Історія про жагу до свободи: як Лев Альбурт перехитрив комітетчиків та втік з СРСР
Історія знає безліч прикладів, коли спортсмени втікали з СРСР у пошуках кращого життя, зокрема серед шахістів: починаючи від Олександра Алехіна, який перебрався з РРФСР до Франції за рік до створення Союзу – до Бориса Спаського, який хоч і виїхав легально, але зрадником в очах "червоних" став.
Трагічна смерть Народицького: як Крамнік методично цькував американського шахіста і не тільки його
Сьогодні ми згадуємо, можливо, не таку гучну втечу як, наприклад, Корчного, але теж вагому для радянських шахів – Лева Альбурта, яку він здійснив у 1979 році.
Триразовий чемпіон України, вихованець одеської школи спланував свій переїзд не за одну ніч: спробуємо розібратись, як уродженець Оренбурга зміг обманути систему та приставлених до нього КДБ-шників.
Ким був Альбурт на момент 1979 року
Лев Йосипович народився 21 серпня 1945 року в Оренбурзі, а у віці трьох років перебрався до Одеси, де і розпочав займатись шахами. Спортсмен не був широковідомим на увесь Радянський союз, але в Україні його знали та поважали за нестандартний підхід до гри та працьовитість.
Перед тим як залишити СРСР він встиг тричі стати чемпіоном України – у 1972 році, 1973 та 1974-му. Найкращим результатом на всесоюзній першості була 5-7 позиція у 74-му, які він розділив з Олегом Романишиним та Марком Дворецьким. Чемпіоном тоді став Олександр Белявський, який зараз тренує збірну України.
Шахіст регулярно брав участь у турнірах різного рангу, а вже у 1977 році виконав гросмейстерську норму і з цим багажем вирушив до Бад-Лаутерберга, ФРН, для участі у Кубку європейських клубів у складі команди "Буревісник".
Як Альбурт перехитрив комітетчиків
У ті часи інтелігенція була під пильним наглядом КДБ (Комітет державної безпеки), а шахісти до цієї "касти" належали у перших рядах. Виїзд за кордон на турнір потрібно було заслужити не тільки своїми спортивними результатами, а й благонадійністю, оскільки всі розуміли – на відчутті страху далеко не поїдеш і завжди знайдеться той, хто втече, чим заплямує репутацію "світлого комунізму".
"Я не любив радянську владу та комунізм ще з дитинства. Вони за своєю суттю ніколи не змінювалися. Один із найщасливіших днів у моєму житті – смерть Сталін (5 березня 1953 року. – ред.). Потім – була осінь 1989 року, а згодом – серпень 1991-го – крах комунізму", – розповідав Альбурт.
Сам шахіст при цьому відмовлявся вважати себе дисидентом – він просто хотів грати у шахи та не відчувати кордонів у своєму житті, що за тих часів було неможливим.
Цікаво, що Альбурт дійсно дуже неохоче відправляли на закордонні змагання, а до КЄК у 79-му попереднім його турніром був теж Кубок європейських клубів трьома роками раніше. У той час гросмейстер зрозумів, що розвиватись йому ніхто не дасть, за кордон він їздитиме по великих святах. Тому час діяти.
"Я хочу виїжджати до Європи не як турист, а як вільна людина", – казав Альбурт.
Свою втечу шахіст планував заздалегідь і, за його словами, з мамою він це не обговорював, а ось батько підтримав плани Льва.
Напередодні дня, коли "Буревістник" вирушив до ФРН (Федеративна республіка Німеччини. – ред.), комітетчики дали Альбурту на підписання папери, у яких серед іншого був пункт про недопущення контактів з іноземними спецслужбами. У той момент рішення було ухвалено.
За словами гросмейстера, сама втеча відбулась дуже стрімко, упродовж декількох годин.
"У Золінгені, передмісті Кельна, я взяв "авоську" з баночками чорної ікри, що не викликало підозр. Спіймав таксі – це вже дуже підозріло, але ніхто не бачив – і назвав адресу в Кельні: Deutsche Welle.
Люди, які там працювали, мені були майже друзі. Офіс ще закритий. Я швидко зрозумів, що це місце є дуже небезпечним, взяв інше таксі та сказав: Polizei Presidium. І вже там тоді ще чудовою німецькою мовою попросив притулку", – ось так все і відбулось.
Цікаво, що втеча Альбурта не спричинила якихось глобальних кадрових чисток. Звільнили лише інструктора "Буревісника" Йосифа Березіна, але той згодом знайшов собі нове місце роботи, а коли його покликали назад – відмовився.
Для розуміння ситуації: перебуваючи як у готелі, так і поза ним, усі шахісти були під пильним наглядом агентів КДБ, які слідкували за їхніми контактами з іноземцями та діями загалом. Тобто задля успішної втечі потрібно були не просто зникнути з їхнього поля зору, а й зробити це, не привертаючи уваги.
Альбурт на те й шахіст, щоб точно розрахувати усі деталі та наслідки своїх дій, так би мовити, усі ходи. Він був неодруженим, оскільки це могло нашкодити його жінці, а до батьків так і не з'явилось особливих претензій (що певною мірою дивно). Після обшуків у батьків, їх дійсно не чіпали – навіть не виселили з квартири в Одесі – ніби нічого й трапилось...
"Я зробив усе можливе, щоб не надто нашкодити їм. І це вдалося, оскільки я правильно розрахував, що є досить багато високопоставлених людей і в моїй Одесі, і в Києві, і в Москві, для яких краще зам'яти мій випадок. Особливо тому, що незадовго до того був великий скандал із від'їздом Корчного", – ділився гросмейстер.
Пізніше сам біженець згадував, що не вважав за доцільне виступати з претензіями, наприклад, до Карпова, який був людиною СРСР, до Спорткомітету та інших – його дратувала сама державна система, а не її окремі виконавці на місцях.
Реакція СРСР була прогнозованою та класичною для того часу: прізвище Альбурта викреслили з усіх підручників, його роботи вилучали, а книга "Київський міжнародний" уперше в історії шахової літератури вийшла в тираж без результатів.
Життя після СРСР
Уже за рік Альбурт перебрався з ФРН до США, де також отримав політичний притулок і побудував яскраву кар'єру. Гросмейстер став триразовим чемпіоном країни (1984, 1985, 1990), виступав за збірну за першою шахівницею та написав безліч книг.
Зі збірною США виступив на декількох міжзональних турнірах, найкращий результат з яких – 8 особисте місце у 1985 році, а згодом почав тренувати. Альбурт тренував не тільки молодь, а й дуже впливових людей з великими грошима.
- Карл Ікан – інвестор та бізнесмен, засновник Icahn Enterprises;
- Стівен Фрідман – юрист, комісар Комісії з цінних паперів та бірж;
- Еліот Спітцер – юрист та політик, губернатор Нью-Йорка з 2007 по 2008 рік;
- Тед Філд – медіамагнат, засновник Interscope Communications (виробництво кінофільмів) та Interscope Records (звукозаписувальна компанія);
Історія геніальності та безумства великого шахіста Боббі Фішера
Альбурт – чудовий теоретик, який писав книги і власноруч, і в парі з іншими шахістами. Наприклад, у 1985 році гросмейстер випустив книгу "Алехін для турнірного гравця" разом із американцем Еріком Шиллером, а згодом презентував "Шахові дебюти за білих: пояснення" у співпраці з Перельштейном та Дзіндзічашвілі.
У 2009 році Альбурт з тими ж шахістами презентував аналогічний посібник із дебютними ідеями для чорних, а у 2017 році розбирав гру Карлсена проти Карякіна в матчі за шахову корону 2016 року.
Порівнюючи рівень шахового мистецтва у США та в СРСР Альбурт визнавав, що на Батьківщині він вище, але у Штатах також є чимала кількість якісних гравців.
"Безумовно, чемпіонат США тоді – був слабшим. Проте в мій час там теж грали дуже сильні шахісти, у тому числі старшого покоління. Зокрема, Самуель Решевський виступав ще дуже сильно, грали Роберт Бірн, Любомир Кавалек, який виїхав із Чехословаччини. Були й молоді шахісти, той самий Сейраван.
Тобто конкуренція таки існувала. Але я сам тут досить серйозно додав, це правда. І гадаю, не я один. Додавали багато тих, хто приїжджав сюди з СРСР. Скажімо, пристойно додав Льоня Шамкович, дуже додав Рома Джинджихашвілі", – вважав Альбурт.
Зараз шахи у Сполучених штатах розвиваються дуже і дуже потужно, а їхні гросмейстери демонструють чудові результати, зокрема Хікару Накамура (який переїхав до країни у віці двох років) та Фабіано Каруана (народився у США).
"Зараз у Сент-Луїсі є Рекс Сінкфілд (бізнесмен, – прим. ред.) – теж гарний шахіст, за радянськими поняттями, другорозрядник. Він побудував там чудовий клуб, витрачає на шахи не менше кількох мільйонів доларів на рік, організовує кілька сильних турнірів. Поселив у себе і, впевнений, добре утримує кількох сильних гросмейстерів, у тому числі Фабіано Каруану, Хікару Накамуру, зараз взяв Левона Ароняна, Веслі Со, Леньєра Домінгеса Переса", – розмірковує Альбурт.
У 2003 році гросмейстера ввели до Зали слави американських шахів, а у 2004-му він отримав звання заслуженого тренера ФІДЕ. Резюмуючи прожиті роки, шахіст відзначав, що пишається своїм внеском у боротьбу з комунізмом, адже кожна втеча – це не тільки репутаційні збитки, а й чергове нагадування людям – можливо все, якщо сильно захотіти.
Своїм головним досягненням у житті Лев Осипович вважає те, що зміг не вступити у комсомол та прожити життя "не по брехні", а це, на його думку – було найважчим у Радянському союзі.
"Безперечно, життя вдалося. Я намагаюся прожити його так, як я вважаю правильним. Коли мене вводили до Зали слави – це було приємно, тим більше там були присутні люди, яких я вважаю своїми друзями, в тому числі й Боря Спасський. Його вводили до міжнародної зали слави ФІДЕ, а мене – до американської. Але, щиро кажучи, мене це не дуже хвилює, великої ролі не грає. Я знаю свої шахові заслуги, люди можуть оцінити, хто я такий читаючи мої книги.
Я любив і продовжую любити шахи, стежу за ними, як і раніше, даю уроки. Але пишаюся, скоріше тим, що зробив свій внесок у боротьбу з комунізмом. Для мене це було важливіше", – вважає шахіст.
Свобода і боротьба – справи дуже благородні, а якщо людина має талант – вона знайде себе у будь-якій точці земної кулі. Втеча Льва Альбурта з СРСР – це зайве нагадування, що довгострокове суспільство не побудувати лиш на страху та "єжових рукавицях", а всі імперії рано чи пізно розвалюються.
