Поліна Астахова: як на Брест-Литовському проспекті виросла "руская берьозка"
Цього року у серпні виповниться 20 років, як пішла з життя Поліна Астахова, легенда радянської та української гімнастики.
Астахова – п’ятиразова олімпійська чемпіонка, що є феноменальним досягненням. Серед українських спортсменів вищий показник лише у її колег-гімнастів: Лариси Латиніної (9 золотих олімпійських медалей), Віктора Чукаріна і Бориса Шахліна (по 7).
Було б некоректно стверджувати, що Поліна Астахова недостатньо відома та забута. Про неї свого часу писали – особливо після її смерті. Але вона дійсно гідна того, щоб згадувати її частіше.
Шлях до Олімпу
Здавалося б, Поліна Григорівна Астахова не є персонажем давніх часів з далекої діаспори, а все одно щодо її біографії існують декілька суперечливих відомостей.
Народилась 30 жовтня 1936 року в Запоріжжі. Деякі джерела чомусь називають місцем її народження Дніпропетровськ (нині Дніпро. – ред.). Так, між цими містами всього 70 км, але все ж таки. Як уродженець Запоріжжя, я не маю сумнівів, що легендарна гімнастка народилась саме там.
Згідно з однією версією, родина Астахових переїхала із Запоріжжя до Сталіна (Донецьк) напередодні німецько-радянської війни. А за іншою, більш вірогідною, – Астахови переїхали в 1950 році, коли дівчині було вже 14 років. Під час війни родина перебувала в евакуації у містах Теберда, Черкеськ, Североуральськ. У дівчинки діагностували важку відкриту форму туберкульозу, в неї почали відніматися ноги. Проте вона здолала хвороби та захопилась спортом: фігурне катання, баскетбол, волейбол…
Коли Астахови повернулися до Сталіна, Поліна вступила до технікуму фізичної культури. Вона зацікавилась спортивною гімнастикою, побачивши змагання з цього виду спорту, і з 1952 року почала займатися в палаці спорту "Шахтар" у Володимира Смірнова, який став єдиним тренером в усій її кар’єрі.
"Я була така дохла, не дай Боже! Жили ми з мамою надголодь. Вперше кефір спробувала на тренувальних зборах, причому довго не наважувалася його випити, бо не знала, що це таке", – в одному з інтерв'ю згадувала Поліна Астахова.
Вже 1954 року Поліна дебютувала на чемпіонаті СРСР. Вона посіла місце наприкінці третього десятка, але рук не опустила, почала працювати ще більше, і в 1955, вже у званні майстра спорту, пробилася в союзну збірну. Гімнастка згадувала, що коли принесла додому першу державну стипендію, а це були пристойні на ті часи 800 рублів, мама розплакалася, а потім почала лаяти – не повірила, що ці гроші дали за спортивні виступи.
У 1956 році в складі збірної СРСР Поліна Астахова вирушила на свою першу Олімпіаду до Мельбурна (Австралія).
Олімпійська героїня
Попри медійну тезу про те, що 20-річна Астахова була наймолодшою учасницею радянської гімнастичної команди на ОІ-1956, це не так. Московська динамівка Лідія Іванова була молодшою на рік. Найстаршою в команді була досвідчена 27-річна Софія Муратова.
Поліна на своїй дебютній Олімпіаді здобула золото у складі команди та бронзу в командних вправах з предметом (радянські гімнастки виступали зі м’ячем). Зірками тих Ігор стали 35-річна угорка Агнеш Келеті та 22-річна українка Лариса Латиніна, яка виборола золото у багатоборстві (Астахова посіла 17 місце).
Ігри відбувалися в грудні – коли в Австралії, краю антиподів, літо. Пізніше наша героїня згадувала, як радянська делегація двадцять днів поверталась до Союзу на теплоході "Грузія". А новий рік вони зустрічали у потягу Владивосток – Москва, на якому їхали два тижні. Спортсменів на кожній станції зустрічали натовпи шанувальників, які передавали олімпійцям кошики з пиріжками й соліннями та бутлі з самогоном.
Після успіху Астахової на Мельбурнській Олімпіаді її тренера було нагороджено медаллю "За трудову відзнаку", також фахівець отримав звання "Заслужений тренер УРСР". Чемпіонці дали медаль "За трудову доблесть" та виділили двокімнатну квартиру в Донецьку, де вона виступала за спортивне товариство "Шахтар".
У проміжку між двома Олімпіадами Поліна Астахова здобула дві золоті медалі на чемпіонаті світу 1958 в Москві (команда, бруси), виграла чемпіонат СРСР 1959 у багатоборстві та дві золоті медалі чемпіонату Європи 1959 в Кракові (команда, вільні).
На Олімпійських іграх 1960 в Римі Астахова була готова поборотися за абсолютну першість з Латиніною. Але їй не пощастило у вправі на улюбленому снаряді – колоді: упала та фінішувала лише у третій десятці. Ця невдача не дозволила Поліні у багатоборстві піднятися вище бронзи (срібло здобула Софія Муратова). Вона взяла золото на брусах та в команді та ще срібло у вільних вправах.
Саме в Римі українську гімнастку Поліну Астахову, витончену та граціозну, журналісти прозвали "русская берёзка". Звісно, це ж як Іван Піддубний був "русский богатырь".
А ще італійська преса називала нашу чемпіонку Мадонною – через безсумнівну красу чарівної білявки. Щодо "березової" грації, колеги згадували – Поліна, на відміну від подруг по команді, абсолютно не мала проблем з вагою, тому могла їсти що завгодно у той час, коли всі дівчата сиділи на суворій дієті. Але вона була дисциплінованою і відповідальною професіоналкою, і такою щасливою можливістю не зловживала.
Того ж 1960-го року "берёзка" переїхала з Донецька до Києва, де їй дали трикімнатну квартиру на Брест-Литовському проспекті. До 1963 року Астахова виступала за товариство "Авангард", а потім, до кінця кар’єри (1972) – за київський СКА.
За успіхи в Римі Поліну було нагороджено орденом "Трудового Червоного прапора". Володимир Смірнов після Римської Олімпіади став заслуженим тренером СРСР. Свою другу медаль "За трудову відзнаку" він отримав після Токійської Олімпіади.
У наступному міжолімпійському циклі Астахова виблиснула на чемпіонаті Європи 1961 в Лейпцигу (золото на брусах і на колоді, бронза у багатоборстві та вільних вправах). На чемпіонаті світу 1962 в Празі вона взяла золото в команді.
Цікавим чином на Олімпійських іграх 1964 у Токіо Поліна повністю повторила свій результат Рима: два золота (команда і бруси), срібло у вільних вправах та бронза у багатоборстві (після Вери Чаславської з Чехословаччини та Лариси Латиніної).
У віці 30 років Астахова взяла срібло чемпіонату світу 1966 року в Дортмунді в команді. Попри поважний вік, вона готувалася виступити на свої четвертій Олімпіаді – Мехіко 1968. Однак не судилося скласти компанію 16-річній Людмилі Турищевій, а також 19-річним Наталії Кучинській та Ларисі Петрик. На Кубку СРСР у Ленінграді (це був відбірковий турнір до ОІ-1968), просто перед початком змагань у вільних вправах, Поліна перенесла серцевий напад. Не чекаючи допомоги від лікарів, вона вийшла на килим та завершила змагання на третьому місці, що дозволило їй відібратися на Олімпіаду. Проте Астахова зрозуміла, що стан здоров’я не дозволяє їй позмагатися за нові олімпійські нагороди…
"Щоб пройти три Олімпіади, треба мати залізне здоров'я. Ось і особисте життя не відбулося через те, що все ніколи було. Так вже склалася моя доля – лише гімнастика, – якось сказала Поліна Астахова. – При цьому я не належала до талановитих спортсменок, але моєю сильною стороною було професійне ставлення до гімнастики та безмежна любов до неї".
Після тріумфів
У 1969 році Поліна Астахова закінчила Київський державний інститут фізичної культури за фахом тренер-викладач.
У 1972 році завершила спортивну кар’єру як гімнастка та почала працювати тренером. Протягом 1972-1990 років була старшим тренером збірної команди УРСР, у 1972-1980 – старшим тренером збірної СРСР, у 1991-1996 – старшим тренером збірної України. Як тренер виграла дві олімпійські золоті медалі в командній першості на Олімпійських іграх 1972 (Мюнхен) та Олімпійських іграх 1980 (Москва).
Серед підопічних тренера Астахової були такі зірки спортивної гімнастики, як Неллі Кім, Стелла Захарова, Лілія Подкопаєва. У 1973 році вона стала суддею міжнародної категорії.
У 1996 році Поліна Григорівна вийшла на пенсію. У середині 90-х пенсії були мізерними. Останні роки життя великої гімнастки стали досить суворими: дефіцит коштів прийшовся на час погіршення здоров’я та прихід важких хвороб. Особливо дошкуляла бронхіальна астма у важкій формі, що потребувала застосування спеціального дорогого дихального апарату.
Деякі джерела (особливо російські) смакують інформацію про те, що стара чемпіонка була змушена продати свої нагороди, кубки, коштовні речі – через бідність. В одному з інтерв’ю вона якось звернулась за допомогою до Спорткомітету, але їй відмовили. Все можливо. Поліна Григорівна жила у своїй квартирі на проспекті (тоді – Перемоги) разом із донькою Оленою (народженою 1970 року), онуком Сергієм та зятем Юрієм. Також в інтерв’ю вона поскаржилась на те, що з нею спілкуються лише алкоголіки у дворі. Звісно, цей період її життя надто різко відрізнявся від тих часів, коли їй аплодували Микита Хрущов та Леонід Брежнєв, коли кубинський лідер Фідель Кастро дарував їй сумки з крокодилової шкіри, коли її запрошували зніматися в кіно, коли на її честь випустили поштову марку…
Утім, вона не була забутою та покинутою. У 2002 році Астахову нагородили орденом княгині Ольги 3-го ступеня, того ж року її занесли до Міжнародної зали слави спортивної гімнастики в місті Оклахома-Сіті, США (2002).
З грошима на поїздку до Америки їй допомогли меценати: головну підтримку легендарній спортсменці в останні роки життя здійснювала її учениця Лілія Подкопаєва зі своїм тодішнім чоловіком Тимофієм Нагорним, керівником благодійного фонду "Здоров’я поколінь". Вони ж, за допомоги ФК "Шахтар", організували похорон Поліни Астахової на Байковому кладовищі після її смерті 5 серпня 2005 року внаслідок серцевого нападу.
Будемо об’єктивні: забутих людей не ховають на Байковому кладовищі; їх не проводжають в останню путь зірки українського спорту – від Ніни Бочарової та Віктора Цибуленка до Ельбруса Тедеєва і Валерія Гончарова; про них не пишуть центральні ЗМІ. Все було пристойно – як на те заслужила Поліна Астахова.
У жовтні 2011 року в Донецьку на стіні Палацу спорту "Шахтар" було встановлено меморіальну дошку на честь того, що там свого часу тренувалася Поліна Астахова (1952–1963). Протягом кількох років там проводився юніорський турнір її імені.
"Це була наша улюблена, наша найкраща спортсменка", – сказав про Поліну Астахову семиразовий олімпійський чемпіон Борис Шахлін.