Спортсмени не можуть жити відірвано від суспільства і не можуть представляти державу, якщо не розуміють цього
Те, що трапилося з Владиславом Гераскевичем – не просто про дискваліфікацію, силу духу і Гідність Влада.
Ця подія і реакція на неї стане вододілом між старим і новим поколінням українського спорту.
Не буду узагальнювати, бо неправильно говорити про всіх. У нас купа справжніх Українських олімпійців. Але про декого таки згадаю.
До 2014 року український спорт жив не просто у своїй бульбашці, а ще в ілюзії, що спорт може існувати поза політикою.
Деякі спортсмени займались виключно особистими досягненнями, а комунікацію з державою сприймали більше через матеріальну складову. Так, без питань, це важливо, і в нашій системі спортсмен поки що не може автономно існувати. Але є нюанси.
Спортсмени завойовували медалі, підіймались на п'єдестал, огортались прапором, співали гімн, отримували премії. І всьо.
Так, не всі, але для багатьох функції представника держави, який піклується не тільки про результат, а й про громадянську позицію, були відсутні за замовчуванням.
Це замовчування призвело до того, що і після 2014, а особливо після 2022 року вилізла купа неприємних історій.
Виявилося, що, наприклад, такі легенди українського спорту як Оксана Баюл, яка дає цинічні коментарі про українських олімпійців, або "золота рибка" Яна Клочкова, яка комфортно для себе залягла на дно в Криму, геть не настільки представляли Україну як державу. А просто використовували державу як інструмент для досягнення власних результатів.
Є ще Сергій Бубка – діючий член того самого Міжнародного олімпійського комітету, який дискваліфікував Гераскевича. І від якого ви не почуєте жодного слова підтримки (може, й слава Богу).
Ці приклади непоодинокі. За ними заховалась ціла система постсовкового спорту, в якій зав'язані купа тренерів, функціонерів, представників федерацій. Вони роками крутять одну й ту саму платівку про те, що "вот в СССР действительно был спорт, и нельзя разбрасываться его опытом и наследием".
Купа тренерів нездатні змінюватись. Ані Майдани, ані війна ніяк на них не впливали та часто не впливають й досі. Вони розповідають про свою крутість і продовжують використовувати державу як ресурс. Радянські п'явки на тілі українського спорту, що паразитують на системі, прикриваючись гаслами досвіду і професіоналізму.
Історія з Гераскевичем стане, та й уже стала маркером, яка покаже, чи є в українського спорту майбутнє. Спортсмени не можуть жити відірвано від суспільства. І той, хто цього не зрозуміє (а такі й досі є), не має права представляти державу.
Спорт – не тільки про медалі. Представляти країну – не просто привілей. Варто пам'ятати, що за кожним спортсменом не тільки тренери і команда, а й люди, для яких вони виступають.
