Як Дніпро вперше став чемпіоном: бурхливе святкування та пресинг із Москви
6 листопада 1983 року Дніпро вперше стало чемпіоном країни з футболу. Тоді, у ще союзному чемпіонаті, команда з українського обласного центру випередила у підсумковій турнірній таблиці грізний московський "Спартак" (на 4 очки) та мінське "Динамо" (на 7). А київське "Динамо" взагалі посіло 7 місце з відставанням від чемпіона в 11 балів.
У вирішальному матчі Дніпро – Спартак українську команду влаштовувала нічия. Проте якби виграв Спартак, то обидві команди мали б рівність очок (за перемогу тоді нараховували по 2 бали) і було б призначено додатковий "золотий" матч у Тбілісі. Однак Дніпро у драматичному матчі на своєму полі не просто здобув необхідний результат, а здобув перемогу – 4:3.
На прохання "Чемпіона" згадати той історичний успіх команди відгукнулися гравці "золотого" Дніпра Микола Павлов та Геннадій Литовченко.
"Для мене сезон-1983 був уже наприкінці кар'єри. Я в той час думав про те, як закінчувати з футболом. І сезони 1983-1984 проведені в Дніпрі, були для мене начебто підбиттям підсумків усієї своєї футбольної кар'єри. І так вийшло, що саме на заході кар'єри у мене сталися найбільші успіхи. При цьому я міг стати чемпіоном ще в 1982-му, разом з мінським Динамо. Але так вийшло, що перед тим сезоном, я поїхав зі столиці Білорусі. Дружині за станом здоров'я був потрібен більш м'який клімат, ми переїхали до Одеси (Чорноморець у чемпіонаті-1982 посів 10-те місце), а потім я, слава Богу, опинився в Дніпрі.
Були молоді Литовченко, Протасов – вони тільки-но починали, у них все було попереду. Були Геннадій Опанасович Жиздик та Володимир Олександрович Ємець (головний тренер і начальник команди відповідно. – ред.), завдяки яким ми цього всього й досягли. За що їм дуже вдячний.
Вже 41 рік минув. І зараз уже на тлі того, що немає Дніпра, навіть не знаю, чи зустрінемося ми колись на святкуванні нашого чемпіонства. Минулого року був ювілей, ми зустрічалися, усі там були, приїжджали. Сумно, звісно, те, що зараз сталося із Дніпром”, – розповідає Микола Павлов.
Володимир Ємець (ліворуч) і Геннадій Жиздик (праворуч)
А згадуючи знамениту історію про те, як добре святкували це чемпіонство, наступного дня, 7 листопада, пішли на парад, зауважив:
"Святкувати у мене завжди виходило. Небагато свят було в моєму футбольному житті, але ті, які були, святкувати виходило. Так і тоді. Пам'ятаю ще, відразу після гри Султан Рахманов (знаменитий важкоатлет, чемпіон світу, Європи та Олімпійських ігор, який жив у Дніпрі), нині покійний, царство небесне, мене на плечах метрів 500, напевно, проніс тоді навколо поля, біговою доріжкою стадіону".
Також Микола Павлов згадав ще одну курйозну історію про те, як його не виявилося на чемпіонській фотографії.
"На чемпіонській фотографії на базі, яку робили 8 чи 9 листопада, мене немає. Все тому, що я напередодні відлетів до Києва (Павлов – корінний киянин) без документів і ледве повернувся. Але на сам момент фотографування не встиг. У літак без паспорта не брали, а в мене все вийшло спонтанно, поспіхом, документів із собою не було. Рахманов працював в аеропорті. Мене відвезли, посадили на найближчий рейс, там було одне місце. Для мене зробили виняток.
А незабаром повернувся, тому що через кілька днів ми виїжджали за кордон, наскільки я пам'ятаю. Усі команди, які досягали успіхів у Москві, балували якоюсь поїздкою за кордон".
"Дніпро" – чемпіон СРСР 1983 року
Якщо Миколі Павлову на момент тріумфу Дніпра було вже 29 років, то Геннадію Литовченку ледве виповнилося 20. І він навіть не потрапив на святкування. Але, звісно, не через юний вік. Наступного дня він з Олегом Протасовим їхав до Москви, у розташування збірної.
"Справа в тому, що я якраз і не брав участі в цьому всьому – святкуванні чемпіонства. Так вийшло, що гру відіграли і наступного дня ми відлетіли до збірної. І вийшло, що практично мене і Протасова не було на цьому святі. Мене точно не було, а ось щодо Протасова не пам'ятаю – був чи ні".
Геннадій Литовченко – у верхньому ряду, третій справа
Через 6 днів після перемоги Дніпра у чемпіонаті, 13 листопада 1983 року, збірна СРСР програла у вирішальному матчі відбіркового турніру Євро-1984 команді Португалії у гостях у Лісабоні (0:1) та не потрапила на чемпіонат Європи. Але ні Литовченка, ні Протасова не було навіть у заявці команди на гру серед запасних.
"Зараз уже ті спогади, ну, як у тумані всі. Пам'ятаю остання гра вирішальна, нас влаштовувала нічия зі Спартаком. Нюансів багато було, не хотіли допустити, щоб ми стали чемпіонами. Написано вже стільки про все. Я сам навіть дізнався багато з інтерв'ю людей, які мали відношення до закулісності нашого футболу. Були присутні при цьому".
А ось про перехід гравця в київське Динамо, на хвилі того успіху Дніпра, навіть не йшлося.
"Справа в тому, що мене в київське Динамо ще в юнаках звали, задовго до того, як до основного Дніпра потрапив. Ще Анатолій Сучков, тренер-селекціонер Динамо, приїжджав до мене до Дніпродзержинська, з батьками спілкувався. Я ще був у школі Дніпро -75.
А 1983-го таких розмов взагалі не було, щодо того, щоб до київського Динамо перейти. Це вже потім, ближче до 1986-88 років мені запропонували".