На тлі Ейфелевої вежі: срібна боротьба Ірини Коляденко
Ця історія розпочалась кілька місяців тому, а завершилась кількагодинною прогулянкою біля Ейфелевої вежі з віцечемпіонкою Олімпійських ігор, яка не забула про свою обіцянку.
— Ну, що, у неділю йдемо на Ейфелеву вежу? — широко усміхаючись, сказала мені Ірина Коляденко, увійшовши до мікс-зони після переможного півфіналу проти Айсулу Тинибекової з Киргизстану.
Пророча обіцянка
Іра Коляденко першою нагадала мені про обіцянку, яку дала ще у квітні — піднятися на Ейфелеву вежу, якщо здобуде олімпійську медаль.
Усе склалося: Коляденко впевнено перемогла у півфіналі свою одвічну суперницю — Тинибекову з Киргизстану (9:2) й гарантувала собі щонайменше «срібло». Після токійської "бронзи" це був однозначний крок уперед: перший фінал жіночої боротьби за 20 років! З часу золотого тріумфу Ірини Мерлені в Афінах -2004.
Ірина Коляденко виходить у фінал Олімпіади
Туше від японки
Чекаючи на Іру у мікс-зоні, де вона, власне, й нагадає мені про домовленість, дивимося з колегами іншу півфінальну сутичку норвежки Грейс Якоб Буллен та японки Сакури Мотокі. Норвежка впевнено веде у рахунку 7:2 й до кінця поєдинку залишається півтори хвилини.
До нас підходить старший тренер жіночої збірної України з боротьби Володимир Євонов, й, дивлячись разом з нами, стиха каже: "Нам би, звичайно, було б краще, якби перемогла норвежка, із нею в Іри краща статистика".
Але ж, як на зло, нічого не буває на замовлення: майже одразу Мотокі різко проходить у ноги суперниці, прийомом кидає на килим й утримує на туше. Все сталося просто блискавично — власне, так і трапляється у боротьбі. Бідна Грейс дивилася на свого тренера розгубленим поглядом: фактично виграний поєдинок було втрачено у мить. Нічого не зробиш — це боротьба, тут так буває.
"Ну, нічого, будемо боротися", — сказав Євонов.
Щастя Іри
І тут якраз підійшла Іра: вона світилася від щастя! Ще б пак, історичний фінал, яскрава перемога, якою Коляденко доповнила своєрідний хет-трик, одну за одною перемігши на турнірі чемпіонок світу різних років. Іра була впевнена у своїх силах. Так і має бути, коли йдеш переможною ходою.
Ні, Коляденко не бачила ще себе переможницею: вона чудово розуміла, хто її суперниця. Однак розважливо оцінюючи шанси й визнаючи силу опонентки, Іра втілювала готовність до боротьби на найвищому рівні.
Пізній початок фіналу
Наступного дня фінал Коляденко — Мотокі був останнім у вечірній програмі, закриваючи борцівський день. Сутичка розпочалася аж о 21:30. Відтак у розминочному залі Іра прочекала занадто довго і, як сама потім визнала, психологічно перегоріла.
Проходи японки вже із початку фінальної сутички не знаходили української протидії й суперниця набирала очко за очком. В якийсь момент, щось вдалося Ірі й зʼявилася віра у камбек.
Зламане табло і закінчення
Десь посередині поєдинку в організаторів зламалося табло й вони налаштовували його довше, ніж триває вся борцівська сутичка.
Після відновлення поєдинку японка пройшла у ноги й зробила накат. А потім ще один, і ще… Іра вже не чинила спротиву: зрозуміла, що сьогодні протистояти японці не зможе…
Фінальна сутичка Олімпіади-2024
Вміння сприйняти поразку
У мікс-зону Коляденко прийшла пригніченою й сумною, однак, говорячи про поєдинок й про помилки, висловлювала думки чітко, обʼєктивно аналізуючи епізоди сутички.
Вона навіть знайшла у собі сили для самокритики й жарту.
І у цей момент хотілося сказати: ось приклад для багатьох атлетів, які після поразок закриваються й відмовляються від спілкування з медіа! Ми розуміємо ваш біль і розділяємо його, але поразка — це теж частина спорту і про неї треба говорити. Думку атлетів чекають вболівальники та експерти, бачення спортсмена дуже важливе для сприйняття того, що сталося. І, врешті, говорити про поразку — це перший крок, аби подолати її.
Було видно, як важко на душі після фіналу Ірині Коляденко. Але вона дуже добре розуміє усе вищесказане й не ховається від світу, відмовляючись від спілкування.
Усе за планом
Наступного дня, у неділю, Ірі було аж ніяк не легше. Наслідки важких сутичок давалися взнаки: було помітно, як Ірі все болить — і фізично, і морально.
Набираючи її ближче до обіду, внутрішньо очікував, що вона попросить записати інтервʼю у селищі — через брак настрою й сил.
Однак Іра доволі бадьоро сказала, що якраз закінчила збиратися й за годинку вже буде біля Ейфеля.
Ірина Коляденко зі срібною медаллю біля Ейфелевої вежі
Очікуваний аншлаг на вежі
До вежі Ірина прийшла у компанії подруги-борчині Аліни Акобії-Грушиної та тренера Володимира Яременка. Зустрілися ми просто під вежею: саме тут була оаза прохолоди у спекотному Парижі, де стовпчик термометра вже давно перевалив за 30 градусів. Ейфелева вежа не здивувала : черги за квитками ще виглядали більш-менш "здоланними", а от багатоешелонована колійка на вхід не особливо рухалася упродовж 15 хвилин поки ми спілкувалися, вирішуючи йти нагору чи ні.
Париж — завжди велелюдний і походи на такі аншлагові обʼєкти, як Ейфель, звісно, слід планувати заздалегідь. Але ж є ще й таке поняття, як "фарт" та забобони. Якась невидима сила стримувала замовляти тур заздалегідь у побоюванні збити вдачу.
На тлі вежі теж не зле
Відтак чекати у черзі Ірина не мала сил й можливості, адже вже за кілька годин олімпійська команда України мала виїжджати на церемонію закриття Олімпіади. Тож довелося підйом на вежу перенести на наступний раз. А от знайти місце для фото медалі та з медаллю на фоні символічної споруди, під якою й було розміщено Арену "Шамп де Марс" (На Марсових полях) — це було у наших силах.
Фото на фоні вежі вийшло навіть краще, ніж би було зняте з неї, відтак ілюстрацію видатного Олімпійського здобутку було зроблено. Уважні читачі уже могли знайти світлину у соцмережах Іри.
Витривалість не зіграла
Прогулюючись біля Ейфеля, тренер Володимир Яременко висловив думку, що розтягнення турніру на два дні (замість проведення в один), зіграло не на користь Коляденко. Мовляв, якби фінал боролися у той же день, що й усі попередні сутички, більше мали б значення морально- вольові якості, за якими Іра точно не поступається японці. А так свою роль відіграло відновлення, після якого суперниця виглядала свіжішою.
Срібне досягнення
Такі ми українці є — завжди прагнемо максимуму. І у цьому наша сила. Та головне за цим прагненням, не прогледіти уже досягнутого успіху. Досягнення Ірини Коляденко — безсумнівне й дуже високе. Єдиноборства — такий вид спорту, де усе може закінчитися уже у першому поєдинку. На шляху до срібла перед Іриною одна за одною виростали чемпіонки світу. І українка неодмінно, на жилах, ніздря в ніздрю, але виривала перемогу із чіпких рук кожної з них.
Складові успіху
Їй це вдалося внаслідок наполегливої роботи (своєї та командної), характеру і, звісно, майстерності.
Перемогти у фіналі — найвище досягнення для кожного атлета. Перемогли у фіналі Олімпіади — вінець карʼєри. Ірина зібрала багатющу колекцію із бронзи та срібла на двох Іграх поспіль. Це велике досягнення.
Ірина Коляденко
І вона буде думати про наступне. І буде до нього йти. Але трохи пізніше. Коли повернеться додому, привезе видатну нагороду до рідного Ірпеня, зробить місцевих мешканці ще більш гордими за свою землячку. А потім знову буде черпати натхнення із близького оточення для нових цілей та досягнень.
Потреба відпочинку
— Ну, все, до нових зустрічей, — гірко усміхнувшись на прощання сказала Іра. У неділю їй було важко, бо спала лише три години: сутичка закінчилася пізно, а вранці вже слід було давати інтервʼю українським телеканалам. Часу на відпочинок не було й крихти.
— Дякую вам, і не забувайте, ми вами дуже пишаємося, — бадьоро відповів я, і в той же момент ще раз відчув, як ця бадьорість, на контрасті, наче завдала Ірі певного болю.
Вона обовʼязково відпочине і знову постане на килимі, щоби дарувати нам надію й захоплення своєю крутою боротьбою. Бо вона ж — Іра Коляденко. Вона вміє боротися на найвищому рівні.