Деблокував аеропорт, палив ворога під Києвом: історія борця "Макоші"
20 років тому 18-річний Олександр Маковей із позивним "Макоша" пішов на строкову службу до 8-го полку спецпризначення. Після того ще двічі повертався до армії – у буремних 2014-му та 2022 роках. Цього літа Олександр, на очах якого формувалися Сили спеціальних операцій та за плечима якого чималий досвід участі в бойових діях, через поранення звільнився із ЗСУ.
Тепер його життя набуло нових сенсів – Маковей, як колишній спортсмен, чемпіон України серед юнаків з вільної боротьби, допомагає пораненим побратимам, а також тим, хто з різних причин звільнився з війська, знайти себе в цивільному житті. Ентузіазму йому не позичати, ось і в День захисників та захисниць України Олександр у Чернігові бере участь у соціальному заході…
– Займаюся записом відеоуроків про захист Батьківщини в рамках проєкту "Країна мрії", – бере слово Олександр. – Розповідаємо дітям про поводження зі зброєю, медицину, як користуватися мапами та інші моменти, що вивчають на допризовній підготовці. Такий відеокурс стане гарною допомогою нашим юнакам.
– Знаємо, досвід у вас неабиякий. Ви почали писати свою військову біографію ще 2004 року, у 8-му полку спецпризначення…
– Так, і завдяки своїй спортивній кар’єрі і чудовій фізичній підготовці я з легкістю виконував усі нормативи в частині, став командиром відділення. Ще в дитинстві вразив фільм про Рембо, тож, спираючись на давні спогади і емоції, обрав посаду кулеметника. Сама зброя важила 12,5 кілограмів, але для мене було не проблемою її піднімати і стоячи стріляти.
Щотижня мали виходи на завдання. Не знаю, які зараз нормативи, а тоді мав стрибнути з парашута, після чого пройти в повній екіпіровці 10 кілометрів. Потім, відірвавшись від умовного противника, виконати місію і здійснити 30-кілометровий марш-кидок назад. У такому цейтноті одразу було зрозуміло: хто на цивілці спортом не займався, пройти цей етап не міг. Відмовлялися, падали, бо сил не вистачало. Утім, мали гасло "своїх не полишаємо", і , згідно з інструкціями, уявляли, що той побратим є пораненим. Імпровізували ноші з плащ-наметів, забирали вантаж. Одним словом, на базу поверталися в повному складі.
Військова справа дуже подобалась. Не буду вихвалятися, але з легкістю схоплював все нове – поводження зі зброєю, технікою, саперну справу, водолазну підготовку, тактику. Було цікаво, хотів в усьому достеменно розібратися. Згадую, ще хлопці підколювати: "Макоша, ти що, до війни готуєшся?"
– Як не прикро, але вони мали рацію…
– По завершенні строкової служби підписав контракт. Добре вивчив абетку Морзе, міг швидко передавати та приймати повідомлення. Тож зарахували на посаду інструктора з радіопідготовки. Одночасно продовжував опановувати суміжні спеціальності. Загалом мій перший захід до армії тривав п’ять років. Коли звільнився, саме спорт та армійський вишкіл допоміг реалізувати себе в цивільному житті.
– Цікаво, яким чином?
– Відкрив у Хмельницькому охоронну фірму. Переважно нашими об’єктами були нічні клуби та інші розважальні заклади. Контингент там був неспокійним, особливо вночі, але нам вдавалося контролювати порядок, причому переконаннями, без застосування сили. Бізнес йшов угору, з’являлися нові клієнти. Охоронцями запрошував друзів-військових, а головною умовою було те, аби їм можна було залишати частину вночі. Усі були задоволені, адже мали солідну надбавку до зарплати. Також охороняли сільгоспугіддя, гуртожитки. Все це тривало до 2014 року, доки не почалися події у Криму і на Донбасі…
– І що було далі?
– Добровільно мобілізувався. Отримав звання сержанта, був командиром групи. Виконував завдання в чотирьох аеропортах – Харківському, Краматорському, Донецькому та Луганському. До речі, останній нами було деблоковано.
Аеропорт – специфічний об’єкт. По ньому не можна відкрито пересуватися, бо просвічуєшся з усіх сторін. Маєш швидко бігти, тримаючи на собі спорядження та зброю. Ось де і став у нагоді спорт, без нього точно б не витримав тих навантажень.
Пригадується випадок з нашою групою в Луганському аеропорту на мій день народження. Тривали дуже важкі бої, втратили побратима... В один із моментів стався приліт, другий і третій поверхи будівлі просто склалися. Добре, що ми були на першому, і ніхто не постраждав. А я, можна сказати, тоді народився удруге…
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про деблокування аеропорту. Як усе відбувалося?
– Територія аеропорту та будівля, в якій знаходилися наші побратими, була в повному оточенні. Група отримала завдання прокласти до них коридор. І так сталося, що ми пройшли, а шлях головної колони, що перебувала за нашою спиною, було обрізаний. Таким чином, ми вже самі провели в аеропорту в оточенні вісім діб!
Було обмаль боєприпасів, зброї. Вдалося вийти на зв’язок з основними силами, нам пообіцяли скинути з літака контейнер з усім необхідним. І коли це мало статися, дізналися про збитий літак. Думали – наш, а з’ясувалося – той самий малайзійський MH17….
Зібралися з хлопцями, склали докупи все, що мали, поділили. Вийшло по 15 набоїв на брата. Кожний був на вагу золота, стріляти мали з розумом, по конкретних цілях…
Визначили напрямок відходу, підійшли максимально близько до ворога і дали бій. Частину сєпарів перебили, готували другу хвилю. Бачу, у мене в магазині – лише п’ять набоїв. Схожий розклад мав місце і в інших бійців. Вирішили: в полон не здамося і будемо битися до останнього. Навіть вдалося вийти на зв’язок із батьками, попрощатися. А я ж їм раніше навіть і не казав, що перебуваю в зоні бойових дій…
Але – випадок долі! Одразу після нашої прощальної розмови літак скинув вантаж, причому точно в зону, де ми знаходились! Поповнили боєкомплект, утримали позиції і вийшли до своїх. Командир дав п’ять вихідних, а я одразу шпурнув додому. Не уявляєте, як образились на мене рідні, не хотіли розмовляти. Тоді зрозумів, наскільки боляче зробив їм своїм вчинком, як змусив переживати…
– Переносити навантаження, напевно, допомогла в тому числі й гарна фізична підготовка. Спорт у вашому житті завжди займав вагоме місце?
– Чи не весь вільний час! У Дунаївцях Хмельницької області, звідки я родом, у місцевій ДЮСШ спробував свої сили, мабуть, у всіх секціях. Найбільше зайшов футбол та вільна боротьба.
Грав за юнацькі футбольні команди "Зерновика" на область, брав участь у всеукраїнських змаганнях, але більші успіхи були у вільній боротьбі. Тренер бачив, що в мене виходить, але для подальшого прогресу потрібні були сильні суперники. Шукав можливості для виступів в інших областях, на представницьких турнірах. По юнаках ставав чемпіоном України, був запрошений до національної збірної, отримав звання "майстер спорту". Міг продовжувати далі, за належної роботи були б результати і серед дорослих. Але у 18 років захотілося нових викликів, пішов служити. Тому на цьому мій спортивний шлях завершився…
– Ваш третій прихід до війська припав на 2022 рік…
– Інакше і бути не могло. Коли у 2015 році звільнився, вже мав певні проблеми. Наприклад, так званий синдром підвищеної справедливості. Чимало лиха через це було, а повернутися до звичайного життя тоді допоміг спорт. Захопило фехтування, створив Аматорську лігу фехтувальників. Згодом долучився до "Ігор нескорених"…
А 24 лютого із самого ранку разом з побратимами прийшов на прохідну частини. Розумів, що мені запропонують бути інструктором, а хотілося воювати, піти на одну з бойових посад. У підсумку, хоча раніше і був сержантом, згодився на солдатську посаду "оператор-вогнеметник".
Наша група пройшла ще пекло АТО, всі бійці – досвідчені. Нашу четвірку, до якої входили я, Микола, Іван та Андрій, жартома називали "горобчиками". Ми всюди встигали, завжди лізли в гарячі точки. А з нами був молодий лейтенантик, тільки з училища. Вчили його, підказували. Тепер він – дуже поважний офіцер, має багато нагород. Пишаюся, що був дотичним до його розвитку.
Спершу нас направили на північний напрямок Овруч–Макарів–Київ. Завданням було – знищення ворожих підрозділів на підступах до столиці. Робили засідки, диверсії. Найбільшою вдачею стало знищення бази ворожої техніки на півночі області. Детонація тривала цілий тиждень! Чимало одиниць тоді спалили.
Ще раніше, за Луганський аеропорт, отримав орден "За мужність" III ступеня, за згадану операцію на Київщині вручили орден II ступеня, а згодом мав успіх під Рубіжним. Так став повним кавалером цього ордена.
Мав гарну вдачу, швидко приймав рішення. Біда трапилась лише одного разу, 9 червня в Сєвєродонецьку. Прилетіла міна, двоє моїх найкращих друзів, Микола та Іван загинули, а я зазнав поранення. Хотіли ампутувати ногу, але обійшлося. Було зроблено загалом 14 операцій. Відновлення вийшло важким, але за десять місяців повернувся до строю. На посаді інструктора готував новобранців. Але відчував, що буду більше корисним, працюючи у напрямку спортивної реабілітації. Сам мав другу групу інвалідності, тож звільнився. Хоча приймати таке доленосне рішення було вкрай важко. Ситуація змусила...
– Що нині представляє із себе спортивна реабілітація?
– Це доволі розвинений рух, який з кожним місяцем набуває масовості. Хлопці та дівчата, які звільняються з армії, залюбки приєднуються до нас. Добре, що держава через Мінветеранів та Мінмолодьспорту повернулася обличчям. Якщо раніше кошти давали волонтери, наразі є чимало грантів. Розроблена державна програма будівництва адаптивних парків для ветеранів, започатковано чимало змагань. Є престижні "Ігри нескорених", але згідно з регламентом участь в них людина може взяти лише раз у житті. Я свій шанс використав у 2023 році – був капітаном збірної України на Іграх в німецькому Дюссельдорфі.
Є й інші цікаві змагання. За кілька тижнів група із 50 чоловіків вирушить до Мадрида на "Арнольд класик". Я зараз входжу до "Інваспорту" і мрію потрапити на Паралімпіаду. Розумію, що це дуже високий рівень, але ж мету ставити треба! Разом із цим маю багато громадської роботи – організовую змагання, форуми, спілкуюся з хлопцями, раджу, як краще готуватися до турнірів. Вільного часу майже немає. Іноді важко, але, що найголовніше, відчуваю себе затребуваним. Люди, з якими я працюю, віддали своє здоров’я заради України. Ми в боргу перед ними, тож вважаю, що займаюся не просто важливою, а й благородною справою!
Дмитро Шаповал