Лобановського я підвів: олімпійський чемпіон зараз збирає шасі на заводі Фольксваген
Після футболу олімпійський чемпіон Сергій Фокін залишився жити в Німеччині, оформив німецьке громадянство. Кілька років стояв на біржі праці, відправився вчитися в професійне училище на токаря. Останні 20 років працює на заводі "Фольксваген", збирає шасі для автомобілів цього відомого концерну. Коли автор цих рядків ввечері набрав німецький мобільний Сергія і пояснив суть дзвінка, відповідь Фокіна обеззброїла: "Давайте краще завтра, зараз на роботу збираюся". "Виходите в нічну зміну?", – здивувався я. "Так, на 10 годину на роботу. Давайте, будь ласка, завтра!".
Соцпакет по-німецьки
– Завжди працюєте в нічну зміну? – питаю Фокіна наступного дня.
– Ні, у мене змінний графік на роботі. Тиждень виходжу в нічну зміну. Потім тиждень в денну – в СРСР так друга зміна називалася. Далі – в ранкову. Такий цикл.
– В ранкову зміну коли потрібно бути на роботі?
– О 6 ранку повинен бути на робочому місці. Встаю о 4:30. О 5:30 вже на роботі. Зміна закінчується о 14:00. Приймаю душ і о 14:30 виходжу з цеху. Денна зміна – з 14 до 22:00, нічна – з 22:00 до 6:00. Звичайно, іноді важко перебудовуватися. Організм протестує. Але все це терпимо. Працюю переважно 5 разів на тиждень – з понеділка по п'ятницю. Іноді виходжу і в суботу – коли є термінові замовлення. Збираю шасі для машин.
– У фізичному плані важка робота?
– Допрацювати до 65 років буде нелегко. У Німеччині підвищили віковий ценз виходу на пенсію до 67 років. Але я під цю статтю не потрапляю – вийду на пенсію в 65. Якщо серйозно, то на роботі іноді потрібно щось взяти вручну, укласти на лінію. Але в більшості за тебе все роблять машини.
Працюю в концерні "Фольксваген" з 2003 року. Щоб влаштуватися на завод, довелося переучуватися. Два роки навчався в професійному технічному училищі. Але це не зовсім те, що на пострадянському просторі мають на увазі під ПТУ. Там була і молодь, і учні старші за мене. Два рази на тиждень в училище викладали теорію. Три дні проходили практику на заводі. Вивчився, влаштувався на роботу.
– Вчилися, тому що на допомогу з безробіття не можна було прожити?
– Прожити можна. Але дуже скромно – щомісяця отримував 400 євро. Плюс оплачувалася оренда квартири та комунальні послуги.
– Психологічно було важко після збірної СРСР йти простим робітником на завод?
– Нелегко. Можна було роками сидіти й чекати футбольних пропозицій. Але зашив свою гордість в одне місце. Аргумент був один – я чоловік і повинен забезпечувати сім'ю. Хоча тут є нюанси. Наприклад, в ЦСКА ми самі собі бутси чистили та прали форму. Пам'ятаю, якось всією командою скинулися на пральну машину – щоб вручну речі не прати.
А на заводі ходжу в добротному спецодязі. Фірма видає шість комплектів майок і футболок, три комплекти брюк. В кінці тижня робочий одяг кидаю в спеціальний ящик. Потім забираю чистим. Хочеш на роботі перекусити – будь ласка, стоять автомати з булочками, канапками, морозивом, кавою і чаєм. Плюс повний соцпакет – 30 днів відпустки, медична страховка. Причому застрахований не тільки я, але і дружина. Таких умов у ЦСКА не було.
– Ви якось сказали, що отримуєте на своїй нинішній роботі хорошу зарплату і у вас є впевненість в завтрашньому дні. А хороша зарплата для Німеччини – це скільки?
– Дивлячись для кого. Футболісти Бундесліги отримують одні гроші. Банкіри – інші. Але ті німці, які заробляють 2,5 тисячі євро на місяць, живуть цілком пристойно.
– Заводчани знають, що ви – олімпійський чемпіон?
– Звичайно. Колеги по цеху називають мене Профі. У нас і заводська футбольна команда є. Граємо на рівні підприємств. При цьому на моє футбольне минуле ніхто не дивиться – в команді всі рівні. Іноді виступаю в турнірах, де беруть участь колишні професійні футболісти. Мій Айнтрахт зустрічається з такими командами як Боруссія Дортмунд або Ганновер. Для мене такі ігри ще й невелика фінансова підмога – отримую по 100-200 євро за участь в турнірі.
Розмова з Лобановським
– Ви починали свою ігрову кар'єру в киргизькому Алге. В Європі можна уявити суддівство, яке було у другій союзній лізі в середньоазіатських зонах?
– Зараз про це можна вже з гумором згадувати. Алгу постійно тасували по зонах – то в казахську відправлять, то в узбецьку. Ми там на голову сильніше за всіх були. Але вийти в першу лігу було нереально. Коли грали в гостях, нас регулярно "вбивали". Керівництво команди намагалося знімати матчі на відеокамеру – щоб після кричущих випадків суддівського свавілля плівку в суддівську колегію відправляти. Але і цю перешкоду наші суперники обходили.
До цього часу пам'ятаю гру в Самарканді проти місцевого Динамо. За 10 хвилин до кінця гри ведемо 2:0. І в цей момент на всьому стадіоні вимикають світло. Впевнений, зробили це, щоб камерою не знімали – вона доісторична ще була, без підключення до електромережі не працювала. Суддя за 10 хвилин швиденько дав три пенальті. Матч закінчився 3:2 на користь господарів.
– Олімпійським чемпіоном ви стали, зігравши в Сеулі одну гру. Сильно переживали за партнерів по команді, сидячи на лавці запасних?
– Куди більше, ніж якби сам виходив на поле. До того моменту від травми не оговтався – запалення сідничного нерва було. Анатолій Бищовець мене і Вадика Тищенка з Дніпра взяв в Корею за нашу гру у відбірковому циклі. Так і сказав, що ми заслужили це право. Випустив мене на заміну, коли у чвертьфіналі в Австралії 3:0 вигравали. Я йому за таке людське ставлення досі вдячний.
– Через два роки на чемпіонат світу в Італію ви поїхали, але за збірну так і не зіграли. Хоча Лобановський хотів вас випустити на гру з Аргентиною. Чи не шкодували потім, що відмовилися зіграти проти команди Дієго Марадони?
– У мене проблеми зі здоров'ям виникли ще на зборі в Новогорську. Мучили страшні болі в хребті. Розумів, що це мій останній шанс зіграти на чемпіонаті світу. Приховав від Валерія Васильовича. Але біль так і не пішла. На першу гру групового турніру з Румунією Лобановський зробив ставку на своїх перевірених хлопців. Румунам програли 0:2.
Перед матчем з чинними чемпіонами світу аргентинцями Валерій Васильович вирішив трохи перетасувати склад. Викликав мене за дві години до гри та сказав, що збирається випустити в старті. Запитав, чи готовий. У мене коліна трохи підкосилися. Відразу про свої проблеми зі здоров'ям розповів. Лобановський спочатку не повірив. Запитав, чи не змовилися ми.
– Мав на увазі питання по преміальних, яке стало предметом спору між футболістами та радянським спорткомітетом?
– Ні, це питання тут було ні до чого. Хоча ситуація така була. Спорткомітет пообіцяв нам премії за вихід у фінальну стадію, за матчі на чемпіонаті світу. Потім вони чомусь відмовилися їх виплачувати. Довелося Лобановському брати справу у свої руки і, по-моєму, все обіцяне нам виплачував український спорткомітет.
Я ж після того випадку за збірну не виступав. Але на Лобановського не ображаюся – все-таки підвів його. Зараз розумію, що він дуже професійно ставився до справи. Вимагав беззаперечного підпорядкування. На той час це було нормально.
Штраф і операція
– Чому ви поїхали з ЦСКА в скромний Айнтрахт з Брауншвейга? Не було більш привабливих пропозицій?
– Ніби були. Але ЦСКА їх блокував, не хотів мене відпускати. Коли про це дізнався, зрозумів, що потрібно самому проявити ініціативу. Анатолій Коробочка допоміг. Він в НДР служив, зв'язки залишилися. Познайомив мене з агентом, який і запропонував підписати контракт з Айнтрахтом.
Команда з багатою історією – в 1967 році ставала чемпіоном країни. Мовляв, зараз знаходиться в скрутному становищі, потрібно допомогти залишитися в другій Бундеслізі. А потім, з часом, і на більш серйозні завдання може замахнутися. Мене ці доводи переконали. Ось тільки замість виходу в елітний дивізіон ми в третю регіональну лігу вилетіли.
– В Айнтрахті ви грали разом з українцями Ігорем Бєлановим і Віктором Пасулько. Володар Золотого м'яча-1986 тоді вже помітно здав?
– Кар'єра Ігоря вже пройшла свій пік. Але німці прекрасно пам'ятали його, і по діях українця на полі швидко ставало зрозуміло, що Бєланов ще недавно був класним нападником.
– Історію з вашим попаданням в цивільний суд згадаєте?
– Цю історію німецька преса роздула. Мовляв, іноземець побив німця. Айнтрахт зустрічався з Атласом з Дельменхорста. Гра була бойова, проти одного німця весь час грав. Він мене постійно провокував. Вже на останніх хвилинах матчу ми знову з ним зіткнулися. Німець, падаючи, вчепився мені в майку. Я різко відмахнувся. Не кулаком – відкритою долонею. Не знаю, як вийшло, але вибив німцеві пару зубів.
– Він за це подав позов до суду?
– Так. Спочатку в спортивний. Там винесли вердикт – обопільна неспортивна поведінка. Німець не вгамувався, подав до цивільного суду. Газети почали про цей інцидент писати. Своя політика пішла – повторюся, типу легіонер наваляв їх громадянину. Цивільний суд оштрафував мене на 25 тисяч марок. Було дуже неприємно. Я постраждав подвійно – долоню об його зуби сильно роздер. Не знаю, що там за мікроби в щелепи німця були, але у мене зараження пішло. Довелося ще операцію на руці робити.
Особова справа
Фокін Сергій Олександрович. Захисник. Заслужений майстер спорту СРСР.
Народився 26 липня 1961 року в Ульяновську. Через рік сім'я переїхала у Фрунзе (зараз Бішкек), Киргизія.
Виступав за команди: Алга Фрунзе (1978-1983), ЦСКА Москва (1984-1992), Айнтрахт Брауншвейг, Німеччина (1992-2000).
За збірну СРСР провів 3 матчі. За олімпійську збірну СРСР зіграв 4 матчі.
Досягнення: Чемпіон СРСР (1991). Володар Кубка СРСР (1991). Олімпійський чемпіон (1988).
З 2003 року збирає шасі на заводі "Фольксваген".
Максим Розенко, Чемпіон
Відповідальний редактор – Микола Дендак