що дійсно радувало, – це хліб. Ми дивилися на ті маленькі шматочки хліба із благоговінням, адже весь час на "Азовсталі" були без хліба. А тут, у тюрмі, хліб з'явився, хоч і мало, але він був. Для нас він був справжнім делікатесом.
– Звідки ви брали моральні та фізичні сили, щоб усе це витримати? Адже це дійсно було існування на межі людських можливостей.
– Ми трималися разом, підтримували один одного. Спілкувалися, розповідали про своє життя, навіть анекдотами відволікалися. Старались не впадати в песимізм, а, навпаки, зберігати оптимізм і віру в майбутнє. Вірили, що все буде добре.
У мене надія завжди була непохитною. Знаєте, чому? Тому що я знав, заради кого мені потрібно повернутися. Я знав, що на мене чекають дружина і донька. Ця думка не давала мені опустити руки.
– З Оленівки ви не одразу потрапили на обмін?
– Мене перевезли до Донецька в одну із лікарень. Сказали, що для лікування. Рука була роздроблена, рани відкриті. Але реальної допомоги там не надавали. Єдине, що робили – обробляли рани йодом та іноді давали знеболювальні. Нам казали, що ті медики тільки своїх лікують. Палату охороняли, військовополоненим навіть до туалету вийти не дозволяли. Видали пластикову пляшку, і ми мусили обходитися нею...
У тій лікарні я й залишався до моменту обміну.
– Пам'ятаєте момент, коли дізналися про обмін?
– Так. Нас зібрали, "завантажили" в автобус. Прибули російські журналісти, які записували інтерв’ю. Автобус вирушив, але згодом зупинився, чомусь довго стояв, а потім взагалі повернув назад. Нам сказали, що обмін не відбувся через те, що, мовляв, Україна від нас відмовилася.
Потім ситуація повторилася. Ми вже зрозуміли, що то так нас залякували, чинили психологічний тиск. Коли ж ми втретє сіли в автобус, була вже якась байдужість, ніхто не вірив, що обмін дійсно відбудеться. Але коли нам наказали опустити голови і не дивитися у вікна, щось защемило в серці, зажевріла надія. Ми зупинилися в сірій зоні біля Василівки Запорізької області. Побачили, що навпроти стоїть інший автобус, з якого виходили російські військові. Тоді й зрозуміли – справді обмін.
Мову відняло від хвилювання, дихати стало важко. У голові крутилася лише одна думка: аби тільки нічого не зірвалося. До нас підійшов чоловік і радісно вигукнув: "Хлопці, ви вдома!". Емоції зашкалювали: хтось сміявся, хтось плакав, хтось застиг, не в змозі вимовити ані слова.
(Загалом під час обміну військовополонених 29 червня 2022 року було звільнено 17 прикордонників, які обороняли Маріуполь і тримали позиції на "Азовсталі". – Авт.).
Спочатку нас відвезли до Запоріжжя. Там були наші журналісти, і один із них запропонував мені свій телефон, щоб я зміг подзвонити дружині. Вона вже знала, що мають відбутися обміни, відчувала, що й я можу потрапити додому. Коли ж відповіла на дзвінок з незнайомого їй номера і почула мій голос... Ми обидва не змогли стримати емоцій. Навіть зараз, згадуючи ті миті, мені, чоловіку, військовому, важко стримати сльози.
Пізніше дружина зізналася, що ніколи не втрачала надії побачити мене, що завжди вірила в те, що я повернуся. У Запоріжжі нам, нарешті, надали належну медичну допомогу.
Цікаво, що до нас у лікарню приходило багато незнайомих нам людей. Вони, приносили смаколики, одяг, приводили своїх дітей, щоб ті могли нас побачити. Після всього пережитого це було настільки зворушливо… Вперше за багато місяців ми відчули, що ми знову вдома, відчули любов і підтримку співвітчизників.
Після Запоріжжя мене перевезли до Києва, до шпиталю Державної прикордонної служби. Там я, нарешті, зустрівся з дружиною.
![](https://static.champion.com.ua/champion/system/MediaPhoto/photo/c/0/190871/c07b0ca972f1283d7d4a00ed667ff7031737725869.jpg?w=1210&q=90)
– Як ви поверталися до нормального життя?
– Найголовніше – це те, що поруч зі мною тепер була Iнна. Я знав, що донька в безпеці за кордоном, куди її влаштувала дружина, тож за неї серце було спокійне. Усвідомлення ж того, що тепер ми будемо разом і що найжахливіше вже позаду, дуже надихало. Любов і підтримка Інни стали для мене чудодійними ліками.
Це – стосовно моральної сторони.
Що ж до фізичної, то тут, скажу відверто, було дуже важко. Переніс чотири операції на руці – в Україні та Німеччині. Як тільки рука почала хоч трохи працювати, поступово став повертати спорт у своє життя.
У минулому я – професійний легкоат, був членом збірної України та призером чемпіонатів України з легкої атлетики. Вигравав медалі всеукраїнських змагань на дистанціях 400 і 800 метрів, брав участь у міжнародних турнірах. Рекорд Луганської області на 800 метрів – 1'47"95 й досі належить мені.
До війни працював начальником фізичної підготовки та спорту Донецького прикордонного загону. Усі змагання, в яких брали участь прикордонники, так би мовити, проходили через мене: разом ми і тренувалися, і на турніри їздили.
Абсолютно переконаний, що саме належна фізична підготовка допомогла мені вижити у скрутних ситуаціях. Бо якби не вона, я б не зміг виконувати ті надскладні завдання, які стояли перед нами під час оборони Маріуполя, не вижив би на "Азовсталі", не витримав би тортур в Оленівці…
Після поранення я знову повернувся до спорту. Для мене це була не лише фізична, а й психологічна реабілітація. Зрозуміло, що, перебуваючи в полоні, фізичну форму я повністю втратив, але поступово тренування допомогли мені відновитися.
Тепер я беру участь у всіх змаганнях, у яких спроможний брати. Це і біг, і кросфіт, і волейбол, і стрільба з лука, і теніс… Останній, до речі, допомагає розробляти руку після поранення. Сьогодні, на щастя, багато видів спорту адаптовані для ветеранів.
Вже два роки поспіль беру участь в "Іграх Нескорених" та "Іграх Ветеранів". Це не лише допомагає відновленню, а й популяризує спорт серед ветеранів. Я став амбасадором громадської організації "Серце Азовсталі", яка створила дійсно ефективну програму підтримки ветеранів – "Від реабілітації до самореалізації". Ця програма охоплює всі аспекти життя, зокрема, й спорт.
Чим більше ветеранів війни ми залучимо до спорту, тим більше людей врятуємо від психологічних травм і допоможемо повернутися до повноцінного життя.
А ще як амбасадор я також прагну постійно нагадувати про те, що є хлопці й дівчата, "азовці", які досі перебувають у полоні, і що ми не маємо про них забувати.
![](https://static.champion.com.ua/champion/system/MediaPhoto/photo/d/8/190869/d8c954b9adeeac43a73932e6c10bcd841737725839.jpg?w=1210&q=90)
– Павле, чим ви зараз живете, про що мрієте, як підтримуєте свій моральний дух і що змінилося у вашому сприйнятті світу?
— Я повернувся на військову службу, і це для мене дуже важливо. Мій принцип зараз простий: живи повноцінно, поки живеш; цінуй кожен день, бо завтра може не настати. Я зрозумів, наскільки цінним є кожен момент, проведений із близькими мені людьми, кожна можливість діяти, бути корисним, допомагати іншим.
Моя головна мрія – щоб війна нарешті закінчилася. Але не просто закінчилася, а закінчилася на наших умовах, із нашою перемогою. Це для мене принципово. Без перемоги, без звільнення наших територій і повернення людей додому мир буде неповним.
Особисто я дуже чекаю на повернення наших військових, які досі перебувають у полоні. Я знаю, як це – бути там, і розумію, через що вони проходять. Ми маємо їх повернути, кожного.
Щодо мого морального духу, то головною опорою завжди була моя родина – дружина і донька. Їх любов і підтримка дають мені сили йти далі.
Що змінилося у моєму сприйнятті світу? Я став більше цінувати нібито й елементарні, але, як на мене, дуже важливі речі: людяність, взаємопідтримку, вміння радіти і дарувати радість іншим. Те, що я колись сприймав як належне – спокійний ранок, сімейний обід, безпечний дім, тепер має для мене дещо інше сприйняття.
А ще я переконався в тому, що, на відміну від окупантів, навіть перебуваючи у нелюдських умовах наші люди здатні на людяність по відношення до інших.
Юлія Семененко, для Чемпіона
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.