Реформа спорту в Україні сьогодні – це спроба змінювати фасад, не змінюючи фундамент

Зимові Олімпійські ігри-2026 стали для України найгіршими за всю 30-річну історію. Власне, ані реальних шансів, ані якихось очікувань у нас і не було.

Проте ОІ-2026 майже збіглися за часом із знаменною та радісною подією: молодіжна збірна України з карате посіла перше місце у загальному заліку на чемпіонаті Європи, що пройшов 6-8 лютого у Лімасолі (Кіпр). Під час війни ми стали найкращими в Європі!

Обидва показники виглядають закономірними. Адже спортивна система в Україні продовжує функціонувати у застарілій пострадянській парадигмі, а Українська Федерація Карате (УФК) працює за сучасною моделлю з чіткими та прозорими правилами. І недавній тріумф на молодіжному Євро – це не випадковий ексцес, а логічний результат багаторічної роботи.

У доробку УФК сьогодні є дві олімпійські нагороди Токіо-2020, титули чемпіонів Європи, медалі чемпіонатів світу, перемоги на Всесвітніх іграх та Європейських іграх, на найбільших міжнародних турнірах. Додамо до цього стабільну присутність у топ-5 європейського рейтингу протягом останніх років – і отримаємо чітку картину системного прогресу.

Я пишаюсь тим, що є причетним до цих досягнень – як один з фундаторів та перший президент УФК. Останні роки я із захопленням спостерігаю за успіхами колег з позиції почесного президента УФК. Паралельно з розвитком Федерації я з 2014 року, після перемоги Революції Гідності, разом з однодумцями працював над проєктом реформи спорту в Україні. Сьогодні маю констатувати, що результати в карате неспівставні з ситуацією щодо реформи.

Щодо Федерації, нам вдалося створити якісну сучасну модель, побудовану на чітких базових принципах. Це прозорі правила, однакові та обов'язкові для всіх; це змінюваність влади – коли федерація не може стати приватним проєктом багаторічного керівника; це клуб як базова одиниця системи, та чітка система виборів за принципом "1 клуб – 1 голос"; це цифровізація, яка забезпечує прозорість і мінімізує ручні втручання в основні процеси. Федерація побудована як налагоджена та збалансована екосистема, в яку інтегровані всі учасники процесу. Формула успіхів УФК: сильний спортсмен – компетентний тренер – правильна система.

Тому сьогодні, коли карате знову не є олімпійським видом спорту, наша федерація демонструє стабільний міжнародний результат, використовуючи при цьому значно менше бюджетних ресурсів, ніж більшість олімпійських видів спорту. Покажіть інший вид спорту, де мінімальні бюджетні витрати дають максимальний результат в медальному заліку. І головне – не разово, а з року в рік.

Донедавна карате не існувало як результативний міжнародний вид спорту, а за часів Радянського Союзу взагалі було забороненим і вважалося маргінальним. Ми не успадкували радянських шаблонів, і це стало нашою перевагою. Це дозволило нам побудувати нову модель – без застарілих підходів та закритих вертикалей. Натомість більшість українських федерацій досі живуть за правилами, побудованими радянською владою – із жорсткою вертикаллю, ручним управлінням і культом "обраних". Але ця модель більше не працює в сучасному спорті. Цьому підтвердженням є результати за останні роки в багатьох олімпійських дисциплінах. Найближчий сумний приклад – Ігри в Мілані-Кортіні 2026.

Наша модель довела свою ефективність. І системний результат збірної є лише частиною видимого успіху. Інша ж його частина полягає в тому, що ми показали: клубоцентрична федерація в Україні – це не теорія, а реальність. Але чи готова вся система українського спорту рухатися цим шляхом?

На словах український спорт давно нібито рухається вперед. Спортивне керівництво засвоїло та широко вживає терміни та гасла реформи: "європейська модель", автономія спортивних федерацій, прозорість, підзвітність, діджиталізація, гендерна рівність тощо.

Міністерство вже понад рік із демонстративною наполегливістю, супроводжуваною процедурними відхиленнями, просуває проєкт Закону "Про спорт", насичений сучасною та привабливою риторикою, однак за своєю суттю спрямований на посилення інституційної залежності спортивних федерацій від державного апарату та волюнтаристських рішень посадових осіб.

Насправді відбувається імітація реформ: не змінюючи фундамент, ми намагаємось змінювати фасад. Адже не осмислений та не врегульований базовий принцип автономії спорту: держава не повинна втручатись та регулювати спортивну діяльність, вона є замовником соціальних запитів на престиж нації та здоров'я нації, які мають розвиватись різними структурами.

У справжній європейській моделі спорт функціонує за принципом справжньої автономії: федерації є самостійними суб'єктами, а не підпорядкованими структурами, що є залежними від бюджетної підтримки. А у запропонованому проєкті Закону адміністративна вертикаль посилюється, рішення нав'язуються згори донизу, замість створення умов для ініціатив і розвитку знизу. Федерації залишаються об'єктами управління, а не повноцінними суб'єктами політики.

Дуже важливий момент: у жодному документі не йдеться про особисту відповідальність представників спортивного відомства за реальний стан справ та за спортивні результати. Український спорт, як і раніше, тримається на окремих талантах спортсменів та фаховості їхніх тренерів – від Ольги Харлан та Олександра Усика до Жана Беленюка та Ярослави Магучіх. Але це індивідуальні винятки, а не плід системної діяльності.

І тут невідомо: чи радіти тому, що частина норм Закону запрацюють через 2-4 роки після його прийняття, чи сумувати, що для українського спорту за відсутності чітко вибудованої стратегії буде втрачено ще один олімпійський цикл. І за цей час Україна позбудеться нових спортсменів та тренерів, які здобуватимуть медалі для інших країн.

Зрозуміло, можна почути питання: чи взагалі на часі говорити про спорт та його реформу сьогодні, під час війни? Так, умови зараз екстремально несприятливі. Проте така ситуація надає можливість для радикальних змін, з чистого аркушу – але з чітким баченням та розумінням фундаменту, на якому має буде побудовано спортивну систему. А не ріхтувати та прикрашати замість цього її фасад.

Український спорт сьогодні стоїть на роздоріжжі.

Якщо й далі зберігати адміністративно-централізовану модель управління – навіть прикриваючись словами про "європейські стандарти" – це означатиме одне: федерації залишаться залежними, відповідальність держави й надалі буде розмитою, а країна втратить ще один стратегічний цикл розвитку. По суті, ми просто законсервуємо стару систему в новій упаковці.

Натомість є інший шлях. Перехід до справді автономної моделі – з клубоцентричною структурою, чесною та прозорою конкуренцією за державне фінансування, чіткими правилами підзвітності й розмежуванням повноважень – може кардинально змінити роль спорту. У такій системі спорт перестає бути об'єктом адміністративного контролю і стає повноцінним учасником формування публічної політики.

І якщо говорити відверто, справа не в нових формулюваннях чи косметичних змінах законодавства. Питання значно глибше. Україна або створює сучасну європейську модель спорту з реальною автономією та відповідальністю, або закріплює модернізовану версію пострадянської вертикалі – систему, що відтворює залежність замість розвитку.