Шість чемпіонств Проста, втрати Сенни та Шумахера: як змінилася б Ф-1 за сучасної системи нарахування очок

Система підрахунку очок у Формулі-1 зазнавала численних змін протягом своєї багаторічної історії, відображаючи розвиток спорту та прагнення забезпечити справедливість і конкурентність. Понад 50 років тому пілоти могли отримувати залікові бали в чемпіонаті лише за певну кількість найкращих результатів у сезоні, що стимулювало фокусуватися на ключових гонках протягом року. Проте згодом система стала більш конкурентною, і зараз враховуються результати кожного Гран-прі.

Також значних змін зазнала і кількість пілотів, які могли боротися за поїнти. Перші правила, що використовувалися в 1950-1959 роках, передбачали нарахування очок лише п'яти найкращим фінішерам, а також існував бонус за найшвидше коло. З 1960 по 2002 рік кількість гонщиків, які отримували очки, зросла до шести, проте додаткове очко за найшвидше коло було скасовано.

У 2003 році FIA знову розширила систему, дозволивши восьми найкращим пілотам здобувати очки, а з 2010 року цю можливість отримали вже перші десять фінішерів. У 2019 році знову повернувся додатковий бал за швидке коло, однак цього року оголосили про чергове скасування бонусного очка вже з сезону-2025.

Окрім цього, змінилася і система нарахування залікових балів за перемогу: від 8 очок у 1950-х до 25 очок у сучасній Формулі-1. Враховуючи спринти та додатковий бал за найшвидше коло, за один етап пілот Ф-1 цього сезону міг заробити 34 бали. Така еволюція дозволила зробити боротьбу за титул більш прозорою, тепер на перше місце виходить стабільність результатів протягом усього року, а не найкращі показники на ключових етапах.

Чемпіон вирішив з'ясувати, наскільки система нарахування очок впливала на результати протягом останніх 50 років у Формулі-1. 6 разів за нашими підрахунками змінювався б чемпіон світу, зокрема свої титули втратили б такі легенди, як Айртон Сенна, Міхаель Шумахер, Нікі Лауда, однак на два чемпіонства більше було б в Алена Проста.

Зазначимо, що підрахунок відбувався за системою Формули-1, яка була прийнята у 2010 році та без врахування швидкого кола, яке з наступного року вже не буде актуальним у регламенті "королеви автоспорту": 25-18-15-12-10-8-6-4-2-1.

У дужках позначені офіційні положення особистого заліку пілотів

1974

1. Емерсон Фіттіпальді (Макларен) – 182;
2. Клей Регаццони (Феррарі) – 173;
3. Джоди Шектер (Тірелл Форд) – 152;
4. (5) Ронні Петерсон (Лотус) – 119;
5. (4) Нікі Лауда (Феррарі) – 114.

1975

1. Нікі Лауда (Феррарі) – 213;
2. Емерсон Фіттіпальді (Макларен) – 146;
3. Карлос Ройтеман (Брабхам) – 136;
4. Джеймс Хант (Хескет) – 121;
5. Клей Регацоні (Феррарі) – 95.

Першим випадком потенційної зміни титулу міг би стати сезон 1976 року, коли Нікі Лауда поступився лише на одне очко Джеймсу Ханту, однак за нашими підрахунками, він би другий рік поспіль забрав би титул.

Сталося це через те, що в Ханта шість перемог, а в Лауди всього п'ять і хоч австрієць стабільніше виступив, маючи на один подіум більше. Річ у тім, що у 1975 році пілоти отримували в залік не всі очки, що заробляли протягом року. З 16 гонок враховувалися лише результати семи найкращих з першої половини сезону та 7 найкращих з другої половини.

Завдяки цьому пункті в правилах (очки за певну кількість гонок у сезоні нараховували в Ф-1 у період з 1950 по 1991 рік) Хант буквально вирвав титул з рук Лауди, враховуючи, що пілот Феррарі у перших семи гонках здобув 4 перемоги, двічі приїжджав другим та здобув одне третє місце.

Британський пілот Макларен зумів зробити неймовірний камбек у чемпіонаті, вигравши гони в США та Канаді та приїхавши третім на підсумковому Гран-прі в Японії, де Лауда зійшов, що і принесло омріяне чемпіонство Ханту.

1976

1. (2) Нікі Лауда (Феррарі) – 207;
2. (1) Джеймс Хант (Макларен) – 205;
3. Джоді Шектер (Тірелл) – 171;
4. Патрік Депає (Тірелл) – 136;
5. Клей Регаццоні (Феррарі) – 111.

1977

1. Нікі Лауда (Феррарі) – 220;
2. Джоді Шектер (Вольф) – 172;
3. (4) Карлос Ройтеман (Феррарі) – 158;
4. (3) Маріо Андретті (Лотус) – 148;
5. Джеймс Хант (Макларен) – 132.

1978

1. Маріо Андретті (Лотус) – 195;
2. (3) Карлос Ройтеман (Феррарі) – 162;
3. (2) Ронні Петерсон (Лотус) – 159;
4. Нікі Лауда (Брабхам) – 134;
5. Патрік Депає (Тірелл) – 113.

1979

1. Джоді Шектер (Феррарі) – 201;
2. Жиль Вільньов (Феррарі) – 193;
3. (4) Жак Лаффіт (Ліж’є) – 159;
4. (3) Алан Джонс (Вільямс) – 131;
5. Клей Регаццоні (Вільямс) – 112.

1980

1. Алан Джонс (Вільямс) – 209;
2. Нельсон Піке (Брабхам) – 172;
3. Карлос Ройтеман (Вільямс) – 169;
4. Жак Лаффіт (Ліж’є) – 119;
5. Дідьє Піроні (Ліж’є) – 116.

1981

1. Нельсон Піке (Брабхам) – 166;
2. Карлос Ройтеман (Вільямс) – 162;
3. (4) Жак Лаффіт (Ліж’є) – 147;
4. (3) Алан Джонс (Вільямс) – 143;
5. Ален Прост (Рено) 126.

1982

1. Кеке Розберг (Вільямс) – 155;
2. (3) Джон Вотсон (Макларен) – 133;
3. (2) Дідьє Піроні (Феррарі) – 126;
4. Ален Прост (Рено) – 116;
5. Нікі Лауда (Макларен) – 103.

1983

1. Нельсон Піке (Брабхам) – 183;
2. (3) Рене Арну (Феррарі) – 159;
3. (2) Ален Прост (Рено) – 158;
4. Патрік Тамбе (Феррарі) – 137;
5. Кеке Розберг (Вільямс) – 101.

Наступна титульна зміна могла б статися майже через 10 років і стосувалася б вона знову Лауди. Уже досвідчений австрієць обійшов свого напарника по Макларену всього на пів очка в офіційній таблиці, однак ми порахували і з'ясували, що Прост провів сезон набагато стабільніше і заслужив на чемпіонство.

Річ у тім, що з 1962 по 1990 різниця між першою та другою позицією складала всього 3 очки (9 та 6), а бали давали за місця з 1 по 6. Лауда здобув на дві перемоги менше, однак мав відразу 4 других місця та одну четверту сходинку водночас як Прост попри сім перемог мав у активі сьоме місце, а також всього одного разу приїхав другим. Саме того шостого місця і одного залікового балу з домашнього Гран-прі Франції і не вистачило Просту, щоб стати чемпіоном.

1984

1. (2) Ален Прост (Макларен) – 226;
2. (1) Нікі Лауда (Макларен) – 209;
3. Еліо де Анджеліс (Лотус) – 140;
4. Мікеле Альборето (Феррарі) – 106;
5. Нельсон Піке (Брабхам) – 99.

Ален Прост та Нікі Лауда на Гран-прі Португалії

Getty Images

1985

1. Ален Прост (Макларен) – 233;
2. Мікеле Альборето (Феррарі) – 164;
3. (5) Еліо де Анджеліс (Лотус) – 135;
4. (3) Кіке Розберг (Вільямс) – 129;
5. (4) Айртон Сенна (Лотус) – 122.

1986

1. Ален Прост (Макларен) – 233;
2. Найджел Менселл (Вільямс) – 223;
3. Нельсон Піке (Вільямс) – 217;
4. Айртон Сенна (Лотус) – 174;
5. Стефан Юханссон (Феррарі) – 93.

1987

1. Нельсон Піке (Вільямс) – 228;
2. (3) Айртон Сенна (Лотус) – 190;
3. (2) Нейджел Менселл (Вільямс) – 183;
4. Ален Прост (Макларен) – 160;
5. Герхард Бергер (Феррарі) – 116.

Уже через 4 роки Прост знову постраждав та через систему очок, яку змінять вже у 1991, коли до заліку будуть враховуватися всі гонки, а не як з 81-го по 90-й, коли враховувалися лише 11 найкращих виступів.

Саме цей пункт регламенту зіграв на руку Айртону Сенні, який провів феноменальний сезон 1988, здобувши 8 перемог та ще тричі посівши друге місце (також в його активі фініш на четвертій та шостій позиції).

Проте що більше вражає, так те, що в цьому сезоні напарник Сенни, Ален Прост, завершив усі перегони, в яких фінішував, не просто на подіумі, а й не нижче другого місця. Француз поступився в загальному заліку, бо мав менше перемог – 8 проти 7.

У 1988 році Прост двічі зійшов з дистанції, в усіх інших випадках він або перемагав або пропускав вперед Сенну. Бразилець водночас мав дискваліфікацію, один схід, а також фініш на 11, 6 та 4 позиції.

1988

1. (2) Ален Прост (Макларен) – 301;
2. (1) Айртон Сенна (Макларен) – 275;
3. Герхард Бергер (Феррарі) – 147;
4. Тьєррі Бутсен (Бенеттон) – 129;
5. Мікеле Альборето (Феррарі) – 92.

Подіум Гран-прі Італії 1989 року. Айртон Сенна (зліва), Ален Прост викидає кубок у натовп, Найджел Менсел (на верхньому щаблі)

Getty Images

1989

1. Ален Прост (Макларен) – 245;
2. Айртон Сенна (Макларен) – 174;
3. Ріккардо Партезе (Вільямс) – 136;
4. (5) Тьєррі Бутсен (Вільямс) – 127;
5. (4) Найджел Менселл (Феррарі) – 116.

1990

1. Айртон Сенна (Макларен) – 231;
2. Ален Прост (Феррарі) – 225;
3. Нельсон Піке (Бенеттон) – 169;
4. Герхард Бергер (Макларен) – 157;
5. Найджел Менселл (Феррарі) – 118.

1991

1. Айртон Сенна (Макларен) – 287;
2. Найджел Менселл (Вільямс) – 205;
3. Ріккардо Патрезе (Вільямс) – 176;
4. Герхард Бергер (Макларен) – 145;
5. Ален Прост (Феррарі) – 118.

1992

1. Найджел Менселл (Вільямс) – 279;
2. (3) Міхаель Шумахер (Бенеттон) – 181;
3. (2) Ріккардо Патрезе (Вільямс) – 177;
4. (5) Герхард Бергер (Макларен) – 157;
5. (4) Айртон Сенна (Макларен) – 150.

1993

1. Ален Прост (Вільямс) – 271;
2. Айртон Сенна (Макларен) – 207;
3. Деймон Гілл (Вільямс) – 204;
4. Міхаель Шумахер (Бенеттон) – 160;
5. Ріккардо Патрезе (Бенеттон) – 88.

Склад пілотів Формули-1 сезону-1993

Getty Images

Після сезону 1993, який завершив епоху боротьби Сенни та Проста на вболівальників автоспорту чекав трагічний 1994-й, який забрав життя одного з найбільших талантів у історії автоспорту.

Однак також 1994 став роком тріумфу молодого Міхаеля Шумахера, якого б могло не бути за сучасної системи підрахунків очок у Формулі-1.

24-річний Шумахер завоював свій перший титул у кар'єрі, обійшовши Деймона Гілла всього на одне очко. Боротьба між першими пілотами Вільямса та Бенеттона була настільки близькою та напруженою, що відставання від другого від третього місця складала 50 очок, а доля чемпіонства вирішилася в останній гонці.

На Гран-прі Австралії-1994 Міхаель Шумахер помилився в одному з поворотів і був змушений агресивно захищатися, що призвело до сходу обох пілотів та перемозі німця в загальному заліку пілотів.

Проте, якщо обраховувати той сезон за сучасною системою нарахування очок, то британський пілот Вільямс мав би вигравати чемпіонат за доволі впевненої переваги. Того сезону Шумахер не зумів фінішувати відразу в 5 гонках, окрім етапу в Австралії, у той час, як Гілл сходив усього 3 рази за сезон. Деймон Гілл заробив свої залікові бали на 13 етапах, а Шумахер на 10-ти. Бали за восьме та більше очок за шосте місце гарантували б британцю чемпіонський титул, який він зумів підкорити лише в 1996 році.

1994

1. (2) Деймон Гілл (Вільямс) – 252;
2. (1) Міхаель Шумахер (Бенеттон) – 236;
3. Герхард Бергер (Феррарі) – 131;
4. Міка Хаккінен (Макларен) – 99;
5. Жан Алезі (Феррарі) – 94.

1995

1. Міхаель Шумахер (Бенеттон) – 268;
2. Деймон Гілл (Вільямс) – 196;
3. (4) Джонні Герберт (Бенеттон) – 167;
4. (3) Девід Култхард (Вільямс) – 154;
5. Жан Алезі (Феррарі) – 137.

1996

1. Деймон Гілл (Вільямс) – 258;
2. Жак Вільньов (Вільямс) – 226;
3. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 173;
4. Жан Алезі (Бенеттон) – 164;
5. Міка Хаккінен (Макларен) – 140.

Сезон 1997 був сповнений запеклої боротьби між Шумахером та Жаком Вільньовим. Лідер Скудерії Феррарі навмисно протаранив канадця, намагаючись захистити своє лідерство у чемпіонаті. Шумахер зупинився в гравії, а Вільньов фінішував третім, що дало йому достатньо очок, щоб забезпечити собі чемпіонство. Пізніше FIA визнала Шумахера винним в аварії, через що його позбавили всіх очок за сезон.

Проте, якщо уявити, що Шумахера не дискваліфікували за той епізод, а система очок у 1997 році мала б сучасний вигляд, то саме німець би тріумфував би у чемпіонаті. Вільньов та його Вільямс протягом року шість разів не фінішував на Гран-прі, водночас "червоний барон" усього чотири рази не зміг заробити очок за етап.

Попри те, що канадський пілот здобув на дві перемоги більше, але три других місця Шумахера та стабільне потрапляння в шістку найкращих допомогли б йому стати чемпіоном світу за сучасного регламенту Формули-1.

1997

1. (Дискваліфікація). Міхаель Шумахер (Феррарі) – 229;
2. (1) Жак Вільньов (Вільямс) – 222;
3. (2) Хайнц Харальд Френтцен (Вільямс) – 151;
4. (4) Жан Алезі (Бенеттон) – 143;
5. (3) Девід Култхард (Макларен) – 120;
6. (5) Герхард Бергер (Бенеттон) – 113.

1998

1. Міка Хаккінен (Макларен) – 271;
2. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 242;
3. Девід Култхард (Макларен) – 185;
4. Едді Ірвайн (Феррарі) – 173;
5. Жак Вільньов (Вільямс) – 115.

У 1999 році Міхаель Шумахер зламав ногу на Гран-прі Великої Британії через що вибув з чемпіонської гонки, чим скористався напарник "червоного барона" Едді Ірвайн. І за нашими підрахунками, саме він мав здобути перемогу в боротьбі з Мікою Хаккіненом з Маклареном.

Як і в ситуації Вільньов-Шумахер усе зводиться до стабільності протягом сезону. Ірвайн зійшов лише одного разу і всього раз розташувався нижче шостого місця на Гран-прі. За нинішніх правил Ф-1 саме великі очки за фініш на 4, 5, 6 місцях допомогли б британцю здобути титул чемпіона Формули-1, який він так і не зміг завоювати. А 4 перемоги сезону 1999 так і залишились єдиними для британця в його професійній кар'єрі.

1999

1. (2) Едді Ірвайн (Феррарі) – 237;
2. (1) Міка Хаккінен (Макларен) – 216;
3. Хайнц-Харальд Френтцен (Джордан) – 181;
4. Девід Култхард (Макларен) – 148;
5. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 123.

Міхаель Шумахер обганяє Міка Хаккінена на Гран-прі Бразилії 2000

Getty Images

2000

1. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 286;
2. Міка Хаккінен (Макларен) – 258;
3. Девід Култхард (Макларен) – 232;
4. Рубенс Баррікелло (Феррарі) – 205;
5. Ральф Шумахер (Вільямс) – 105.

2001

1. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 327;
2. Девід Култхард (Макларен) – 211;
3. Рубенс Баррікелло (Феррарі) – 195;
4. Ральф Шумахер (Вільямс) – 156;
5. Міка Хаккінен (Макларен) – 129.

2002

1. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 380;
2. Рубенс Баррікелло (Феррарі) – 223;
3. Хуан Пабло Монтойя (Вільямс) – 175;
4. (5) Девід Култхард (Макларен) – 158;
5. (4) Ральф Шумахер (Вільямс) – 157.

2003

1. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 236;
2. Кімі Райкконен (Макларен) – 213;
3. Хуан Пабло Монтойя (Вільямс) – 196;
4. Рубенс Баррікелло (Феррарі) – 163;
5. Ральф Шумахер (Вільямс) – 146.

2004

1. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 367;
2. Рубенс Баррікелло (Феррарі) – 271;
3. Дженсон Баттон (БАР) – 206;
4. Фернандо Алонсо (Рено) – 145;
5. Хуан Пабло Монтойя (Вільямс) – 131.

2005

1. Фернандо Алонсо (Рено) – 322;
2. Кімі Райкконен (Макларен) – 277;
3. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 153;
4. Хуан Пабло Монтойя (Макларен) – 150;
5. Жанкарло Фізікелла (Рено) – 144.

2006

1. Фернандо Алонсо (Рено) – 321;
2. Міхаель Шумахер (Феррарі) – 296;
3. Феліпе Масса (Феррарі) – 200;
4. Джанкарло Фізікелла (Рено) – 183; 
5. Кімі Райкконен (Макларен) – 158.

2007

1. Кімі Райкконен (Феррарі) – 275;
2. Льюїс Гамільтон (Макларен) – 265;
3. Фернандо Алонсо (Макларен) – 256;
4. Феліпе Масса (Феррарі) – 228;
5. Нік Хайдфельд (БМВ Заубер) – 151.

Читайте також :

Фото Стаття Кімі Райкконен – історія найфлегматичнішого чемпіона

Розглядаючи уважно скандальний сезон-2008, можна впевнитись в тому, що титул Льюїса Гамільтона був заслужений, як мінімум з погляду сучасної системи нарахування очок.

2008

1. Льюїс Гамільтон (Макларен) – 243;
2. Феліпе Масса (Феррарі) – 240;
3. Кімі Райкконен (Феррарі) – 189;
4. Роберт Кубіца (БМВ Заубер) – 184;
5. Фернандо Алонсо (Рено) – 154.

2009

1. Дженсон Баттон (Браун) – 252;
2. Себастьян Феттель (Ред Булл) – 206;
3. Рубенс Баррікелло (Браун) – 195;
4. Марк Веббер (Ред Булл) – 174;
5. Льюїс Гамільтон (Макларен) – 126.

Семи чи восьмиразовий чемпіон сер Льюїс Гамільтон? Якщо відкинути всі суперечки щодо рішення дирекції Гран-прі Абу-Дабі-2021 і подивитися лише під призмою здобування очок в основних гонках, то британський пілот Мерседес поступився протягом сезону Максу Ферстаппену, хоч і останній етап року міг змінити перебіг історії Формули-1.

2021

1. Макс Ферстаппен (Ред Булл) – 383,5;
2. Льюїс Гамільтон (Мерседес) – 379,5.

Підсумовуючи весь проведений експеримент можна з впевненістю сказати, що Формула-1 еволюціонувала у бік конкурентнішого середовища, де цінується стабільність протягом усього року, а не яскраві перформанси на певних етапах чемпіонату.

Саме за таких умов Ален Прост був би шестиразовим чемпіоном Ф-1, а легендарний Айртон Сенна лише дворазовим, Льюїс Гамільтон мав би беззаперечний рекорд за кількістю титулів і міг би піти на пенсію без вояжу до Феррарі наприкінці славетної кар'єри.