13 років пекла: як Асад, ІДІЛ та війна знищували сирійський футбол
28 січня 2017-го в Алеппо зіграли перший футбольний матч за понад 5 років.
Це було місцеве дербі, Аль-Іттіхад проти Аль-Хуррії, і подивитися його прийшли тисячі містян.
Замість газону – витоптана земля; дві трибуни сильно побиті бомбардуваннями, а на тих, що залишились – озброєна до зубів військова поліція, що прислухалася до кожної розмови. І над усім – величезний банер з зображенням Башара Асада.
Це не Аль-Іттіхад переміг того дня, а він.
Алеппо боролось проти Асада з 2012-го, та російська авіація знищила місто вщент, і повстанці відступили.
Того дня, 28 січня, BBC та The Sun написати про "щасливе повернення спорту", але ці меседжі потонули в хорі змучених, знедолених голосів сирійців, що розбрелися світом.
"Це все гра для медіа. Він хоче показати, що зробив Алеппо безпечним, що повернув його собі. Але вони ж вигнали з домів половину людей. Це брехня. Мені сумно бачити, що після такого кровопролиття режим поводиться, ніби нічого не сталося", – казав тоді турецькому CNN журналіст Таєр, що теж позбувся дому.
Чи повернеться він до нього зараз? Все складніше, ніж здається.
Таєр бачив, як це все починалося.
За старого Хафеза Асада футбол в Сирії був скоріше аматорським. Гроші платили, соціальний статус давали, але над рівнем ніхто не заморочувався.
Валерій Яремченко тренував цю збірну в 1985-87 роках і пригадував в інтерв'ю Футбол 24:
"У них був поганий чемпіонат, а в гравців – своєрідна арабська психологія. Вони не вдосконалювали свої таланти. Серед них було багато технічних і перспективних, але коли наставала пора тренуватися – біда".
Зміни почав у 2000-му син Хафеза Башар, що спочатку здавався неабияким реформатором – мобілки дозволив, інтернет.
У футболі він бачив спосіб підняти імідж держави за кордоном – отже, сюди потекли нафтові гроші.
Ще один журналіст-біженець Мохамед Фарес підтверджує:
"До приходу Башара наших гравців важко було назвати професіоналами. Вони не мали досить грошей, визнання. Але приблизно у 2003-04 роках їм стали платити добре, наші поля покращилися, з'явилися іноземці".
Цікаво, Башар народився садистом чи став ним вже в кріслі президента?
У 2004-му в курдському Камішли місцеві зарубалися на трибунах з приїжджими арабами, і асадівська поліція напала на курдів – семеро загинуло. На наступний день сутички продовжилися; натовп встиг звалити статую Хафеза Асада, перш ніж його розстріляли – ще 36 вбитих, 160 поранених.
Ніякого трауру – всі мовчали, а дехто й щиро радів. Сирія ж бо дуже клаптева – із курдами на сході, друзами на півдні, алавітами на узбережжі, сунітами, шиїтами та християнами в центрі. Асади – алавіти за походженням – вміло застосовували класичне "розділяй і володарюй".
Тим часом у футболі гроші Башара швидко дали результат, і у 2006-му Аль-Карама з Хомса вийшла до фіналу азійської Ліги чемпіонів, де з боєм поступилася Чонбук Моторс. Вдома сирійці перемогли 2:1, але програли в Кореї 0:2.
Безпрецедентний успіх!
Усі дітлахи країни побігли в футбольні школи, звідки якраз випускалося нове, ще сильніше покоління на чолі з Омаром Ас-Сома, який заб'є сотні голів – і жодного в себе вдома.
2011 рік, мільйони мітингарів піднялися проти режиму Асада по всій Сирії.
Частина глобальної Арабської весни – кривавої, бо мирний протест не має сенсу там, де влада стріляє, а не слухає.
Футбольний чемпіонат тоді негайно скасували, а гравці самі вибирали собі долю. Хтось, як лідер збірної Фірас Аль-Хатіб, виїхав грати за кордон. Інші, як Мусаб Балхус, залишилися і включилися в допомогу постраждалим. Були й такі, як Абдул Басіт Сарут, голкіпер сирійської молодіжки, що кинув спорт і пішов воювати, паралельно записуючи повстанські пісні.
Мохамед Мусельмані, що не підтримував нікого, сумно спостерігав з Лівану:
"Це вже політика, там ні краплі футболу нема. Опозиція хоче створити свою національну команду, Асад прагне зберегти стару систему. В підсумку за збірну грають лише хлопці з молодіжок".
При тому грали вони – останнє мирне покоління – дуже добре. У 2012-му вони виграли для Сирії Кубок Західної Азії – перший трофей у XXI столітті.
Вже ближче до 2014-го стало ясно, що вони можуть замахнутися на мундіаль – і почалися торги з зірками, що сяяли за кордоном. Ас-Сома, приміром, забив 22, 27 і 24 голи в трьох поспіль чемпіонатах Саудівської Аравії.
"Ну як, Омаре, ти хочеш представляти країну, якої нема?" – так це мало звучати. Асад контролював лише невелику територію. Старовинні Хомс та Алеппо були за повстанцями; на сході билися на смерть курди й ІДІЛ, що виник нізвідки та взявся страчувати все живе.
Ас-Сома, Аль-Хатіб та інші тоді погодилися, щоб "змусити народ хоч трохи посміхнутися". Оскільки Сирія грала домашні матчі то в Йорданії, то в Малайзії, вони могли не боятися арешту.
Тим, хто не мав таланту грати за великі закордонні клуби, так не пощастило. У 2014-му асадити стратили за участь у протестах, як казали, найкращого захисника в історії Сирії Джехада Кессаба. 19-річний Юсеф Сулейман загинув під випадковим мінометним обстрілом в Дамаску. Футболістам з Ракки Осамі Абу Кувейту, Іхсану Аль-Шувайху, Нехаду Аль-Хуссену і Ахмеду Ахаваху ІДІЛ відтяв голови.
На емоціях від жахів за вікном відбір Сирії до ЧС-2018 перетворився на легендарну кампанію.
Перемоги над Узбекистаном та Катаром; нічиї з Іраном та Японією; та й з Австралією у фіналі була рівна гра, яку вирішив на 109-й хвилині Тім Кехілл.
Неймовірно, але більшість сирійців, що зібралася тоді в Сіднеї перед стадіоном, тішилася його голу і загалом вболівала за Соккеруз.
"400 тисяч мирних людей загинули. Як я можу підтримувати команду, що представляє режим, який їх всіх вбив?" – питав The Guardian Обай Аль-Акуль.
Ніби в підтвердження його слів після матчу Аль-Хатіб разом з іншими подякував "Башару Асаду за його підтримку спорту й спортсменів" – одна з умов виступів за збірну.
"Що б я не зробив, 12 млн людей будуть мене ненавидіти і ще 12 – любити", – так він потім це пояснив, але в Дамаск все одно не приїхав.
А що було там?
Ще у 2016-му Асаду на виручку прибули росіяни, а ще іранці й ліванська Хезболла. Разом вони зім'яли повстанців, відбили Хомс, Алеппо й весь захід, крім Ідліба й навколишніх гір, де за підтримки Туреччини закріпилась солянка зі світських солдатів, ісламістів і навіть залишків ІДІЛ. Паралельно на сході, де нафтові вишки, США укріпили квазідержаву курдів.
Футбольну лігу з 2012-го проводили в бабблах – у Дамаску та Латакії, де російська військова база. Географія розширювалася в міру просування військ.
Ось чому матч в Алеппо був такий важливий – Асад ніби позначав футболом міста, які підкорив, і байдуже, якою ціною.
"Я бачив стільки смертей, що ніколи не зможу цього забути. Вони вбили мого друга, він був мені як брат!" – каже Мохамед Джадду.
Він якраз з Алеппо, і у 2015-му був капітаном Сирії на Кубку Азії U17, дотягнув своїх до півфіналу і забив купу голів, перш ніж Асад знищив його дім, і він поплив на допотопному кораблику у море, щоб дістатись Італії або померти.
Не помер – зараз він живе в німецькому селі, працює. Але давно не футболіст.
А от Абдул Басіт Сарут і цього не має – загинув у 2019-му в Ідлібі.
Ліванський політолог Зіяд Маджед хитає головою – каже, це символ революції:
"Він пройшов шлях від співака, що вимагав гідності й свободи, до екстремізму й чорного прапора, а тоді назад".
Похорони Сарута стали великою подією для Ідліба, його шанували як національного героя.
Сама ж бунтівна провінція в підсумку вистояла – великі держави домовилися; кожен щось отримав від Сирії. Ердоган – трохи території і місце за столом; Путін – країну-маріонетку й безпеку морських баз; США – нафтові вишки, де розмістили війська.
Лише сирійці, як не глянь, програли. У 2010-му за долар тут давали 50 фунтів, у 2020-му – 3000, а у 2024-му – 7400. ВВП Сирії у 2011-му склав 67,5 млрд доларів, а у 2021-му – 8,98 млрд.
Не до футболу, еге ж.
Після 2018-го збірна геть закисла, адже ветерани пішли, а нове покоління розбрелося світом. До ЧС-2026 ще довго, та Сирія вже вилетіла давно.
Її чемпіонат скотився до дворового рівня – жодного легіонера, зарплати по 300 доларів. Без нафти, що під американо-курдами, бюджет могла врятувати хіба Росія, але загрузла в Україні – і режим захитало.
Перед початком сезону-2023/24 Аль-Джайш та Аш-Шорта – клуби армії та поліції відповідно – набрали собі молодь примусово, а решті як жити?
"Мені треба на рік 400-500 млн фунтів на зарплати і решту видатків, а я можу назбирати в кращому разі 160", – бідкався президент Аль-Ватби з Хомса Еяд Аль-Сібаї.
Ясно, що за Асада ніхто не воював – хто бажав впрягатися за злидні й репресії? Проте і падіння режиму теж не заспокоїло Аль-Сібаї, а лише додало невизначеності, бо що далі?
Ніхто не знає.
Колишній джихадист Мухаммед Аль-Джулані концентрує владу, але США досі не скасовували встановлену у 2017-му нагороду за його голову – 10 млн доларів.
З футболом, що не кажіть, простіше, – тут майже все готово. Останній тур зіграли 1 грудня ще за Асада, а зараз Мохамед Аль-Сібає, що очолював спорт в Ідлібі, оцінює руйнування інфраструктури в Дамаску. Для чиновника з країни, де зруйновано 86% економіки, він неймовірно оптимістичний:
"Наш спорт – віддушина для всіх. Які б не були руйнування і труднощі, через які ми проходимо, дасть бог, ми будем продовжувати займатися спортом і розвивати його".
Відповідальний редактор – Станіслав Лисак