Бугрова: Буду багато тренуватись, щоб до Олімпійських ігор-2028 стати найкращою версією себе
22-річна харків'янка Поліна Бугрова в парі з Євгенією Кантемір виграли для України першу медаль чемпіонатів Європи з бадмінтону. В одиночному розряді Бугрова зупинилася за крок від медалі, поступившись у напруженому чвертьфіналі данці Мії Бліхфельдт.
Про своє історичне досягнення, дружбу з напарницею Євгенією Кантемір, концентрацію у вирішальні моменти, психологію та Олімпійські ігри-2028 у Лос-Анджелесі ми і поговорили з лідеркою українського бадмінтону.
– У дуеті з Євгенією Кантемір ви здобули бронзу чемпіонату Європи. Які емоції переповнюють?
– Ми дуже раді та горді за цей результат. У нас завжди головні цілі – принести якомога більше медалей з кожного турніру. Але, коли ти виходиш на корт чемпіонату Європи, то це зовсім інший рівень, тут дуже сильні суперники, і здобути тут нагороду дуже важко. Рівень бадмінтону постійно росте, тож для того, аби вигравати, треба робити нові речі. Ми дуже щасливі, що нарешті на нагородженні був наш український прапор і сподіваємось, що на наступному чемпіонаті Європи вже будемо слухати наш гімн.
– У чвертьфіналі ви протистояли англійському тандему. Гра була дуже напруженою, як вам вдається зібратись у такі важливі моменти?
– Якщо чесно, коли ми виходили грати проти цих англійок, то розуміли, що боротьба буде дуже запеклою. Ми не вперше грали з ними, і були готові до їхньої гри. Ми налаштовували себе на те, що маємо стояти "стіною", бути стійкими морально, бо ти ніколи не знаєш, в яке русло піде гра, особливо в той момент, коли ви вже боретесь за медальну зону.
Найголовніше у цій грі було морально встояти. Ми знали, що ми швидші за них, у нас краща фізична підготовка, але дуже важливо було зібратись і вірити в себе. І мені здається, що саме це принесло нам перемогу, бо для нас не було важливо, що відбувається в конкретний момент гри, ми просто продовжували грати і намагались боротись за кожне очко, не дивлячись на рахунок.
– З одного боку, ця перемога мала б додати впевненості перед наступним поєдинком, з іншого – за вихід у фінал ви грали із лідерками світового рейтингу сестрами Стоєвими. Що врешті стало ключовим у цьому матчі?
– Якщо чесно, то в нас не було проблем з підготовкою, тут просто був інший рівень гри. Сестри Стоєви розуміють, що вони роблять, вони дуже стабільні. Коли ти граєш з суперницями такого рівня, в тебе немає права на помилку. Ти не можеш розфокусуватись, ти маєш відпрацювати кожен розіграш, кожен удар. Якщо ти помиляєшся, то вони одразу використають цю помилку проти тебе. Вони виграли п'ятий титул, брали участь в семи фіналах, вони наддосвічені. Це був гарний турнір для нас, але хотілося зіграти краще у півфіналі. Нам ще багато потрібно працювати, вчитись і брати приклад із таких гравців.
– У чому головна сила вашого з Кантемір дуету?
– Ми дуже різні, бо ми дві протилежності. Євгенія більш спокійна, вона тактичний гравець, а я – більш емоційна, я просто йду вперед і намагаюсь вибороти кожне очко. Мені здається, що в цьому й є наша головна відмінність, те що ми дуже різні. Бо ми всебічні – на кожну ситуацію в нас є рішення, тож коли все під контролем, і виходить все, що ми задумали, то виходять дуже гарні матчі та результати.
– У житті ви товаришуєте, чи це суто партнерські стосунки на корті?
– Ми дружимо, намагаємось жити в позитиві та релаксі, наскільки це можливо. Звісно, бувають різні моменти, бо ніхто не ідеальний, і ми проводимо дуже багато часу разом.
– Ви були дуже близькою до медалі в одиночному розряді. Утім, цього разу не склалось, що і в який момент пішло не так?
– Цього разу медаль була моя. І в першому сеті, і в другому у мене був дуже великий відрив, я грала класно протягом всього турніру. Медаль була майже в моїх руках, і я дуже засмучена, що не змогла втримати концентрацію та зробила маленькі помилки й поступилась на мінімальному відриві. Я задоволена своїм рівнем в одиночці зараз, і відчуваю, що росту. Усе йде в правильному напрямку.
– Ви згадали про втрату концентрації, з чим це пов'язуєте?
– Ми аналізуємо кожну нашу гру з тренерами, і ми знали, що ця суперниця буде намагатись брати мене моральними моментами. Вона дуже збивала темп, і взагалі, на мою думку, на початку гри судді мали б зробити їй зауваження. Але вона зірка європейського бадмінтону. Вона викликала лікарів на моменті, коли програвала 8 очок. Звісно, це не виправдання, чому я не дотрималась своєї гри. Фізично все було добре, я вела гру, вона ж навпаки вже була стомлена. В плані тактики та техніки все йшло за моїм планом, але в моральному плані – вона мене перемогла в цій грі. Вона збила мій фокус, і за рахунок цього здобула бронзу.
– Працюєте з психологом?
– Я працювала з психологом не дуже довго, зараз ні. Якщо чесно, не думаю про це зараз, бо у мене є тренер, менеджер, є моя федерація, яка мені дуже сильно допомагає, і вони формують всі наші плани. У мене є тренер із фізичної підготовки. У мене велика команда, і вони бачать чи потрібний нам хтось ще.
Якщо мені буде потрібний психолог, то моя команда обов'язково про це скаже. Зараз мені здається, що все йде добре. Багато моментів, на мою думку, спортсмен має пройти сам. Бо врешті, ти виходиш на корт, і там – ти один, сам із собою. Тренер та вся команда теж є, але вони не поруч із тобою: і по воланчику б'єш саме ти, і рішення приймаєш теж ти. Важливо побудувати сильний менталітет – коли сам можеш вирішувати питання, коли ти впевнений, що знаєш як правильно.
– Як переживаєте невдачі, наскільки довго прокручуєте в голові те, що сталось? Можливо, навпаки, відпускаєте будь-яку ситуацію швидко?
– Треба обирати другий варіант. Звісно, не з пофігістичним стилем, що є як є, і мені все одно. Треба вміти відпускати ситуацію і рухатись далі. Звісно, засмутитись теж треба, однак треба й зрозуміти, і проаналізувати що сталося, після чого відпустити ситуацію й працювати далі. Утім, не все так легко, як я говорю. Наприклад, після поразки від Бліхфельдт я була дуже засмучена, це дуже неприємний момент. Я розуміла, що мала там вигравати. Я переступила через це і стараюсь не думати, але все ще якісь флешбеки з того матчу досі є.
– Ви поєднуєте гру в одиночці та парі. Чи не думали сконцентруватись на чомусь одному, адже для матчів і там, і там потрібно більше сил та енергії?
– Насправді, ця система була придумана нашими тренерами. Тому, що я і Євгенія – це два одиночні гравці. Ми тренуємо тільки одиночний розряд, а пару ми не вставляємо в наш тренувальний процес, або ж робимо щось, але дуже мало. Коли ти граєш два розряди – твоя фізична підготовка має бути на іншому рівні. По-друге, в тебе з'являються такі моменти, у яких ти раніше не опинявся. Наприклад, якщо парний гравець піде грати в одиночку, він не зможе так гарно рухатись, але певні скіли, удари чи контроль удару в тебе буде інший. Тобто ми намагаємось збалансувати все.
– Що вам ближче – одиночка чи пара?
– Я більше люблю одиночний розряд. Він мені більше до душі. Але, коли ми виходимо і гарно граємо з Євгенією, то завжди посміхаюсь і насолоджуюсь цим. Я дуже люблю бадмінтон, тож для мене вийти і грати в бадмінтон чи то в одиночці, чи то в дуеті – найкраще, що може бути.
– Можливо, маєте ритуали перед виходом на корт чи забобони?
– Якщо чесно, то таких прямо містичних ритуалів немає. У нас завжди є розминка, підготовка, моральне налаштування. Є спортсмени, які обов'язково мають з'їсти банан чи покласти тубус із воланами в праве чи ліве відділення сумки. У мене такого немає. Але, якщо минулу гру я виграла в синій сукні, то наступного дня – я не буду одягати рожеву сукню. Не скажу, що я вірю в ці маленькі деталі, але саме сукню змінювати не буду.
– Ваш дебют на дорослому чемпіонаті Європи відбувся у Києві. Які залишились спогади з тих часів?
– Я пам'ятаю, що це був нереальний для мене турнір. Ми відібралась тоді чи останніми, чи то передостанніми. Я грала з Марією Столяренко. Ми були юніорами і вийшли грати проти дуже сильних спортсменок з Данії. Ми не виграли тоді, але це було дуже близько, і я пам'ятаю, які всі були задоволені.
Грати в Києві було неймовірно. Звичайно, що одним не дуже приємним моментом був коронавірус. Адже ми не змогли відчути всю атмосферу на максимум. Усі були закриті по своїх кімнатах, було дуже багато обмежень, масковий режим. Але загалом мені приємно згадувати ті часи, це дуже приємні відчуття і спогади.
– Наскільки ви змінились як людина та професійний гравець, у порівнянні з тими часами?
– Так, я постійно думаю про те, як змінилась. З початком повномасштабного вторгнення поруч зі мною немає близьких, немає моєї родини. Зараз моя друга родина – це моя команда. Я дуже рада, що я знайшла таких людей. Мені дуже пощастило з ними. Їм не байдуже, вони роблять все це не для себе, а для мене. Допомагають мені, а я їм, у нас є конект, і це один із головних моментів, чому в нас все виходить зараз, і ми виходимо на новий рівень, якого ще не бачив український бадмінтон. Це дуже впливає на мій моральний стан, я вже не та людина, яка була раніше. Я бачу світ по іншому, реагую на все інакше. Це дуже важливо для мене. Я щаслива зараз.
– З початку повномасштабного вторгнення ви переїхали за кордон та почали тренуватись із новою командою. Наскільки складними були ті часи?
– То був повний катаклізм. Спочатку я поїхала на Кубок України, і саме там, у Дніпрі, я застала початок повномасштабного вторгнення. Мої батьки в той момент були в Харкові. У нас був перший ігровий день, а наступного дня ми прокинулись о 5-й ранку і побачили як перед нашим вікном летить ракета у сусідній будинок. Це жахливі моменти. Ми тоді були всі разом, з іншими спортсменами. Бігали в підвал, десь місяць ми були в Дніпрі. Нас поселили в спортивний комплекс, там був корт та можливість для тренувань. Нам привозили туди гуманітарну допомогу, їжу.
Потім мої батьки приїхали до мене, і ми вирушили в Чехію. Там я тренувалась, після чого змінила команду, а федерація мені дала можливість поїхати в Азію. Азія в бадмінтоні – це лідери, тож я мала можливість тренуватись там з ними. Згодом я поїхала в Іспанію до мами на два тижні, після чого попросила федерацію мені допомогти. З того часу ми почали будувати наш проєкт, який прогресує до цього часу, і в якому я знаходжусь.
– Зміна клубу та тренера дала поштовх для нового етапу в кар'єрі?
– Так, це було правильне рішення, попри те, що це було дуже боляче та важко. Я впевнена, що рішення виправдало себе і привело мене на рівень, на якому я перебуваю зараз. Я дуже щаслива, що в той момент мої батьки мене підтримали, підштовхнули це зробити. Це змінило моє життя.
– Розкажіть про стосунки з вашою тренеркою Глорією Пирванеску?
– Вона дуже вимоглива – ставить високі цілі для нас, і найголовніше – вірить у це. Мені дуже імпонує таке мислення, бо, якщо ти не віриш в те, що робиш, то ніколи не досягнеш результату. Я дуже рада, що вона так працює і вірить в нас.
– Ви одна з лідерок українського бадмінтону, якщо загалом говорити про бадмінтон в Україні зараз. Яке місце він посідає у світі?
– До повномасштабного вторгнення на юніорському рівні в Україні все було добре. У нас була сильна фізична підготовка, але зараз це велика проблема. Багато гравців завершили свою кар'єру, багато дітей переїхали закордон. Зараз ми знаходимось дуже низько, якщо говорити про бадмінтон в Україні і порівнювати з лідерами. У нашій країні – це не популярний вид спорту. Хоча наші нагороди, зокрема мої, і зусилля підвищують рівень популярності бадмінтону в країні. Утім, якщо порівнювати нас зі світом, то в Азії до бадмінтону ставляться геть по-іншому. У Данії, наприклад, вже дуже давно люди люблять бадмінтон, про цей вид говорять всюди, в нього вкладають великі кошти. Україна ж рухається в правильному напрямку. Ми швидко рухаємось вперед, покращуємось. Але нам ще потрібно багато працювати.
– Сезон у бадмінтоні триває. Які цілі ставите собі на 2026-й?
– Наступні змагання – чемпіонат світу серед жіночих команд. Далі будуть суперсерії різного рівня. Цілей дуже багато. Це і підвищити швидкість, і вдосконалення тактичних та технічних здібностей. Щодо титулів, то конкретних цілей немає. На цей момент для нас дуже важливо зростати в професійному плані, бути стабільними, не залежати від емоцій.
– За два роки Олімпіада в Лос-Анджелесі. Чи є вже думки про Олімпійські ігри?
– Звісно, що є. Ми готуємось. Наступний рік буде дуже важким, бо потрібно буде перемогти багато спортсменів із Азії, які будуть хотіти виштовхати всіх європейців із рейтингу. Ще багато чого може змінитись, але думки про Олімпіаду вже є і підготовка до неї триває.
– Зараз ви посідаєте 45-ту сходинку у світовому рейтингу. На якому місці бачите себе у 2028 році?
– Я б хотіла бути якнайвище. Не можу сказати, чи я буду в десятці, чи в двадцятці і так далі. Але я буду намагатись рости і підніматись в рейтингу. Багато залежить від підготовки, від того, наскільки стабільно добре я буду виступати.
– Ви вже маєте досвід виступу на Олімпійських Іграх. Чи додає він впевненості перед ОІ-2028?
– Так, цей досвід допоможе мені на Олімпіаді в Лос-Анджелесі, тому що, коли я вперше була на Олімпійських іграх, то були неймовірні відчуття та незабутні емоції. Хтось може сказати, що це просто турнір, але ні, це не просто змагання. Ти як вулкан емоцій. І я розумію, як все працює там. Будемо багато тренуватись, розвиватись і ставати кращими, аби на Олімпіаді-2028 бути найкращою версією себе.